Святиня

Храми перших християн. Апостоли збирали християн на два види зібрань — на місійні зустрічі, які можна назвати катехезами, та на євхаристійні зібрання. Місійні зустрічі відбувалися в одній з частин єрусалимського храму і в них могли брати участь всі. Це було проповідування, обвіщення доброї новини Ісуса Христа. На таких зустрічах молилися і навчалося про особу Ісуса з Назарету. Коли апостоли вирушили в світ, то спочатку вони приходили до єврейських синагог і звідти починали свою місійну діяльність. З часом, однак, синагога віддаляє від себе проповідників нової науки, місійні зібрання проводилися поза синагогами. І тоді в них почали брати участь не лише євреї, а і язичники.

Євхаристійні зібрання, які називалися “ламанням хліба”, проводилися вечором по жилих домах віруючих. Діяння Апостолів (20,7-11) описують таку зустріч святого Павла в Троаді, що затягується аж до світанку. Так як головним моментом цих зібрань було ламання хліба, тобто спомин того жесту, який вчинив Ісус під час Останньої Вечері, то найкращим приміщенням для зібрань була ідальня. Віруючі, в більшості, походили з убогих та середніх верств суспільства, їдальні їхніх домів не були великі, та й спільноти ще не були такими численними. В Палестині та Малій Азії такі більші зали знаходилися на найвищому поверсі дому і поєднувалися з відкритою терасою. Посередині стояв великий стіл, а по трьох боках були розміщені канапи, ліжка, бо тоді споживалося їжу таким чином, в напівлежачому положенні. В Греції, Римі та Північній Африці більші кімнати знаходилися на першому поверсі, але внутрішня обстановка залишалася така сама. На початку великі їдальні використовувалися для євхаристійних зібрань не регулярно, час від часу, а після Літургії вона далі використовувалася мешканцями дому за своїм призначенням.

На початку ІІІ століття ситуація змінюється. Віруючих стає щораз більше, спільноти ростуть. В Меншій Азії в де-яких місцевостях християни становили 60 відсотків місцевого населення. В самому Римі було близько 50 тис. Християн. Виникла натуральна потреба мати спеціальні місця культу, тільки для Літургії. Частим явищем було передання багатшими членами спільнот цілих домів на релігійні потреби. Після 200 року такі будинки перебудовували, щоб краще достосувати до специфічних потреб віруючих. Але ще не було випрацювано якусь особливу сакральну архітектуру. Це не були храми, а звичайні будинки. Не забуваймо, що періодично вибухали переслідування, християнство не було ще визнаною релігією, тому не належало себе видавати.

Іноді можна зустріти погляд, що християни Рима збиралися на Літургію в катакомбах. Це не так. Катакомби це підземні цвинтарі. Християни збиралися в катакомбах тільки для похоронних обрядів та в день мучеництва (народження для неба) мучеників. А Євхаристія відбувалася в домах, що мали латинську назву Domus Ecclesiae, тобто дім Церкви. Термін Церква означав тільки спільноту віруючих, а не будинок. Климентій Олександрійський на початку ІІІ ст. пише: “Не місце, а зібрання вибраних називається Церквою”. Ось як виглядав такий дім: основним місцем була велика кімната. Навпроти входу в центрі стояв подіум з кафедрою, тобто сидіням зі спинкою для єпископа, який головував зібранням, оточений пресвітерами (священиками). Більша частина приміщення призначалася для мирян, які займали місце у визначеному порядку. В Сирії спереду стояли діти, за ними чоловіки, за чоловіками жінки. В Римі по одній стороні стояли чоловіки, а по другій жінки. Звісно, це не так важливо. Просто на зовні такі зібрання повинні виражати порядок. Місце, в якому знаходилися пресвітери, називається пресвітерій. В пресвітерії, в тій частині, що знаходиться найближче до мирян, знаходився вівтар — стіл для звершення Євхаристії. Збоку стояв другий стіл, на який складались пожертвування. В деяких випадках вівтар був оточений ще додатковою огорожею (балюстрадою). Важливим елементом дому Церкви були сіни, веранда. До неї проходили ті, що готувалися прийняти таїнства хрещення (їх називали катехуменами) та покутники (ті, які відбували покуту за важкі гріхи).

В домі Церкви були також приміщення, пов’язані з таїнством хрещення. Місце, де уділялося це таїнство, знаходилося недалеко від входу, в першій частині будинку, і називалося баптистерієм.

На зовні доми Церкви не відрізнялися від інших будинків. На переломі 3-4 століть в Римі існувало близько 25 таких домів. Пізніше на їхньому місці будувалися базиліки. Вже наприкінці ІІІ ст. християни будували доми спеціально для зібрань. Підчас переслідувань їх конфісковували та руйнували, тому небагато з них збереглися до нашого часу.

313 рік став переломним. Імператор Костянтин визнає християнство легітимною релігією, а пізніше і державною релігією Імперії. Будуються великі приміщення для християн. За взірець береться базиліка, будинок громадських зібрань (суд, базар, віче). Базиліка представляє собою прямокутну велику будівлю, поділену вздовж колонами, найчастіше на три частини. В центральній дальній частині — яку називали абсидою — знаходилася трибуна для промов. Християни вибрали саме цей тип будов, достосовуючи дещо свої потреб. Катехумени, покутуючі, вірні, духовенство мали своє місце в храмі, щоб на свій спосіб брати участь в Літургії. Покутники плачучі, які відбували важку покуту, стояли найдалі — вони не бачили Літургії і брали в ній участь лише до певного моменту, після чого повинні були залишити місце зібрання. Покутники слухаючі знаходилися в інших приміщеннях і тільки через заслону могли бачити храм і Літургію. Основна частина була освітлена дякуючи вікнам. Центральний неф (слово означає “корабель”) був вищий від бічних, а бічних нефів могло бути навіть одинадцять. В центральному нефі в полукруглій абсиді знаходився пресвітерій з кафедрою єпископа. Перед вівтарем, що теж там був розміщений, знаходився амвон — місце читання Божого Слова.

Стіни християнських базилік покривалися розписом чи мозаїкою. Вони зображували історію спасіння і мали допомагати краще брати участь в Літургії. В нефах зображувалися сцени зі Старого та Нового Завітів. Вони якби підводили до пресвітерія, в якому час завмирав. Там зображувався Христос та сцени, пов’язані з Його жертвою на хресті. Сцени мали представити тайну Христа, підкреслити Його присутність у вічності та в Євхаристії, на вівтарі. Це простір неба, тому Ісус на троні слави, ангели.

Особливе місце займає вівтар. В базиліці він стає незамінним. Спочатку дерев’яний, потім кам’яний, цей стіл стає символом самого Христа, який є Скелею, Твердю, наріжним каменем, відкинутим будівничими. На вівтарі звершується Євхаристійна жертва, тому стає святим та недоторканим. Зараз підчас освячення вівтаря єпископ молиться: “Цей камінь — дорогий і вибраний — нехай буде для нас знаком Христа, з пробитого боку Котрого витекли вода й кров, джерело таїнств Церкви… Тому покірно просимо Тебе, Господи, огорни Твоєю святістю цей вівтар, знесений в домі Твоєї Церкви, щоб був Тобі посвячений на завжди як місце жертви Христа та стіл бенкету, який визволяє і кормить Твій народ”. На іншому місці посвячення вівтаря говориться: “З джерел Христа, духовного каменя, черпаємо дар Твого Духа, щоб ми також були святим вівтарем та живою жертвою, приємною Тобі… Дай Твоїм вірним, які приступають до Христа, живого каменя, бути Ним побудованими в святий храм, щоб жертвувати на вівтарі наших сердець в духовній жертві наше життя, справді прожите на хвалу Твоєї слави”. Від 7 ст. на огорожі, що відділяла вівтар, почали будувати колони та закріпляти завісу, яку закривалося після завершення Літургії. В 15 столітті, внаслідок довгого процесу добавлення ікон між колонами, виник іконостас, який досягає стелі. Для нас вівтар це місце жертви Христа, це стіл Господній, навколо якого збираються вірні, щоб спожити Тіло й Кров Спасителя, а також це нагадування, що наше серце є вівтарем, на якому маємо складати приємні Богу жертви нашого доброго життя.

Цей історичний екскурс показує ті перші етапи християнства та розвитку церковної архітектури. Не можна забувати про головну думку, яку вираз св.Іларій з Пуатьє, який говорив до християн, які боялися вигнання заради віри: “Вважайте на Антиїхриста! Є великою помилкою бути прив’язаними до мурів; великою помилкою є ваше завелике шанування Церкви в дахах і будинках”. Для віруючого храм це лише місце для зустрічі навколо Христа, це знак Божої присутності серед свого народу. А структура та значення перших храмів християнства знову були повернені до свого первісного характеру після ІІ Ватиканського Собору. В храмі, як у кораблі (нефі), що керується керманичем — єпископом чи пресвітером, ми пливемо через бурхливі потоки часу до вічної пристані. Тут ми набираємося сил при Євхаристійному столі (вівтарі). Тут жертва нашого життя з’єднується з неповторною жертвою Ісуса на дереві хреста.