Одне з питань, що стоять перед Папою Левом XIV, полягає в тому, чи продовжувати просувати «нову парадигму» морального богослов’я, запропоновану Папою Франциском і деякими його радниками в останні роки його понтифікату.
У 2016 році, у 8-му розділі свого апостольського повчання Amoris Laetitia, Папа Франциск запропонував новий підхід до людей у «неврегульованих» подружніх ситуаціях (наприклад, повторні шлюби після цивільного розлучення). Тлумачення цього розділу суттєво різнилися. Чи рекомендував він ситуативні винятки з моральних норм, чи просто більш співчутливий пастирський підхід до людей, які опинилися в таких ситуаціях?
Однак в одному уривку він натякнув, що його наміром було саме перше:
«Совість може не лише визнати, що певна ситуація об’єктивно не відповідає загальним вимогам Євангелія. Вона також може щиро й чесно визнати те, що на даний момент є найбільш щедрою відповіддю, яку можна дати Богові, і прийти до певної моральної впевненості, що саме цього просить сам Бог посеред конкретної складності власних обмежень, хоча це ще не повністю об’єктивний ідеал. У будь-якому разі, пам’ятаймо, що це розрізнення є динамічним; воно повинно залишатися завжди відкритим для нових етапів зростання та нових рішень, які дозволять ідеалу реалізуватися повніше».
Попередні учительські документи Церкви описували нерозривність, виключність і відкритість до нового життя як характеристики того, чого «вимагає» справжня подружня любов (пор. ККЦ,1643). Раніше в Amoris Laetitia Франциск уже називав їх «ідеалом». Далі він, як здається, описував невідповідність цьому ідеалу (і конкретно «об’єктивному ідеалу») як те, що цілком узгоджується з виконанням того, що сам Бог просить людину робити тут і зараз. Це свідчило про те, що пропонується щось більше, ніж просто милосердна пастирська відповідь. Хіба можна припускати, що люди в такій ситуації помиляються, підкоряючись Богові?
Ісус, здається, мав власне вимогливе послання щодо християнського ідеалу. На запитання, як можна отримати вічне життя, Він спершу навів заповіді проти перелюбу й інших гріхів. Коли ж той, хто питав, сказав, що дотримується всього цього, Ісус відповів: щоб бути досконалим — жити згідно з ідеалом — треба продати своє майно, роздати бідним і йти за Ним. Коли ми лише виконуємо заповіді, що забороняють тяжкі гріхи, ми повинні вважати себе «слугами нікчемними», які зробили лише те, що зобов’язані були зробити (Лк 17,10).
Безумовно, Йоан Павло II у своєму Апостольському напоумленні 1981 року Familiaris Consortio говорив про «закон поступовості» у допомозі подружнім парам відповідати вимогам Євангелія. Але він додав:
«Подружжя також покликані до невпинного поступу в своєму моральному житті, підкріплені щирим і активним бажанням дедалі краще пізнавати цінності, що їх захищає і просуває Божий закон… Вони не можуть, однак, дивитися на закон суто як на ідеал, якого слід досягти в майбутньому: вони мають розглядати його як заповідь Христа Господа долати труднощі з постійністю. “Тому те, що називається ‘законом поступовості’ або кроковим просуванням, не можна ототожнювати з ‘поступовістю закону’, ніби в Божому законі є різні ступені або форми приписів для різних осіб і ситуацій“».
Папа Франциск повторив це розрізнення між законом поступовості та поступовістю закону; але він — і особливо богослови, які згодом підхопили його тему — здавалося, схвалили те, від чого застерігав Йоан Павло II.
Ці богослови розширили його підхід, щоб загалом переформатувати католицьку мораль. У 2022 році Папська Академія життя опублікувала працю, яка, за словами її очільника архієпископа Вінченцо Пальї, був «спрямований на застосування Магістеріуму Папи Франциска у сфері морального богослов’я». Він мав назву Etica Teologica della Vita («Теологічна етика життя»).
Ось зміст лише двох розділів: професорка Зіґрід Мюллер із Віденського університету зауважила, що моральне богослов’я має надати перевагу або об’єктивним моральним нормам Церкви, або індивідуальній совісті — і, розглянувши ідею балансу між ними, вона дійшла висновку, що слід надати перевагу індивідуальній совісті суб’єкта, яка після розгляду моральної норми може скасувати її у світлі поточної ситуації людини. Вільям Мерфі з Папського коледжу Йозефінум також наголошував на «суб’єктивних» або ситуативних факторах при оцінці моральних вчинків, критикуючи акцент деяких єпископів і богословів на «внутрішньо злих» діях, про які Йоан Павло II писав у своїй енцикліці 1993 року Veritatis Splendor. Католицька сексуальна етика у цьому плані опинилася під особливою увагою.
Обоє авторів стверджували, що це зміщення парадигми в теології ґрунтується на «персоналізмі» Другого Ватиканського Собору — документи якого, на думку автора цієї статті, вони, схоже, не читали або не зрозуміли. Адже в соборному документі про Церкву в сучасному світі Gaudium et Spes собор зробив спостереження щодо таких питань, як контроль над народжуваністю:
«Коли йдеться про узгодження подружньої любові з відповідальною передачею життя, моральний аспект будь-якої процедури не залежить виключно від щирих намірів чи оцінки мотивів, але має визначатися об’єктивними стандартами. Вони, ґрунтуючись на природі людської особи та її вчинків, зберігають повний сенс взаємного самовіддання і людського продовження роду в контексті справжньої любові… Спираючись на ці принципи, діти Церкви не можуть вдаватися до методів контролю над народжуваністю, які визнані негідними вчительською владою Церкви в її роз’ясненні божественного закону».
Мати таку ж природу, як й інші люди, означає бути зв’язаним тими ж моральними принципами. Будь-хто, хто читав цей документ, не може забути його рішучого осуду низки «ганебних вчинків», які «отруюють» людське суспільство і за своєю природою є «найвищою зневагою до Творця», починаючи зі злочинів проти самого життя, таких як геноцид, вбивство, аборти та евтаназія. Вони були засуджені без посилання на конкретні обставини.
Як це часто траплялося, автори вищезгаданої праці Академії Життя посилалися на нібито «дух» Ватикану II, нехтуючи тим, що насправді сказано в документах Собору.
Сам Франциск, можливо, підбадьорений такою підтримкою, розвинув цю тенденцію у своєму motu proprio 2023 року Ad theologiam promovendam. «Просування теології в майбутньому не може обмежуватися абстрактним відтворенням формул і моделей минулого», — заявив він. Франциск закликав до «зміни парадигми», до «сміливої культурної революції», яка зобов’язує теологію бути «фундаментально контекстуальною», «здатною читати й інтерпретувати Євангеліє в умовах, у яких щодня живуть чоловіки та жінки».
Франциск відкинув те, що він вважав дедуктивним підходом — «зовнішню адаптацію вже кристалізованого змісту до нових ситуацій, ніби вони були просто окремими випадками незмінного та універсального закону». Примітно, що Папа наказав надати своїм директивам «стабільної і тривалої сили, незважаючи на будь-що протилежне», і щоб додані статути залишалися чинними «навіки». У цьому конкретному випадку виглядало так, що майбутнім папам було наказано підтверджувати формули саме з цього — недалекого — минулого.
Зрештою, синодальна робоча група з доктринальних, пастирських та етичних питань повідомила в жовтні 2024 року, що в цій сфері:
«…йдеться не про проголошення і застосування абстрактних доктринальних принципів, а про життєве перебування в досвіді віри у його особистій та соціальній значущості, щоб ми були відкритими до завжди нових спонук Святого Духа… Лише життєва, плідна і взаємна напруженість між доктриною і практикою втілює живу Традицію і здатна протидіяти спокусі покладатися на байдужий склеротизм вербальних висловлювань».
Робоча група продовжила: «З етичної точки зору йдеться не про застосування заздалегідь упакованої об’єктивної істини до різних суб’єктивних ситуацій… Критерії розрізнення виникають із слухання живого самовіддання Одкровення в Ісусі у сьогоденні Духа».
Ця тенденція веде від об’єктивного до суб’єктивного, від моральних норм до судження совісті кожної окремої особи, від внутрішньо злих вчинків до розрізнення обставин, які можуть пом’якшити або скасувати моральні норми на практиці. Доведений до логічного завершення, цей підхід, здається, схиляється до «ситуативної етики», яку десятиліття тому просував колишній єпископальний священник Джозеф Флетчер.
У відповідь на цю тенденцію група богословів та інших фахівців, включно з автором цієї статті, долучилася до праці 2024 року під назвою Lived Experience and the Search for Truth: Revisiting Catholic Sexual Morality («Життєвий досвід і пошук істини: перегляд католицької сексуальної моралі»). Можна виділити три міркування, які допоможуть нам оцінити нову парадигму.
По-перше, як писав Кароль Войтила (майбутній Папа Йоан Павло II) у праці «Особа і чин», моральні питання справді випливають із життєвого досвіду. Але саме через раціональне осмислення людина приходить до визнання своїх вчинків правильними чи неправильними. Щоб отримати відповіді, потрібно відсторонитися від безпосереднього досвіду і подумати, якою людиною цей вчинок зробить мене та інших.
По-друге, сама традиція є сховищем життєвого досвіду віруючих протягом багатьох віків і культур — вона звільняє кожного з нас від того, що Г.К.Честертон називав «деградуючим рабством» буття дитиною свого часу. Ця «демократія мертвих» звільняє нас від самопоглинання (і самообману), яке спокушає нас виправдовувати власні відступи від моральних норм. Як сказав Честертон, вона «відмовляється підкорятися малій і зарозумілій олігархії тих, хто просто випадково ходить по землі».
По-третє, досвід плодів «сексуальної революції» дає достатньо доказів того, що сприяє людському процвітанню, а що — ні. Революція мала багато жертв, особливо серед жінок. Це докладно задокументовано авторами, які описують зростання тривожності, депресії та низької самооцінки серед молодих жінок, що намагаються пристосуватися до «визволення», пропонованого культурою випадкових зв’язків. Інші автори описували, як прагнення дотримуватися дещо непопулярних моральних вчень Церкви щодо планування сім’ї привело їх до міцнішого шлюбу і більш повноцінного життя.
Зі свого боку, Папа Лев уже критичніше висловлювався про використання власного суб’єктивного досвіду як визначального фактора в моральних рішеннях. Цитуючи св.Августина, він сказав в інтерв’ю, що людський досвід має бути дверима, які ведуть нас до Бога. Але він попередив: «Сьогодні люди думають, що мій досвід є критерієм. “Чи я щасливий, чи ні?” Насправді це може означати: “Чи відчуваю я задоволення?” Якщо я почуваюся добре, то це все, що має значення».
26 січня цього року Папа Лев виголосив промову перед єпископами Римської Роти на тему «говорити істину в любові» (Еф 4,15), наголошуючи, що вони не суперечать одне одному. Стосовно справ про визнання недійсності шлюбу він висловив таке застереження:
«Іноді є ризик, що надмірна ідентифікація з часто тривожними перипетіями вірних може призвести до небезпечної релятивізації істини. Насправді невірно зрозуміле співчуття… ризикує затьмарити необхідний вимір встановлення істини, властивий судовому органу».
Він також застеріг від «холодного і відстороненого ствердження істини», але підкреслив, що найвищим законом у Церкві є salus animarum — спасіння душ. А воно передбачає вірність істині Євангелія.
Зараз нам потрібна ясність щодо того, чим керуватиметься майбутнє вчення і практика Церкви: «зміною парадигми» Папи Франциска чи гармонійним союзом об’єктивної істини та християнської любові, запропонованим Папою Левом.
Про автора: Річард М. Дерфлінгер — доктор теології у Чиказькому університеті і Католицькому університеті Америки. Він працював заступником голови Секретаріату з пролайф-діяльності Конференції католицьких єпископів США.
фінансово.
Щиро дякуємо!
