Невже якийсь заробіток, який у наш час здебільшого дозволяє тільки виживати, вартий цілого життя на ненависній роботі?
«Як би оце досидіти до 18 години і швидко втекти від цієї офісної суєти? Аж нудить від такої роботи! А ще цей начальник… І завтра знову на 9-ту! Запізнишся, то перепаде на горіхи! Скоріше б вихідні! Треба порахувати, скільки тижнів залишилося до відпустки! Швидше б вже час минув». Пізнаєте? Може й ви так розмірковували про роботу?
Більшість часу ми проводимо саме на роботі – з ранку до вечора виконуємо покладені на нас обов’язки, часто там і снідаємо, і обідаємо, а хтось залишається понаднормово на вечерю. За цю діяльність отримуємо сякі-такі кошти. У більшості їх вистачає аби заплатити рахунки та місяць прогодуватися. На те, щоб відкласти про запас, вистачає не завжди. Як-то кажуть, хто на що вчився. Але тут питання в тому, чи отримуємо від своєї професії задоволення?
Дехто вкрай не любить свого керівника, але мовчки витримує його вказівки за гідну компенсацію. Ще хтось нудиться за середній заробіток, аби проіснувати. А хтось живе миттю та чи їстиме завтра хліб, не відомо. У будь-якому разі, якщо існувати від суботи до суботи, з нетерпінням чекати на вихідні та відпустку, де ми дійсно живемо і радіємо, то що у такому разі ми робимо з понеділка по п’ятницю? Терпимо й ненавидимо життя, роботу, начальника? Депресуємо й нервуємося, відсиджуємо години робочого часу? Марнуємо життя? Тоді навіщо це все? Невже якийсь заробіток, який в наш час здебільшого дозволяє тільки виживати, вартий цілого життя на ненависній роботі?
Старше покоління (чи то за звичкою чи то ще від «совкового» виховання) по 30 років працює на одному місці. Скаржиться на низьку зарплату, а то й зовсім на відсутність коштів, на керівництво чи співробітників, але про звільнення ніколи й мови не веде. Мохом поросли, а змінювати щось у житті – бояться! І цей панічний страх перед змінами дійсно сидить у більшості людей, вихованих за радянських часів.
Молодь мислить дещо по-іншому. Змінити низку професій чи перекваліфікуватися на щось цікавіше їм не важко, до цього вони дуже мобільні та навіть дещо легковажні, – як можуть міркувати старші. Насправді це перевага! Опановуючи нову професію, пізнаєш світ, людей, отримуєш нові знання. Вони розширюють світогляд та можуть знадобитися на практиці. За такого розвитку подій ти вільний у виборі і від почуття рабства, тверезо дивишся на життя та шукаєш того, від чого з’являється блискіт в очах та натхнення для творчості. Адже від поневоленої примусом людини навряд чи варто очікувати свіжих ідей та ініціатив. Така людина зазвичай сліпо виконує накази та особливо не задумується про їхнє призначення та важливість. Скажімо, робота секретаря вимагає автоматично відповідати на дзвінки та електронні листи, зустрічати невідомих людей і їм посміхатися, виконувати особисті доручення начальника та забезпечувати офіс усім необхідним. Добре, якщо це та робота, про яку людина мріяла все життя. А якщо це зовсім не так, тоді справитися з такими, легкими на перший погляд, завданнями буде не під силу або дуже важко.
Особисто мені колись довелося радіти журналістській праці на телебаченні. Спочатку було справді цікаво, пізнавально, інтригувало. Та згодом робота переросла в рутину: нецікаві теми для розробки, сюжети на замовлення, постійні гримання редактора й зобов’язання відсиджувати для «просто так» робочі години в задушливому офісі. Все це призвело до рішення, над яким я думала з півроку. Як виявилося, звільнитися з роботи, де пропрацювала відносно небагато – півтора року, не так вже легко. Друзі-співробітники, спільні інтереси, разом прожиті моменти, проведені свята – нелегко відпускають. Але колись же треба робити вибір.
А потім думалося, що робити далі. Перегорнула сторінку й започаткувала власну справу. Інтернет-проект «Рукотвори» – це те, чим живу останні півроку. Якщо коротко, то це сайт про народних майстрів та традиційне мистецтво. Дяка Богу, народних умільців в нашій країні вистачає, а чого їм справді бракує, так це постійної інформаційної підтримки. А особливо в Інтернеті. Поодинокі згадки в мережі про деяких майстрів не дають повного уявлення про народні ремесла та промисли України. Хоча саме тут криється коріння й спадкова пам’ять наших предків, саме з народного мистецтва треба черпати інформацію про своє минуле, а відтак і майбутнє. Робота насправді не надто рухлива й часом марудна, однак спілкування з самими майстрами дає надзвичайно величезний заряд позивної енергії й теплоти.
Важко повірити, що будувався цей проект на так званому голому ентузіазмі й зараз на ньому ж тримається. За півроку – поки жодної копійки прибутку. Бо з самого початку він задумувався як безкоштовна інформаційна платформа для майстрів. Таким залишиться й надалі. Але щоб доїхати до майстра чи поговорити з ним по телефону, потрібні мінімальні кошти. Де їх брати? Питання залишається відкритим. Хтось скаже, що це безумство, хтось порадить шукати меценатів чи спонсорів, а хтось – вміло організувати свій менеджмент. Варіантів заробітку на такому проекті може бути багато. Але питання тут в іншому. Попри матеріальну скруту щодня, з палаючими очима працюєш і живеш. Віриш в успіх та потрібність праці. Не чекаєш на вихідні чи відпустку, бо що не день, то свято й відчуття «сродного діла», за Григорієм Сковородою. Щомиті живеш і радієш. Робота злилася з хобі та інтересами. Від праці наповнюєшся та збагачуєшся. Нею і з нею живеш. Що ще треба для щастя? Щодня, щогодини, щомиті.
фінансово.
Щиро дякуємо!
