Слово «спільнота» останнім часом зробило блискавичну кар’єру. В харизматичних рухах Віднови воно навіть стало словом-чарівною паличкою. Його вживають в усіх можливих випадках та використовують за першої-ліпшої нагоди. Часто ним зловживають, часто спрощують. Велике зацікавлення спільнотою пов’язане з великими надіями. Для багатьох учасників Віднови сам вхід до спільноти ототожнюється з розв’язанням всіх життєвих проблем.
Але найчастіше після входу до молитовної групи ентузіазм поступається місцем розчаруванню та гіркоті. Одні в такому стані залишаються в групі, яку називають спільнотою. Інші, не в змозі витримати внутрішнього напруження та негараздів, відходять. Виникає запитання: в чому, якщо мова йде про спільноту, причина такої розбіжності поміж очікуваннями та дійсністю?
Яка група не є спільнотою?
Основна проблема для людини, яка входить до нової релігійної групи, полягає у визначенні, чи її прагнення збігаються з прагненнями членів тієї ж групи: бажають вони створити спільноту чи групу? Якби обидві сторони щиро відповіли собі на це запитання, можна було б уникнути багатьох непорозумінь і розчарувань. Тож почнемо від опису груп, які не є спільнотами, хоч багато хто може їх так називати.
а. Група завдання
Так психологія визначає групу з кількох або кількох десятків людей, які збираються для реалізації якогось завдання. Воно може бути дуже духовним, навіть харизматичним, але з приводу завдання групу не можна назвати спільнотою. Як приклад візьмемо групу з кількох осіб, яка вирішує провести євангелізацію в своєму місті. Так, вони збираються, визначають завдання (можливо навіть з ігнатіанським або харизматичним ухилом), розподіляють обов’язки, кожному виділяють якусь частину завдання. Те, що їх об’єднує, — це спільне завдання, а не особистісні стосунки. Коли воно буде виконане, тимчасовий зв’язок між учасниками такої групи зникне або радикально зміниться. Фактично в такій групі важливим є те, хто що може. Це, звичайно, може бути, висловлюючись релігійною мовою, — «служіння» і, навіть, харизматичним жаргоном — «харизмат». При завданні «евангелізація», члени зацікавленні один одним з огляду на те, хто, що може зробити: один вміє співати, другий — грати на гітарі, третій добре формулює думки, інший вирішить справу з апаратурою тощо. Графічно таку групу можна зобразити таким чином:
Чи можна сказати, що існування таких груп, — це щось погане? Що вони гірші від спільнот? Зовсім ні! Але треба усвідомлювати те, що людина входить до групи завдання, і не можна давати іншим обітниць, притаманних спільноті.
А що ж відбувається, коли хтось входить до групи завдання, а йому здається, що має справу зі спільнотою? Його чекає розчарування. Відкриє, що до нього ставляться не як до члена спільноти, але як до «гвинтика» у якомусь механізмі. Болісним буде те, що до нього поставились, як до знаряддя. Його проблемами ніхто може навіть не поцікавитись. А якщо хтось і зацікавиться, то в міру особистої християнської вразливості, а не з огляду на стосунки, притаманні спільноті. Окремі члени такої групи можуть увійти в глибші міжособистісні стосунки, може навіть з’явитись приязнь, але власне група залишиться групою. Коли завдання буде виконане, вже не буде зв’язку та причини підтримувати таку групу. Можна зробити висновки на майбутнє щодо наступного завдання, подякувати Господу Богу, учасникам та… розійтись. Подальше штучне підтримування життєдіяльності групи означатиме марнування часу та збиватиме людей з пантелику.
Якщо ж від самого початку все зрозуміло: це — група завдання, і згідно з цими правилами входимо в нову діяльність, — тоді не буде розчарування та безпідставних очікувань. Таким чином, можна більш плідно та з більшим сенсом входити в різні групи завдання, а в іншому місці заспокоювати власну потребу спільноти.
б. Цільова група
Учасники групи такого типу зустрічаються регулярно, навіть впродовж довгого часу, заради мети, якої прагнуть досягти. Загалом така група поєднує людей з однаковою чи подібною метою, але хтось може немовби «з боку» реалізовувати свої власні прагнення. В цільовій групі люди не входять у глибокі міжособистісні стосунки. Зустрічаються, тому що бажають чогось разом досягти. Характерним прикладом такої групи є групи АА (Анонімних Алкоголіків). Метою регулярних зустрічей –«мітингів» є перебування в тверезому стані тих, які визнали перед собою та іншими, що вони — алкоголіки й безсилі у своїй проблемі. Вони говорять про це під час щотижневих зустрічей. Слухають тих, які тривають у тверезості вже місяць, рік, десять років. Обговорюють те, що служить реалізації цієї мети (тобто «кроки» та «традиція»). Найважливіша річ: алкоголік перебуває в тверезості та є абстинентом тільки тоді, коли приходить на зустрічі, прагнучи осягнути таку ціль. В момент, коли захоче через «мітинги» реалізувати іншу ціль, повертається до пиття.
Можливо, дехто приходить на регулярні зустрічі молитовних груп, аби знайти опору чи втіху в труднощах щоденного життя. Їхніх сил вистачає тільки на це і, якщо вони, як і лідер групи, усвідомлюють мотиви участі у зустрічах, — це позитивно. Таким чином можна допомагати слабким людям, особливо тоді, коли вони не можуть функціонувати без такої підтримки. Проблема починається в той момент, коли лідер хоче збудувати спільноту, спираючись на людей, які нездатні війти у спільноту. Вони можуть тільки приймати «тепло», що існує в групі, від якої сподіваються отримати допомогу та втіху. Також і людина, яка приходить на зустріч групи, беручи від неї те, чого потребує, живе в ілюзії та переконує себе в тому, що творить спільноту.
Групи цього типу не є поганими. Необхідно тільки усвідомлювати їхній характер. Модель такої групи можна представити таким чином:
Можна запитати: чи присутній тут Христос? Так, і іноді навіть дуже виразно. Багато доброго відбувається через особистий зв’язок окремих членів такої групи з Христом та між собою. Групи такого типу, «теплі» й такі, що пригортають кожного, без сумніву, дуже потрібні. Однак обов’язково потрібно самовизначитись: ми — група! Хоча б тому що група такого типу функціонує за чийсь рахунок. Хоча б тому теж, що така група повинна переживати велике напруження. Адже хтось мусить «гріти», щоб було «тепло». В групі, що пропонує тільки «тепло», мусить дійти до багатьох негараздів, бо зібрання осіб з надмірною вразливістю посилює проблеми, які постають під час кожної зустрічі.
У такій групі знайдуться також люди, які будуть запитувати: а що далі? Ми ж крутимось на одному місці! Такі запитання –— коли зміцніють і стануть самостійнішими — поставлять навіть ті, які прийшли до цієї групи дуже зраненими та слабкими. Вони занадто слабкі, щоб допомагати іншим, але бажають десь зростати. Тому будуть відходити і шукати такої групи чи середовища, які покажуть їм дорогу вперед. Тому треба не зупиняти їх і навіть заохочувати відходити.
в. Група з домінуючою особою
Така група формується тоді, коли у центрі стоїть особа, яка домінує в стосунках групи. Існує чимало груп такого типу. Від сектантських, де центральне місце займає гуру, який контролює всі відносини у групі та ставить в залежність від себе її учасників, до груп, в центрі яких стоїть домінуючий лідер (ці групи ніколи не стануть спільнотами тому, що лідер не дозволяє, щоб хто-небудь розвинувся «над міру» — точніше: над його міру — там також застосовують техніки на кшталт пророкування, розпізнання або маніпулювання шляхом посилання на якісь авторитети). Така група — це також група, у якій домінує той, хто необов’язково мусить бути лідером, але собою або своїми проблемами так впливає на групу, що всі в першу чергу служать йому. В такому виді домінування може бути присутній елемент жалості, здивування, співчуття, цікавості.
Домінування в групі може бути несвідомим. Класичним прикладом може бути ситуація в сім’ї, центральне місце в якій посідає єдина дитина, і всі, починаючи з діда-баби, сестер-братів та закінчуючи батьками, зосереджені на ній. У такій сім’ї бракує нормальних, прозорих, різнобічних відносин. Всі танцюють так, як «заграє» дитина, кожне її бажання мусить бути виконане. Таким чином, мала дитина домінує над дорослими людьми, які мають освіту та життєвий досвід.
Прикладом специфічного домінування в групі є спільноти неповносправних осіб та людей, які супроводжують їх. У центрі такої спільноти стоїть особа з фізичними або психічними вадами. Повносправні опікуни усвідомлюють мету, тобто істинне добро своїх підопічних. Вони реалізують її через прийняття, супровід, слухання, відповідь на прохання та справжні потреби хворого. Але часом вони не повинні погоджуватись з його вимогами, якщо об’єктивно дане прагнення є негативне або веде до зла. Тоді опікуни намагаються з любов’ю відмовляти йому, щоб його не образити. У такій групі до людини з каліцтвом ставляться з великою любов’ю, бо передбачається, що в такій людині присутній Христос.
Групу, в якій домінують, можна представити в таким чином:
Чи група, у якій домінують, є поганою? Це залежить від ситуації. Без сумніву, групи людей-калік є чимось чудовим і дуже потрібним у Церкві. Парадокс: у такій групі більше отримують особи здорові, а не неповносправні. Я захоплююсь багатьма молодими людьми, які присвячують свій час для допомоги неповносправним людям. Без сумніву, таким чином вони формують свою вразливість, вдосконалюють любов, вчаться безкорисливості. Їхнє християнство не викликає сумніву.
Існують також ситуації, в яких необхідна присутність сильного лідера. Це потрібно тоді, коли група слабка, перебуває під загрозою розпаду, страждає від якихось потрясінь. Однак такий стан речей не може тривати довго. На жаль, у групах Віднови дуже часто трапляється так, що авторитарний керівник по-різному виправдовує свій метод «сильної руки». Він також може використовувати різні трюки з метою підтримати існування групи, якої Бог вже не хоче. В багатьох групах слід серйозно замислитись над тим, що краще: перебувати в групі, яку підтримують силою та диктатурою, яка духовно нищить учасників, чи просто розпустити її?
Існують також ситуації, коли група такого типу є шкідливою і небезпечною. Сильна особистість може настільки сильно домінувати в групі, що справа навіть не дійде ані до справжнього духовного зростання членів групи, ані до реалізації Божих намірів щодо неї. Ця ситуація виникає тоді, коли група «змонтована» та її існування підтримується для задоволення психічних потреб лідера. А.Маненті в мудрій книжці «Покликання. Психологія і благодать» описує функціонування такої групи у випадку, коли в ній домінує священик, але маніпулятором може бути також лідер-мирянин з хворою особистістю. Ще хтось інший всі свої зусилля спрямовує на будування спільноти, не помічаючи, що його підсвідома мета — не стільки створити середовище, в якому можна було б ділитися євангелічним добром, а також краще його розуміти, але використати спільноту, щоб менше відчувати самотність, та зв’язати інших з собою, щоб смакувати атмосферу, в якій все відоме, ясне та прихильне. Кожен з нас мав досвід шкідливих наслідків такого типу діяльності: з’являються закриті групи, які більш нагадують клуби відпочинку, а не церковні спільноти; групи, які розпадаються, щойно їх священик змінить парафію; групи, де очі всіх спрямовані на священика-лідера, який для всіх є остаточним пунктом опори, а не допомогою чи засобом, що веде до наслідування Христа.
2. Що можна назвати спільнотою?
Існує тільки одна група, яку можна назвати християнською спільнотою (я говорю про спільноту християнського зростання). Це відбувається в ситуації, коли фактично в самому центрі групи осіб знаходиться Ісус Христос і всі, залишаючись ніби на узбіччі, ставлять собі за мету прямувати до Христа. Вони по-справжньому прагнуть зміцнення своїх відносин з Христом. Це стосується всіх, не виключаючи лідера та аніматорів, досвідчених і нових членів спільноти. Цю ситуацію можна представити таким чином:
Стає зрозумілим, що прагнення кожного члена спільноти щораз більше наближатись до Христа приносить також плоди у вигляді більш тісних відносин між людьми. Але увага: більшої спільності між учасниками вдасться досягти тоді, коли її випереджуватиме тісний зв’язок з Христом, а не навпаки!
Що ж відбудеться, коли деякі учасники спільноти вирішать наближатись один до одного, без зміцнення своїх відносин з Христом? Внаслідок цього виникне кліка або партія, а в кінцевому результаті — розіб’є єдність всієї спільноти. Тому що вони, наближаючись один до одного (по колу), віддаляються від інших. Той, хто дає єдність справжній спільноті охрещених, — це Бог, а не людські прагнення або заяви.
3. Модель та дійсність спільноти
Те, що було сказано про спільноту, можна назвати «моделлю», а отже, взірцевою ситуацією, ідеалом. Такої ситуації ніколи не буває. Деякі групи можна назвати спільнотами тому, що вони ставлять перед собою мету, характерну для спільноти, та намагаються її реалізувати. Але фактично сильно відрізняються від ідеальної моделі. І передусім тому, що існує різна відстань та темп наближення до Христа окремих осіб. Хтось після навернення робить великі кроки в своєму духовному житті. Іншому доводиться важче — а це вже привід для виникнення проблем. А як ставитись до «стогніїв» у духовному житті й що зробити з тими, які (як на думку інших) надто швидко висовуються вперед? Якщо додати до цього людські погляди — наприклад, факт спонтанного прив’язання до осіб, завдяки яким відбулось наверненням, які вели, допомагали – картина стосунків у спільноті стає ще складнішою.
Проблему стосунків у спільноті розглядає св. Павло у Першому посланні до Коринтян, в якому надмірний авторитет лідерів показано, як головну проблему спільноти. Саме наслідком прив’язання до людських авторитетів є факт існування партій всередині Церкви: «Я Павлів, я Аполоса, а я Кифи» (1Кор 1,12). Павло змушений запитати адресатів Послання: «Чи Павло за вас був розіп’ятий? Чи в ім’я Павла ви були охрещені?» (1Кор 1,13). Так, отже, надмірне прив’язання до особи стало причиною того, що та видатна особа, яка об’єктивно має чимало заслуг, заслонила Христа.
У християнській спільноті аніматор або лідер повинні так будувати свої стосунки з іншими, щоб не дійшло до (навіть без свідомого наміру) ставлення людини на місце Христа. Євангелізація, ділення в групі або якась форма ведення чи допомоги має бути спрямована на щораз більшу самостійність члена спільноти у розвитку його відносин з Христом. Хто робить залежним від себе та зв’язує учасників спільноти, розбиває єдність, якої прагне Христос і якої Він прагнув. Відносини у реальній спільноті демонструє малюнок:
Для члена спільноти («а») аніматор («а е») заслонив Христа. Людина зі спільноти може бути не тільки надмірно зв’язана з своїм аніматором, але може навіть бути ним поневолена. Не осягне духовного розвитку, коли не помітить, що навіть найкращий в світі аніматор так само, як і він, потребує подальшого розвитку до Христа. Зрозуміло, що кожен з них має розвиватись на своєму рівні.
Людина спільноти («Б») має більш урізноманітнені відносини. Передусім плекає найважливіші відносини — з Христом. Підтримує також стосунки з аніматором, який є його більш досвідченим братом у дорозі до Христа та який ділиться з ним своїм досвідом. Член «Б» підтримує відносини також з тими, хто більше, ніж він, віддалений від Христа. Дуже уважно придивляється, що є причиною їх віддалення. Коли помічає, що брат у спільноті, навіть маючи найщиріші бажання, залишається позаду, пригортає слабшого брата (Рим 15,1-7), тому що може виявитись, що слабкому брату не вистачає досвіду або підтримки у новій ситуації або ж у ситуації, з якою він не дає ради. У таких важких ситуаціях можна побачити цінність спільноти та взаємних відносин. Інша ситуація з’являється тоді, коли хтось перебуває в гріху та деструктивно впливає на спільноту. Коли ж не приймає зауваг ані віч-на-віч, ані зі сторони авторитетів, до того ж не визнає своєї провини, Павло наказує віддалити його від спільноти. Все це повинно відбутися у любові, для того, щоби вціліла спільнота, а заблуканій особі слід дати ще один сигнал про те, що про неї піклуються.
о. Роман Піндель, Zeszyty Odnowy w duchu Świętym, 11/1996
Переклад: Лихогляд В.
фінансово.
Щиро дякуємо!
