Єпископ Мілан Шашік (1952–2020).
Вдячний спомин з нагоди 22‑ї річниці єпископських свячень
Відновлення Мукачівської греко-католицької єпархії з руїн
Декілька років тому, в часі Різдва, я відвідав одного кардинала в його резиденції. Мою увагу тоді привернула незвична різдвяна шопка (вертеп) у приймальній залі. Незвичність її полягала в тому, що це була зруйнована стайня. І саме посеред цієї руїни лежало у яслах Дитятко Ісус, уособлюючи надію і новий початок. Ця шопка зображує народження Христа не в досконалому світі, а у світі, що лежить у руїнах, у якому не все впорядковано. Вона дуже відрізняється і контрастує з нашими українськими чи, до прикладу, італійськими різдвяними вертепами, шопками або іконами. Для італійської традиції характерно зображувати новонародженого Ісуса посеред галасливого життя й гарної архітектури міста Неаполя. Для нас звичною є ікона чи шопка, яка зображує печеру на знак того, шо Ісус — нова Людина, яка походить із землі.
Різдво Христове в зруйнованому будинку, Фото: E.P. Huppmann, 2020 р.
Ця різдвяна шопка у вигляді руїни пригадується мені сьогодні, коли святкуємо 22 річницю єпископської хіротонії святої пам’яті владики Мілана Шашіка, який відійшов по вічну нагороду в 2020‑му році. Саме 6 січня 2003 року папа Йоан Павло II висвятив його в Римі (владика Мілан був одним із трьох українських єпископів, яких висвятив Папа Войтила) на єпископа для Мукачівської греко-католицької єпархії на Закарпатті. У той час ця єпархія була теж руїною, після багатьох десятиліть переслідування з боку комуністичної влади. Були зроблені тільки-но перші крочки до її відбудови — адже то була руїна не тільки матеріальна, архітектурна, фінансова чи кадрового дефіциту, але й духовна та морально-етична.
Воскресіння Мукачівської греко-католицької єпархії за часів владики Мілана розпочалося з відновлення руїн та розбудови нових церковних інфраструктур. Значна частина теперішніх єпархіальних священників і ченців, бувши семінаристами, проживали в так званих «вагончиках», а свячення свої приймали не в прекрасно оздоблених і отеплених церквах чи соборах, а в недобудованих храмах та в руїнах будинків, які перебудовувались у каплиці. Жити і працювати священникам та їхнім родинам доводилося теж серед руїн і будівельних майданчиків. Сам владика Мілан теж мешкав у скромній кімнаті недобудованої семінарії, а згодом перебрався до історичної резиденції мукачівських єпископів у місті Ужгороді, яка була тоді нічим іншим як цілковитою руїною. Саме ця єпископська резиденція в серці Ужгорода, як будинок єпископа, як будівля церкви — свідчить сьогодні символічно і знаково про те, що новонароджений Ісус, який там замешкав, спроможний підняти з попелу і трансформувати руїну в простір взаємодії, любові, культури та навіть у прекрасну перлину архітектури і мистецтва.
Численні будівельні майданчики та руїни Мукачівської греко-католицької єпархії добре закарбувалися в пам’яті жителів Закарпаття, оскільки владика Мілан щороку провадив пізнавальні екскурсії для журналістів та гостей із закордону по цих об’єктах. І зрештою, багато греко-католиків ще добре пам’ятають публічні богослужіння на дворі перед церквами (часто на морозі) чи перед придорожніми хрестами. Й історія Церкви в Україні чи світі наочно показує, що християни впродовж століть щоразу заново відбудовували свої храми (наприклад, Латеранська базиліка в Римі), не раз зруйновані землетрусами, перетворені на руїни пожежами або розграбовані загарбниками.
Стан єпископської резиденції, в якому її було повернуто єпархії.
Фото: Мукачівська греко-католицька єпархія, 2007 рік
«Послав мене благовістити вбогим»
Відчуваючи покликання до чернечого життя, 18‑річний юнак Мілан Шашік таємно вступив до чину місіонерів-лазаристів — послідовників св.Вікентія де Поля (1581-1660). Приклад Ісуса, який молився, навчав і зціляв хворих, спонукав св.Вікентія діяти так само. Усе життя він присвятив служінню бідним селянам, був солідарним із їхніми стражданнями і робив усе можливе заради їхнього порятунку. Дуже швидко св.Вікентій зауважив, що прагнення творити справи милосердя було хоч і велике, але спонтанне і неорганізоване. Тому він шукав благодійників, згодом об’єднав їх у товариства, а відтак став засновником однієї з найбільших благодійних харитативних мереж світу. Святий Вікентій був здібним організатором і мав талант співпрацювати та комунікувати одночасно з людьми різного походження: дворянського, буржуазного, «дамами-благодійницями» та вбогими. Він переконав заможну інтелігенцію частину їхнього часу і грошей присвячувати для допомоги бідним. Велику увагу звертав на якісне планування проєктів, оскільки бачив, що через погано підготовлені заходи можуть зазнати краху благі релігійні починання. Своїм послідовникам Вікентій доручив, щоб їхнім монастирем були будинки хворих, щоб вони жили в окремих оселях поряд із в’язницями заради ефективнішої допомоги хворим та ув’язненим. Святий Вікентій часто наголошував: якщо ми хочемо побачити обличчя Христа — його потрібно шукати серед бідних, хворих, ув’язнених, рабів та покинутих дітей.
Юний Мілан був зі школи захоплений цією духовністю і харизмою св.Вікентія та його Вікентійської родини (священники-лазаристи, сестри-вікентійки та миряни), які, вже впродовж століть, згуртовано діють у боротьбі з бідністю. Саме сестри-вікентійки були першими черницями, яких хлопчина Мілан уперше побачив, перебуваючи як пацієнт у лікарні м.Нітри (Словаччина), де вони піклувалися про хворих. Згодом він познайомився з сестрами ближче, коли ті працювали в сусідньому селі Вельке Залуж’є у психіатричній лікарні. Ставши священником, на різних парафіях, о.Мілан насамперед хотів послужити бідним і намагався цю допомогу систематизувати, щоб вона була довгостроковою. Після студій у Римі все літо проповідував і допомагав бідним в Еквадорі (Південна Америка). А перед перш ніж у 2000 році розпочати служіння в м.Перечині на Закарпатті, два роки разом з іншими співбратами служив у двох в’язницях, двох лікарнях і двох будинках для літніх людей у Банській Бистриці та підготовляв кандидатів до чину лазаристів.
Тому й не дивно, що девізом його єпископського герба стали слова з Євангелія від Луки: «Послав мене благовістити вбогим» (Лк 4,18). Ці слова задокументували його непохитну прихильність до вбогих і пригноблених. Він підносив голос на захист їхніх потреб і турбот. Владика Мілан усім життям намагався відповідати своєму єпископському девізу і вважав себе покликаним протестувати проти бідності, свавілля та несправедливості, завданих нашим християнам комуністичною владою та їхніми наступниками.
Мілан Шашік був розчарований тим, що українська влада в ті часи абсолютно не була зацікавлена в співпраці з духовенством у соціальних установах. Адже він мріяв про те, щоб духовенство й чернецтво були близько тих, хто страждає, хто самотній та ув’язнений. У деяких місцях при лікарнях і військових частинах йому все ж таки вдалося збудувати каплички і так сигналізувати, що Церква готова до цього служіння і що ці люди Богові й Церкві небайдужі. Паралельно він додав до семінарійної програми правило, за яким кожен семінарист повинен був раз на тиждень допомагати священникам по лікарнях Ужгорода і там навідувати пацієнтів.
Його серце горіло любов’ю до ромів, які проживають на Закарпатті в жахливих умовах. У своїх таборах і бараках вони не мають катедралів чи церков. Замість пахучого ладану в їхніх будинках до неба здіймається тютюновий сморід. Роми мають свій спосіб віри і духовність — часто далекі від церковної традиції. Вони не вшановують рани Христа чи реліквії мучеників-християн. Вони самі мають достатньо відкритих ран. І, попри всі страждання, багато з них виявляють солідарність одне з одним і живуть одне для одного. Роми не просто діляться між собою хлібом і вином — вони діляться тим, чого у них нема: випрошеною їжею, тютюном (можливо, вкраденим) і алкоголем, а також радістю і стражданням.
У всіх місцях Закарпаття, де є ромські табори, владика Мілан прагнув організувати осередки для духовної та соціальної допомоги ромам, вірніше для їхньої (ре)-соціалізації. У чотирьох ромських таборах (Великий Березний, Міжгір’я, Воловець та Середнє — мікрорайон Іванівка) йому вдалося збудувати молитовні каплички для зустрічі з Ісусом Христом, найкращим Лікарем душі й тіла. У цих місцях молитви ромські діти також мають можливість отримати освіту й усвідомити свою Богом дану гідність.
Подібні осередки планувались також у містах Хусті й Ужгороді. Ужгородський центр відкрився вже після смерті владики. Великою мрією його дитинства був соціальний притулок для безхатченків, який мав постати в Ужгороді. Над втіленням цієї мрії активно працюють його наступники. Очевидно, що владика Мілан мав ще багато різних ідей, які стосувалися виховання дітей та молоді; але, через тогочасну державно-церковну політику України, руки Церков майже два з половиною десятиліття були сковані. До 2015 року Церкви в Україні не мали права засновувати дитячі садки, школи чи університети. Зміни почалися після Революції Гідності — з 2015 року, коли Церкви та релігійні організації отримали від держави такий дозвіл, і церковні дипломи почали отримувати державне визнання.
Особливо ж після анексії росією Криму та початку війни на Донбасі в 2014 році Мілан Шашік приймає кадрові та структурні рішення, щоб посилити потенціал «Карітасу» Мукачівської греко-католицької єпархії, який тоді надавав прихисток і величезну допомогу внутрішньо переміщеним громадянам. Акценти єпархіальних пасторальних центрів теж були переформатовані. Ці приміщення відчинили свої двері для дітей загиблих воїнів та дітей зі сходу України. Сам владика Мілан активно звершував місію адвокації інтересів нашого народу за кордоном. Рівночасно єпархія прискорила добудову парафіяльних будинків (фар) та духовно-пасторальних центрів, які особливо від 24 лютого 2022 року стали у великий пригоді: коли в більшості цих (новозбудованих) парафіяльних будинків, духовних центрах та монастирях духовенство і чернецтво єпархії прийняли силу-силенну біженців з усіх куточків України. І дотепер ці місця є більше ніж духовно-пасторальними будинками, вони — вулики волонтерської взаємодопомоги, де збирається і продукується різнорідна допомога для наших захисників та багатостраждальних співгромадян на сході й півдні України. Багато справ солідарності й любові до ближнього реалізовуються повнотою єпархії зазвичай тихо і без самореклами; зате вони мають постійний характер, оскільки Мукачівська греко-католицька церква, як частина суспільства, є невід’ємною частиною активного громадянського суспільства.
Єпископ Мілан Шашік, живучи харизмою св.Вікентія, вміло прочитував «знаки часу», про які говорив Другий Ватиканський Собор, і звертав особливу увагу на вбогих людей, які опинилися на марґінесах, на узбіччі суспільства і виявилися забутими. Так він тягло продовжив благодійну та соціальну лінію своїх попередників на Мукачівській кафедрі. До прикладу: єпископа Андрея Бачинського, який був великим культурним і освітнім просвітителем краю і борцем за спільне благо, чи єпископа Олександра Стойки, що започаткував «пасхальну акцію» (щоб у кожного бідняка була біла паска) та відкривав інтернати; або ще монсеньйора Авґустина Волошина, який був, серед іншого, фундатором сиротинців та активним протагоністом цілісного культурно-освітнього розвитку (у співпраці Церкви з Пластом, «Проcвітою» та профспілками) і піднесення нашого бідного народу.
Борець за честь і гідність померлих
Якщо проаналізувати проповіді, інтерв’ю, пастирські чи екосоціальні послання владики Мілана, то можна легко зауважити, що життя людини та її гідність для нього не закінчуються зі смертю на землі. Особливу увагу єпископ приділяє похоронним традиціям на парафіях, які в радянські десятиліття були деформовані й радикально обмежені. Культура прощання, поховання, оплакування і пам’яті стосується не тільки родичів померлого, але й усієї церковної спільноти як великої родини. За кожного померлого має бути відслужена Божественна Літургія, де згадується завжди його чи її ім’я та їхня вічна пам’ять. Єпископ Мілан заохочував часто відвідувати могили і наголошував, щоб місця поховання були гідними та прибраними — бо доглянутість цвинтарів дуже добре показує стан нашої віри. Як європейці, ми належимо до християнської культурної цивілізації, що прославляє життя, вважає його цінним (дорогоцінним!) даром. Рівень такої цивілізації в кінцевому підсумку вимірюється тим, як вона ставиться до смерті й померлих. Саме тоді, коли ми прощаємось, хоронимо і відвідуємо наших померлих, стає ясним, чи справді гідність людини та її життя для нас цінні; чи живе любов і пам’ять після смерті; чи живемо ми вірою і надією в те, що безсмертна душа живе і після смерті тіла.
Мілан Шашік жив переконанням у життя після смерті («Я усвідомлюю, що щодня наближаюся до кінця свого земного життя. Але: я вірю у вічне життя!» — із заповіту Мілана Шашіка) і багато потрудився для зміни радянського менталітету “Homo Soveticus”, саме в напрямку гідної поваги до померлих. Вартим уваги є його особистий внесок у відновлення підземної крипти (склепу) під Катедральним собором в Ужгороді — місця вічного спочинку видатних особистостей єпархії, та очищення занедбаного вщент міського цвинтаря по вулиці Капушанській (у мікрорайоні «Білочка»), яке він разом із волонтерами, семінаристами й активними громадянами Ужгорода очищав від сміття.
Владика Мілан під час суботника на кладовищі по вул.Капушанській, 2015 рік.
Фото: Новини Закарпаття
Пам’ять про новомучеників, ісповідників віри та борців за релігійну свободу
Навмисне переслідування комуністичною владою релігії у XX столітті в Україні принесло в жертву величезну кількість духовенства, богопосвячених і мирян, які обстоювали віру та релігійну свободу. Їхній мученицький подвиг і мужність багатьох людей, яким вдалося вижити в радянських концтаборах, захоплювали Мілана Шашіка. З багатьма свідками переслідування він мав нагоду в 1990‑ті роки особисто розмовляти, і вважав справою честі не забути їхнє мучеництво й жертовність. Тому намагався, за різних нагод, спонукати християн бути гідними жертви великих мучеників колись мовчазної Мукачівської греко-католицької церкви, які гідно перенесли смолоскип віри крізь темний тунель тоталітаризму. Це, зокрема, блаженний єпископ-мученик Теодор Ромжа, єпископ Павло Ґойдич, о.Петро-Павло Орос, чия урочиста беатифікація відбудеться 3 травня цього року, єпископ Олександр Хіра та багато інших. Він спонукав і до культури пам’яті, адже вона є центральним етичним аспектом єврейської та християнської традицій.
«Пам’ятай, що зробив був тобі Амалик» (Втор 25,17), «Пам’ятайте про наставників ваших» (Євр 13,7а). Пам’ять вимагає не лише вшанування пам’яті на словах, але й активного свідчення. Напевно, тепер, у часи війни, коли ми хоронимо наших Героїв, — краще, ніж будь-коли, розуміємо, наскільки важлива гідна культура пам’яті борців за нашу свободу.
Найбільше єпископ Мілан шанував свого попередника — блаженного Теодора Ромжу, єпископа, вбитого смертельною ін’єкцією в лікарні міста Мукачева. Його смерть наочно показує брутальність і негуманність комуністичної влади, адже місія і покликання медичних закладів із давніх-давен полягає у збереженні життя, відновленні тілесних і духовних сил та власне у продовженні життя. Комуністи ж, убиваючи єпископа Ромжу в лікарні, перетворили її на місце смерті. Там він був позбавлений гідності й життя, а сама лікарня — своєї справжньої суті. Смерть владики Теодора не була марною для віруючих християн; але хочеться, щоб його навмисне вбивство в лікарняній палаті стало ще й точкою переосмислення місії медичних працівників та самих медичних закладів Закарпаття. Цілком можливо, саме єпископ Ромжа був би добрим покровителем медичних капеланів та медичних працівників Закарпаття як мученик не тільки за віру, але й за гідність людини та гідність молодого життя (помер у 36 років).
Акцент на культуру пам’яті про часи підпілля для владики Мілана був важливим ще й тому, що він розумів: міжконфесійні «війни» в Закарпатті (і внутрішні чвари всередині єпархії) та в Україні в 1990‑ті — як і в 1920‑ті — роки, на жаль, призвели до втрати того морально-етичного духу і простору толерантності, що його християни, духовенство всіх християнських Церков, як і юдеї, мусульмани, разом із дисидентами, плекали в таборах. Там представники всіх релігій і конфесій одне одного толерували, допомагали і підтримували. Цей досвід релігійної та конфесійної єдності є дуже важливим, адже всі три авраамічні релігії: юдаїзм, християнство та іслам — поділяють спільну віру, що людина є образом і подобою Божою. Особливо етика юдаїзму ґрунтується на святості життя і вчить, що кожна людина є найбільшою цінністю. Тому пам’ять і відкриття заново (re‑thinking) цього духу залишається й надалі важливим завданням.
Будівничий мостів між різними ідентичностями
Коли владика Мілан у 2003 році розпочав своє єпископське служіння на теренах Закарпаття, Мукачівську греко-католицьку єпархію «трусило» від більше ніж 100 гарячих протистоянь з Українською Православною Церквою (Московського патріархату) через неповернення наших храмів і парафіяльних будинків. Агресія та протистояння набули запеклого й особистого характеру. В цих місцях греко-католики молилися щонеділі просто неба перед церквами і перебували під тиском різного роду провокацій. Владика Мілан особисто не раз служив із ними на лютому морозі Божественну Літургію — як, до прикладу, біля церви в Бенедиківцях. Тому одним зі своїх основних завдань він бачив побудову міжконфесійного миру між людьми й конфесіями, а також між різними церковними ідентичностями всередині самої єпархії. Його мирний план полягав у будівництві нових церков та нових парафіяльних будинків, оскільки за тодішніх політичних обставин було очевидно, що старі храми греко-католиків їм УПЦ МП в жодному разі не поверне.
Ця мирна місія вимагала тоді людських надзусиль, оскільки потрібно було не тільки знайти фінансування, але насамперед переконати греко-католицькі релігійні громади припинити боротьбу за старий храм і перенаправити сили на будівництво нового. До 2019 року міжконфесійні непорозуміння в усіх проблемних місцях фактично вдалося стабілізувати. Так, відносини з УПЦ МП залишаються і нині непростими; але принаймні відкритої ворожнечі вже немає. Напруження поступово спало. До слова, відносини католиків і протестантів у Німеччині залишались напруженими протягом 400‑х років після Реформації. Тільки після Другого Ватиканського Собору (1962–1965) і потім у 1980‑ті роки ці стосінки суттево поліпшились. Один із позитивних прикладів за останні роки — випадок у селі Вишковому (Хустський район), де православні вірники на Різдво 2018 року передали всю суму коштів із Різдвяної коляди греко-католицькій громаді на будівництво їхнього нового храму, хоча настоятель православної громади був категорично проти.
Владика Мілан активно підтримував розвиток унікальної прощі народів і національностей до м.Тячева (якій, до слова, незабаром виповниться 20 років). Саме ця проща на закарпатській землі — або, інакше кажучи, в центрі Європи — стала майданчиком не тільки спільної молитви, але й інтернаціонального та екуменічного діалогу. Проща народів і національностей об’єднує щорічно численних паломників із Румунії, Чехії, Польщі, Словаччини, Угорщини, Австрії та України. Ця церковна ініціатива, мета якої — ширення культури діалогу, толерантності, миру між народами, національностями, та екуменізму між релігійними конфесіями відіграє важливу роль у формуванні ідентичності й консолідації закарпатського суспільства, та й самої Мукачівської греко-католицької єпархії. Подібних нейтральних (церковних) майданчиків для міжкультурного діалогу більше нема в Україні, і в Західній Європі це велика рідкість. Дивно — але, на жаль, Проща народів і національностей залишається недооціненою з боку обласної та вищої української влади.
Як добрий дипломат, Мілан Шашік намагався бути будівничим мостів та інструментом Божого миру і порозуміння на різних рівнях. Одним із джерел натхнення для нього як священника, колишнього працівника Апостольської нунціатури і єпископа, були щорічні послання Святішого Отця з нагоди Всесвітнього дня миру (1 січня). У різдвяних і новорічних привітаннях та січневих проповідях він намагався надати позитивного резонансу цим посланням у суспільстві. Континуїтивне студіювання цих документів упродовж багатьох років позитивно вплинули на владику Мілана, і з роками він став хорошим знавцем етики миру Апостольського Престолу та папської дипломатії. Шкода, що навіть після трьох років російсько-української війни українські богослови не беруть до уваги змісту і посилу цих папських послань, а зосереджуються лише на таких соціальних енцикліках, як «Pacem Dei Munus» (1920), «Pacem in terris» (1963) та «Fratelli tutti» (2020). До прикладу, цьогорічне послання Папи Франциска від 1 січня 2025 на Всесвітній день миру, написане в контексті Ювілейного року, закликає до прощення і справедливості. Одним із потужних аспектів цього послання є радикальний заклик Папи до прощення фінансових боргів бідних країн. Для української держави цей аспект дуже важливий, оскільки наша країна має великі міжнародні борги. Такого роду кроки Папа Франциск вважає актом солідарності й справедливості, який полегшить страждання бідних країн.
Європеєць на кафедрі єпископів Мукачівських
Історично так склалося, що єпископами Мукачівської греко-католицької єпархії були не тільки корінні вихідці з самої єпархії, але й представники інших народів та Церков свого права. До прикладу, єпископ Йосиф де Камеліс (1641-1706) був родом із Греції; єпископ Петро Парфеній (15..-1665) мав сербське коріння; єпископи Андрей Бачинський (1732-1809), Юрій Блажовський (1705-1742), Михаїл Ольшавський (1700-1767) та інші були родом із теперішньої Словаччини. Владика Мілан був теж уродженцем Словаччини, а з 2009 року — взірцевим і відповідальним громадянином України. Однак критерій національної приналежності для Вселенської Церкви не відіграє особливої ролі, оскільки Христова Церква, яка є таїнством об’єднання і єдності усього людства, не знає кордонів національних чи етнічних. Вона збирає всіх людей в один народ і бачить себе не просто народом, як усі інші народи; вона бачить себе народом Божим, який збирається не щоб вирішувати свої власні турботи і проблеми, а щоби почути і зрозуміти, що Бог вирішив і чого Він від нас хоче.
Мілан Шашік прожив і пропрацював 26 років в Україні, з яких 6 років — працівником Апостольської нунціатури в Києві та 20 років парохом, а відтак єпископом на Закарпатті. Українське Закарпаття було його рідною домівкою, а жителі — його братами й сестрами. У світлій пам’яті духовенства та мультинаціонального і мультикультурного Закарпаття єпископ Мілан залишиться назавжди мудрим і люблячим керівником та справжнім європейцем. Цій тезі не завадить уточнення: коли жителі Закарпаття називають когось «європейцем», це поняття для них має глибоке змістовне підґрунтя. І справа не лише в тому, що Закарпаття має чотирьох сусідів Євросоюзу, а в тому, що цей край перебував упродовж століть під владою багатьох держав. Тому зі словами «Європа, європейський, європеєць, по‑європейськи» закарпатці асоціюють передовсім гідне ставлення і зберігання їхніх традицій, культури та ідентичності. За дослідженнями відомого французького філософа-інтелектуала, ісламознавця Ремі Браґа, європейська ідентичність має здатність привласнювати чужі культурні елементи, але при цьому ніколи їх не руйнуючи, а навпаки, зберігаючи їхню оригінальність. Браґ доводить, що європейська цивілізація побудована на трьох столицях: Афіни (Акрополь) = філософія, Єрусалим (Голгота) = богослов’я та Рим (Капітолій) = право. Афіни виступають центром філософії, культури і демократії; Єрусалим — центром віри, що вивищує хрест як знак безмежної любові Бога до людей, а також ідею любові до ворогів; і Рим є місцем, де зародилася універсальна правова система (римське право). Саме Рим привласнив юдеохристиянську віру з Єрусалима (не Європа) та культурну цивілізацію греків (Грецію колись вважали не Європою, а початком Азії), зберіг їх та передав далі. Отже, Європа, за концепцією Браґа, була створена завдяки цьому римському «мистецтву запозичення». Саме ця модель Європи, яка є повною протилежністю російській моделі, так сильно приваблює українське суспільство, оскільки вона не має на меті знищити іншу ідентичність чи іншу суб’єктність.
Європейськість інтелекту та постава владики Мілана проявилася власне в тому, що він жив європейськими християнськими цінностями, мріяв про єдність західної та східної Європи, любив природу і Карпатські гори та боровся за збереження людського життя. Він сильно радів, що у 2011 році закарпатська ялинка була встановлена у Ватикані як дарунок Святішому Отцеві та свідчення проєвропейськості України. Перейнявши дорогоцінний спадок Ужгородської унії (1646) з її особливою історією і традицією (багата літургійно-музична канва східного унійного християнства «богоспасаємого міста Мукачева», слов’янсько-візантійський обряд, церковнослов’янська мова, церковний живопис та церковне малярство закарпатської мистецької школи тощо), він зберіг, розвинув і передав її далі. Щоб пересвідчитися, достатньо відвідати дві відреставровані перлини архітектури, історії, мистецтва та духовності Мукачівської греко-католицької єпархії — резиденцію Мукачівських єпископів та греко-католицький Катедральний собор в Ужгороді. Шкода, що через війну не вдалося провести урочисту церемонію відкриття Катедрального собору після його реконструкції, як це відбулось, наприклад, недавно в Парижі в соборі Паризької Богоматері; але сподіваємося, що після закінчення війни це можна буде надолужити.
На жаль, не встиг владика Мілан втілити в реальність іще одну свою велику мрію — відкрити єпархіальний музей історії християнства нашого краю та історії Мукачівської греко-католицької єпархії, експонати для якого він збирав і реставрував довгі роки.
Бачення ідентичності душпастиря для XXI століття
В активній діяльності Мілана Шашіка, яскравого світоча Вікентійської родини, викристалізовувалось його бачення для теперішнього і майбутнього духовенства. Його візія базувалась на основі власного душпастирського досвіду та досвіду його чернечої родини. Він бачив, що пацієнтів у лікарнях, в’язнів у в’язницях та старих людей у будинках для літніх людей об’єднує те, що вони фізично не можуть прийти до храму. Тому й місія та душеопікунський підхід мають полягати в тому, щоб рухатися і постійно йти до цих людей. В постковідну епоху та часи війни ця тенденція поширилася і на багато інших верств населення. Тому стає дедалі очевиднішим, що Церкви та релігійні організації матимуть майбутнє тільки тоді, коли будуть рухатися і йти до людей. Сфери військового, медичного та пенітенціарного капеланства — сьогодні яскравими прикладами того.
Зрештою, концепт «постійного динамічного руху» має глибоке богословське значення і проходить червоною ниткою через весь Старий і Новий Завіти. Згадати лише біблійний переказ про Вихід із Єгипту, рух через пустелю до свободи та входження в Обіцяну землю, або постійний рух Господа Ісуса в Галілеї та Єрусалимі, чи місіонерські подорожі апостола Павла.
Часто владика Мілан говорив до священників і семінаристів: «Не сиди, а йди сам до людей». Разом зі своїм водієм паном Олегом Плавайком він не тільки йшов, але й швидко мчав до вірників і парафій величезної Мукачівської греко-католицької єпархії. Владика відвідував безліч місць та людей по всій Україні, а також за кордоном. Зрештою, до такого постійного руху закликає сам Христос: «Ідуть же по всьому світу» (Мк 16,15а). Вірникам чи священникам із Мукачівської єпархії, які опинилися чи служили за кордоном, він часто телефонував і був сам ініціатором комунікації з ними.
2020 — рік втрат великих особистостей в Церкві, суспільстві та мистецтві
2020-й рік був великим викликом не тільки для Мукачівської греко-католицької єпархії, після втрати свого єпископа, але і для цілої України. Того року тема коронавірусної пандемії домінувала в усіх християнських Церквах; однак цей рік був багатим і на церковні події. Це, зокрема, проголошення партикулярного права в Мукачівській греко-католицькій єпархії; публікація Папою Франциском Апостольського напоумлення «Дорога Амазонія»; номінація і висвячення нових єпископів в Україні; завершення служіння Апостольського нунція Клаудіо Ґуджеротті в Україні; публікація соціальної енцикліки Папи Франциска «Fratelli tutti» про мир, братерство та соціальну приязнь; офіційне включення Православної Церква України (ПЦУ) до списку 15‑ти автокефальних Церков у щорічному виданні Константинопольської Церкви; продовження переходу парафій від Української Православної Церкви (МП) до Православної Церкви України; подання проєкту Закону про військове капеланство у Збройних Силах до Верховної Ради (ухвалений 2021) тощо.
Швидко можна не помітити, що того року Церкви і суспільство також попрощалися з багатьма відомими особистостями. Зокрема, 2020‑го року померли такі українські церковні й суспільно-культурні діячі: єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії Ян Нємєц, митрополит Черкаський і Канівський (УПЦ) Софроній Дмитрук, єпарх Мукачівський Мілан Шашік, старший єпископ Української Євангельської Церкви Василь Райчинець, колишній єпископ Коломийської єпархії (ПЦУ) Іоан Бойчук, митрополит-емерит Філадельфійської архиєпархії у США (УГКЦ) Стефан Сулик, архієпископ-емерит Львівської архидієцезії кардинал Мар’ян Яворський, видатний український композитор Мирослав Скорик, театральний актор та режисер Роман Віктюк, президент Національної академії наук України Борис Патон, хоровий диригент і регент Михайло Литвиненко, колишній міністр освіти і науки України Іван Вакарчук, легендарна соціологиня Ірина Бекешкіна, поет-перекладач Мойсей Фішбейн та багато інших.
о.Михаїл Фетько,
священник Мукачівської греко-католицької єпархії,
шпитальний капелан
фінансово.
Щиро дякуємо!
