Вирок Апеляційного Суду, а передусім звіт іспанського Інститут Родинної Політики схилили мене до того, аби поставити кілька серйозних запитань.
У звіті вказано, що у 2008 році у Європі вбили майже 3 мільйони дітей перед народженням. Протягом останніх 15 років вбили аж 20 мільйонів дітей. І це цілком законно. Це масова різня. І що? А нічого. Ніхто не кричить. Ніхто не рве волосся на голові. Всі щодня спокійно лягають собі спати. Чому ми не чуємо плачу цих дітей?
Я розмірковую тут про всіх: про нас, священиків, але також про найважливіших політиків, про відомих журналістів, про справжніх або створених авторитетів. Хто і коли зробив нас нечутливими? Ввів у сплячку? У стан ступору? Політики іноді кажуть, що аборти – це другорядна тема.
Якщо 3 мільйони дітей, яких щороку вбивають у Європі, – це другорядна тема, то яка тема тоді є головною? Журналісти кажуть, що вони тільки представляють погляди двох сторін. Так ніби це йдеться про погляди з наради комісії, а не про життя чи смерть 3 мільйонів дітей.
Коли ми прокинемось? Коли нам нарешті стане соромно, що ми на все це дозволили? Хто вирве нас з летаргічного сну? Найбільшу відповідальність за це несуть ті, хто найвище стоїть. Я чекаю того дня, коли, наприклад, голова Європарламенту вийде на трибуну і скаже: Ми більше не можемо дозволити вбивати наших дітей.
фінансово.
Щиро дякуємо!
