Кілька років тому я проходила Хресну дорогу за батька. Він був невіруючим, навіть нерідко насміхався з нас, коли ми зранку збирались на Службу Божу. А ще він пив, і коли напивався, йому не було діла до нас з братом, ані тоді, коли ми ще були дітьми, ані пізніше до моїх дітей. Отож я молилась за нього, щоб відмовився від горілки, за маму, щоб перестала мучитись біля нього і тільки на останній Хресній дорозі, я раптом зрозуміла, що найперше, що маю зробити – це його пробачити, пробачити усім своїм серцем, бо десь глибоко сховані ще дитячі образи, і тільки тоді усе зміниться.
Але змінилось зовсім неочікувано. У батька стався інсульт, ми забрали його у Вінницю, поклали у лікарню, кожного дня навідували, і мама була біля нього. І батько уже на схилі свого життя раптом зрозумів, що сім'я – це найголовніше і найважливіше для нього. І більше взагалі не приймав спиртного до свого останнього дня. Став допомагати мамі, розпочав ремонт, побудував літню кухню, няньчився з онуками, любив їх безмірно. Немовби усе життя спав, а тут прокинувся. Таким ми його запам'ятали: усміхненим і люблячим, немов би і не було усіх тих попередніх темних років.
І ще у минулому році я постановила молитись за свою знайому, яка не мала дітей. Коли ми у компанії розповідали про своїх, вона завжди опускала голову і не брала участі в розмові і всі інші ніяковіли і теж замовкали. І мені здавалось, що вона – глибоко нещасна жінка. І чим більше я молилась, тим більше стала помічати речі, які були непомітними раніше. Ні, у них з чоловіком не народилась дитина, яка, як мені здавалось, так необхідна кожній родині, просто я раптом зрозуміла, що є сім'ї, які прекрасно живуть для себе, опікуючись одне одним, і діти для них не є сенсом життя. Бог їх не обділив, він дав їм таке життя, яке вони для себе самі обрали.
Деколи, щоденна молитва в намірах приносить не ті плоди, про які ми просимо, але Бог ніколи не залишається глухим до наших прохань, він завжди нас обдаровує саме тим, що найбільше потрібно нашій душі: деколи справами, деколи розумінням. Тільки потрібно дуже пильно прислухатись до його тихого голосу, прислухатись у тиші молитви, бо деколи у вирі повсякденного життя, можна і не почути.