Дайджест

Африка: нотатки місіонера

20 Березня 2010, 01:13 1281 Руфін Разовський ОFM, Католицький Вісник

Африка. Уганда. В’язниця. Перше, що впадає в очі, коли я підходжу до напівзруйнованого паркану, – стан в’язниці, яка своїм виглядом відлякує перехожих. Ці стіни ніби відділяють один світ від іншого – порядних мешканців від злодіїв, ґвалтівників і вбивць. Здається, що це виразний символ в’язниці та стану всіх, хто там є. Але це зовсім не так. Вже рік я навідуюся з душпастирськими візитами до цієї в’язниці і двох інших поблизу, і хотів би поділитися своїми враженнями та спостереженнями.

Двічі на тиждень ми, брати-францисканці, відвідуємо в’язниці в Уганді – дві чоловічих і одну жіночу. Особливо я пам’ятаю перший візит. Мій співбрат, індійський францисканець о.Фабіан, відрекомендував мене як нового священика, який має його заступити в цих обов’язках. Начальник в’язниці спочатку з підозрою дивився в мій бік. Нічого дивного – музунгу (білий), до того ж це дивно у цьому жахливому місці, оскільки африканці звикли, що білі – то багаті бізнесмени й туристи, а не відвідувачі в’язниці.

Нові життєві правила

Пізніше ми вирушили на огляд. Триметрову тюремну браму нам відчинив солдат, ввічливо привітався, з усією повагою, але все ж таки обшукав наші сумки і переконався у відсутності мобільних телефонів або відеокамер. В’язниця обгороджена звичайною кільчастою сіткою. Не було видно традиційних високих веж, спеціального місця для прогулянок, окремих камер. В’язні (а їх там понад 800) вільно пересувалися поміж старими бараками. Трохи оддалік декілька чоловіків грали у футбол, деякі прали одяг, інші розмовляли або просто сиділи нерухомо, споглядаючи щось далеко за межами в’язниці. Майже всі були вбрані в однаковий жовтий одяг. Мало хто посміхався, і тільки декілька з них відповіли на привітання.
В’язниці мають свій звичай. Кожен в’язень, розмовляючи з кимось іззовні, має клякнути навколішки й не ставити питань, а лише коротко і стисло відповідати. Потрапляючи до в’язниці, ти маєш навчитися жити згідно з новими правилами. Але правила – це ще не найгірше. Найгірше – це умови щоденного життя. Зрештою, нічого дивного. В країні, де ніхто не турбується навіть про порядних мешканців, де біда товаришує людині від дитинства, де більшість змучена хворобами, живучи за менш ніж 1$ щодня, що вже згадувати про злочинців! Імовірно – а може, й напевно – більшість цих в’язнів потрапили за ґрати власне через такі умови життя. Щоб заспокоїти свої головні потреби, по кримінальні методи сягне радше людина голодна, хвора та неписьменна, аніж людина з домом, гарним садом і повним холодильником.

Я впевнений, що витримаю до кінця

В тюрмі я познайомився з Джорджем, який тепер допомагає мені у в’язничному душпастирстві. Він розповів мені історію свого життя: «Мене зовуть Джордж Мупенда Нвагаба. Мені 40 років, я походжу з племені Амучіга. 4-й клас гімназії був моїм останнім роком навчання. Після школи я поповнив ряди угандійської міліції, де й почалися службові проблеми. Так я потрапив до в’язниці на 5 років, пізніше додали ще 10. Якщо на то буде Божа воля, то через 7 років я вийду на волю. Я впевнений, що з Божою допомогою витримаю до кінця. Я народився в дуже бідній родині. Наша оселя неблизько. Рідні мене рідко навідують – немає грошей на проїзд. В мене є жінка та п’ятеро дітей – чотири дівчинки і хлопчик. Моя сім’я здорова. Ми робили тест на ВІЛ/СНІД – результат негативний. Ми усі здорові. Я молюсь і прошу Бога, щоб опікувався моєю родиною».

Джордж справді дуже добра людина. Завдяки гарній вдачі, набагато кращій за його освіту, він тішиться загальною пошаною: «Я щодня працюю у в’язниці. До того ж в’язні обрали мене своїм представником. У нашій католицькій спільноті я є модератором групи «Легіон Марії». Ця праця дає мені багато Божої благодаті, щоб наслідувати Ісуса і допомагати змінюватися моїм співв’язням».

Джордж оповів мені також про умови, в яких йому довелося жити останні 8 років. Те, що я почув, у Європі назвали б порушенням прав людини. «Якщо ти у в’язниці, то мусиш пройти певне загартування, щоб тут витривати», – сказав Джордж. Бараки переповнені в’язнями, навіть до 150 осіб в одному бараку. Тому в кімнаті задушно, дуже легко підхопити дерматологічну хворобу або алергію, через що з’являються рани. Бракує ліків, аби протистояти важким хворобам, зокрема астмі, гіпертонії, цукровому діабету. В лікарні зазвичай немає (або не дають) ліків, а радять піти до приватної клініки, що не по статках пересічному в’язню. Джордж свідчить, що засуджені дуже часто перебувають у в’язниці без вироку, навіть і по 8 років. Здебільшого родина ув’язненого відмовляється від свого родича. За довготерміновий вирок в’язні втрачають свій маєток, залишений на свободі. Жінки, втрачаючи надію на повернення чоловіка, ідуть заміж за інших, полишаючи дітей напризволяще.

В’язнична парафія

Головна проблема нашої «в’язничної парафії» – це брак місця для молитви та формаційних зустрічей. Зараз ми використовуємо один з бараків, який в’язні в цей час частково звільняють. Виникла ідея звести невеличку каплицю на території в’язниці. З владою вже все узгоджено, навіть готовий проект, але ми й далі провадимо молитву про спонсорів будівництва. Джордж каже, що ця каплиця і спільна молитва можуть багато змінити у в’язниці. Цей проект є для засуджених ніби знаком того, що, попри їхнє становище, проблеми з законом та вчинені злочини, є хтось, хто про них пам’ятає, турбується і не полишає.

Мама, дім, тюрма

Одразу навпроти – наступна в’язниця, вже для жінок. Від початку мене засмутив молодий вік ув’язнених і той факт, що разом із мамами тут живуть і діти до трьох років. Єдине, що втішає, – коли дивишся на ігри цих дітей під час Служби. Вони ще не розуміють, де вони є – адже їхній дім там, де мама.
Начальник в’язниці, жінка, каже про це місце так: «Зазвичай ми маємо близько 70 осіб. Завжди є кілька вагітних жінок, близько 10 дітей. Ці діти не мають більше нікого, окрім своїх матерів. Чоловіки, якщо й не покинули своїх жінок, то все одно не хочуть мати зайвий клопіт. Родина відвертається від засуджених жінок і дітей. Відбувши покарання, вони частіше за все вже не мають, куди повертатись.
Є і ще одна проблема – ВІЛ/СНІД. 40% жінок у в’язниці – ВІЛ-інфіковані або вже хворі на СНІД. Особливо складно організувати відповідні умови для дітей хворих матерів, їхнє дозвілля, навчання, харчування».

У жіночій в’язниці є тільки п’ятеро католичок, але молитися приходять усі. Коли священик щойно починав їх відвідувати, організувати молитву було нелегко. Жінки бунтували, здавалося, що були ображені на всіх і на все, але з часом почали приходити більше та більше. Багато з них власне у в’язниці почали молитися й читати Слово Боже.

Щоразу, коли я покидаю в’язницю, на серці важко і смутно. Але з радістю чекаю наступної неділі, щоб разом з ними занести Богові їхні сердечні молитви та страждання.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity