Другий Ватиканський Собор стверджує: «За майже одностайним розумінням віруючих і невіруючих, все, що існує на землі, треба скеровувати до людини як до його центру й завершення» (GS, 12). Чи ця позиція через сорок років все ще актуальна? Чи справді все на цій Землі зорієнтоване на людину і все слід орієнтувати на неї? Чи це переконання віруючих? Чи цю позицію поділяють і «невіруючі»?
Бачення людини вінцем творіння багатьом сьогодні здається гордим самовивищенням. Часто можна прочитати, що якщо християнська віра піднесла людину вгору і вивищила її над усіма іншими живими істотами, то наука її знову зіштовхнула з цього високого п’єдесталу. Часто кажуть про «три великі образи людству» з боку науки. Відомий біхевіорист Антал Фестетікс так описує цю ідею: Перша образа походить із Кракова від Коперніка (Земля не є центром Всесвіту), друга – з Лондона від Дарвіна (ми походимо від тварин), а третя – з Відня від Зиґмунда Фройда (психоаналіз). Найгірше нас зачепило Дарвінове «богохульство».
Внаслідок цього триразового «скинення з престолу» вінець творіння неначе впав у дорожній пил. Якщо він там лежатиме і далі, то це означатиме, що наука скинула людину з престолу остаточно. Людина – цар чи раб? Хто вона? У Псалмі 8 моляться: «Коли на небеса спогляну, твір Твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш?» (Пс 8,4-5).
Людина є частиною природи чи вінцем творіння? А може, тим і тим? Вона походить зі світу тварин чи є неповторним творінням Бога? Чи водночас тим і тим разом? Сучасною наукою людина відтіснена на край всесвіту до крихітної точки на крихітній планеті. Чи все ж таки вона є найбільшою метою всього гігантського процесу становлення нашого світу? Чи тим і тим одночасно?
Світ створений для людини
Біблійна антропологія характеризує християнську, а до неї – юдейську традицію. У Посланні до Діогнета (поч. 2 ст. по р.Х.) сказано: «Бог полюбив людей, для яких Він створив світ, підкорив їм усе на землі, дав їм розум і розуміння; дозволив лише їм звертати погляд на себе, створив їх на власний свій образ, послав до них Єдинородного Сина свого, обіцяв їм Царство Небесне і дасть тим, що полюбили Його».
Це «антропоцентричний» світогляд і «теоцентричне» бачення людини. Людина є центром і вершиною світу. Все створене для неї і заради неї. Це переконання спільне у християнства з юдаїзмом. У Талмуді є гарна притча про те, що світ – це немовби весільна палата, яку приготував Отець для свого Сина. Приготувавши все, Він увів у весільну палату свого Сина. Хоч би який прекрасний був цей образ, та чи обґрунтоване усе ж таки це прославлення людини? На порозі Нового часу юний геній Джованні Піко делла Мірандола цілком у дусі Відродження, яке слід розуміти по-християнськи, оспівав божественну гідність і велич людини. Він описує слова Бога до людини та нагадує їй про її неповторність: «О Адаме, ми не дали тобі ані якогось конкретного місця помешкання, ані якогось визначеного обличчя, ані якихось інших особливих дарів, щоб ти зміг сам собі створити будь-яке місце помешкання, будь-який зовнішній вигляд, розглянути будь-який дар, за твоїм уподобанням. Решта істот втиснуті в приписані закони своєї природи: так вони перебувають у своїх межах. Ти ж не обмежений жодною межею, ба більше, ти повинен згідно зі своєю власною доброю волею, в руки якої Я вклав твою долю, встановити свою власну природу. Я поставив тебе в центрі світу, щоб тобі звідси було зручно озирнутися на все, що існує в світі. Ми не створили тебе ані небесним, ані земним, ані смертним, ані безсмертним, щоб ти був паном самому собі, наділений честю й обов’язком моделювати своє власне єство, в якому ти забажаєш жити. Ти вільний як виродитися у долюдські форми, так і власною волею відродитися у вищих божественних формах».
Тут уже дещо вимальовується те, чим займається сучасна антропологія: відкритість і неможливість визначення людини є як її слабкістю, так і силою водночас. Але насамперед її характеризує самовизначення, дивовижне й неповторне благо свободи. Воно криє у собі ризик зловживання, але водночас і можливість «відродитися до вищих божественних форм». У руслі всієї християнської традиції юний Піко вбачає неповторну мету людини в обожествленні, в уподібненні до Бога. Воно підносить людину з усіх створінь до неповторності.
Протягом усієї історії людської думки постійно відбуваються її «маятникові коливання». Одні хочуть людину цілковито зачислити до природи, поставити під сумнів будь-яке її особливе становище. Інші настільки її підносять, ізолюючи від решти природи, що вона неначе входить у категоричне протиріччя з природою, «нижчою від неї». Християнський же погляд виважено зводить разом обидва аспекти. Розглянемо це дещо ближче.
Людина є частиною природи. Але в якому сенсі? Це може з’ясувати погляд на ранню історію цієї дискусії. Коли юдаїзм і християнство з’явилися в античному світі, поганські філософи енергійно заперечували думку, що Бог створив світ заради людини. Контраргументи античних філософів проти юдейсько-християнської позиції надзвичайно актуальні: людина є частиною всього, це – головний аргумент від античності до сьогодні. Занурена в ріку життя, людина нічим не відрізняється від інших створінь. Її, мовляв не вирізняє жоден дух, жодна сила, жодне особливе покликання. Вона повинна цим задовольнитися і нарешті відмовитися від своєї претензії бути «чимось вищим».
Ця точка зору, що бажає розчинити людину в усьому, має і щось захоплююче, тож знаходила і знаходить далі наступних, часто захоплених і фанатичних прихильників. Деякі тоталітарні ідеології XX ст., що цінували лише цілісність держави, партії, раси, класу, а особу вважали лише «гвинтиком» усього, частиною, а не суб’єктом, – відповідно підпорядковували суспільству гідність і права людини.
Звичайно, все без винятку на Землі «вкладене» у велетенський процес становлення цілого космосу. Та чи цей процес становлення ми справедливо називаємо еволюцією? – це інше питання. Але, безперечно, нашим плотським існуванням ми завдячуємо становленню світу, починаючи з елементів і закінчуючи умовами, які уможливили життя на нашій «ніжній» планеті.
Не є приниженням для людини й те, що її поява на Землі має довгу історію. Довга дорога «олюднення» є предметом інтенсивних досліджень. Однак реконструкція точної генеалогії стає ще більш непевною з побільшенням наукового знання. Чи ця генеалогія є загальною? Чи існує багато «походжень»? Але насамперед: відколи можна вести мову про людину? Чи може між твариною і людиною існувати гладенький перехід? Якщо людина, «гомо сапієнс», розвинулася з «людиноподібних» видів мавп, то як із них постали люди? Антропологи називають анатомічні й культурні прикмети, за якими можна розпізнати особливе становище людини: величина мозку, пряма постава, вживання вогню, становлення традиції, виготовлення та використання інструментів і – нарешті – мова. Як усе це виникло? Що зробило людину людиною? Уся річ у генах? Але якщо шимпанзе має майже такий самий генетичний код, що й людина, то в чому тоді різниця?
Маленька різниця
А чи потрібно розрізняти? Сьогодні багато хто робити цього не бажає, вказуючи на такі вражаючі схожості між людиною і твариною, які, здається, свідчать про вищість тварини від людини. Маленький анекдот виявляє, чому різницю – за всієї спорідненості – не слід заперечувати, ба, за чесного погляду, вона очевидна. Один колега і співбрат у Домініканському Ордені «тішив» нас під час щоденних розмов за столом своїм проектом: написати філософську працю, в якій він хотів би довести, що людина не відрізняється від тварини. Він розповідав це нам раз по раз, тож одному братові це вже надокучило, і він спитав: «Скажіть, будьте ласкаві, ця книга автобіографічна?»
Наш сміх і його збентежене мовчання були чіткою відповіддю. Є різниця, суттєва різниця між твариною і людиною. Ми не знаємо, коли ця різниця з’явилася у процесі розвитку людини. Ми чітко знаємо, що вона є. У чому вона полягає? Мені дуже подобається підхід, який твердить: специфічною особливістю людини є «здатність до об’єктивності», тобто можливість вийти поза свої безпосередні життєві інтереси та потреби і сприймати саму себе та інших з їхньої точки зору. Я не лише відчуваю, я можу ще й спостерігати за своїми відчуттями, бачити їх «об’єктивно», «обробляти» їх. Я не «занурений» вповні у свій світ, я можу на нього поглянути збоку, змінити його, порівняти його з іншим, підійти до нього критично. Я можу роздумувати над ним і над самим собою. А це не може походити з життєвої речовини, живої матерії. Вона не може, так би мовити, «сама себе спостерігати» і сама себе об’єктивно оцінювати.
Вибір між розсудливістю і нерозсудливістю
Гарний приклад пояснює це – можна сказати – класичне заперечення матеріалізму. Його наводить єврейський філософ Ганс Йонас: немає жодного сенсу говорити про етику й відповідальність, якщо не визнається існування духу, душі, розсудливості та свободи волі. Гени не несуть жодної відповідальності, адже їх неможливо викликати на суд, якщо вони виробляють ракові клітини. Тварин також не притягають до відповідальності. Лише люди несуть відповідальність і звітують за свої вчинки.
Прямим запереченням матеріалізму є кожне підприємство. Бо в економіці людина несе відповідальність, на відміну від мурах і бджіл, які працюють, але за помилки відповідальності не несуть. Матеріалістичну концепцію заперечує звичайне буденне життя. Та все ж таки інтелігентні люди часто впадають у помилку матеріалістичного тлумачення світу.
Але якщо дух людини не може походити з його матеріальних передумов, то звідки ж він походить? Розсудливим є визнати в людині духовний принцип, який філософська традиція переважно називає «душею». Лише душа чинить людину людиною. Її існування неможливо «довести» природознавчими методами, і все ж таки без неї, без духовного начала, що перевищує матерію, не було б науки, адже вона є «духовним заняттям».
Філософи, починаючи від Сократа, доходили висновку, що душа безсмертна. Дехто через це дотримувався думки, що вона вічна. Всупереч цьому Церква навчає, що «душі творить безпосередньо Бог». Автором цього вислову є Пій XII, а вжитий він в енцикліці «Людський рід» (Humani Generis, 1950 р.). Папа наголошує, що концепція походження людського тіла з уже наявної й живої матерії не суперечить вірі. Людський же дух не може бути продуктом еволюції. Він не завдячує своїм буттям навіть батькам. Він створюється безпосередньо Богом (пор. ККЦ 366). Це церковне положення віри є конкретним застосуванням біблійного вчення про особливість людини як єдиної живої істоти «на Божий образ і подобу» (пор. Бут 1,26). Хоча, згідно з другою розповіддю про створення світу, людина взята від землі, сформована Богом із неї, але живою істотою, людиною вона стала щойно завдяки «подиху життя», який вдихнув у неї Бог (Бут 2,7). Своїм земним походженням вона пов’язана з усіма живими істотами, але людиною вона є щойно завдяки своїй душі, яку «вдихнув» у неї Бог. Це наділяє її неповторною гідністю, але й такою ж відповідальністю, що підносить її понад усіма живими істотами, призначаючи її водночас їхнім пастирем.
Фрагмент з книжки «Мета чи випадок?», Львів: Місіонер, 2008. Переклад Олега Конкевича
фінансово.
Щиро дякуємо!
