Ви всі знаєте – і, напевно, набагато краще за мене, – що економіка має багато спільного з довірою. Якщо довіра зникає, тоді починається розвиток кризи. Чи не забагато довіри було у світі ще недавно? Чим були акції з найвищим рейтингом ще рік тому? Хто довіряє сьогодні цінним паперам із найвищим рейтингом? Я певен, нині такої довіри залишилося надто мало. Тому хочу зараз говорити про потребу вірити сьогодні й, перш за все, про розумність віри. Життя без віри безсенсовне, однак не тільки – навіть неможливе. Питання лише у тому, чи є віра, без якої ми не можемо жити, насправді розсудливою? Чи є те, чому ми довіряємо, розсудливим?
Дозволю собі процитувати статтю, яка нещодавно з’явилася в часописі Economist: «Багато чому в сучасній економіці вірять на слово. Навіть найголовніші товари залежать від складних зв’язків між постачальниками, розпорошеними по всьому світові. Клей, яким скріплюється вся система, – це довіра до того, що постачальники вчасно доставлять потрібні товари; довіра до того, що платежі належним чином потраплять до кінця ланцюга постачання. Тому постає питання: що змушує людей, які, можливо, ніколи й нічого не позичили б навіть сусідам, довіряти заощадження всього свого життя невідомим позичальникам, з якими вони ніколи не зустрічалися?»
Як належить оцінювати ситуацію, коли грошима управляє, приміром, приватний пенсійний фонд, якимись менеджерами, яких ми зазвичай ніколи не бачили і які навіть гадки не мають про нас? Чи розсудливо буде довірити їм кошти, як це відбувалося у фінансовому світі протягом останніх років?
Насправді ж економіка однозначно має багато спільного з вірою. Банкіри є «більш віруючими», аніж хтось інший, оскільки вони мають на думці – припускають, – що їхні клієнти повернуть позичені гроші разом із відсотками. Саме тому їх називають «кредиторами» [від латинського слова credo або італійського credere]. Якщо ж вони довіряють нерозумно і непродумано надають кредит (слово кредит походить також від credere – вірити), тоді виявляється, що їх покарано, або принаймні притягнуто до відповідальності. Той, хто прагне доступу до кредитів, прагне заслуговувати на довіру. Він хоче показати, що йому можна довіряти, у тому числі й гроші, що прагнення отримати кредит є зваженим і розважливим, як із погляду людського, так і бізнесового. І такі процеси відбуваються не лише у банківській справі. Усі економічні відносини базуються на довірі.
[Важливою також є] взаємна довіра: ви не зможете розпочати жодної справи з будь-ким, хто не заслуговує на довіру, якщо ви самі не заслуговуєте на довіру. Це було б також нерозумно. Як гірко усвідомлювати, що все лише виглядало розумно, коли ви довірилися але, врешті-решт, ошукалися…