За часів ІІ Світової війни поняття «гетто» набуло особливо негативного забарвлення – єврейські гетто були фактично концентраційними таборами. По суті, термін «гетто» означає територію, обрану для добровільної, а згодом відведену для примусової ізоляції певної расової, національної, професійної, релігійної групи населення.
Парафіяльне життя змушує стикатися з певним типом співбратів та сестер у вірі, які за менталітетом чимось дуже нагадують мешканців гетто у первісному значенні цього слова. Тобто вони ніби не бачать і бачити не хочуть нічого поза світом парафіяльного та «навколопарафіяльного» життя. Настоятеля без зайвих вагань визнають «першим заступником Господа Бога» або й узагалі не зауважують (мовляв, ми і самі все знаємо), на всіх «не таких» парафіян уже готовий суд і рішення, в межах парафії критикується все і вся, при тому завжди все негаразд. Молодь сміється надто голосно; сестра пройшла і не розкланялася; діти під час Служби заважають – і цей перелік не має кінця, бо зауваження дедалі більше скидаються на спортивне змагання за проголошення парафіяльним авторитетом.
Розставмо акценти
Звідки ж беруться такі гіркі нахили у наших дорогих панів та пані? Можливо, не варто зосереджуватися на наслідках неправильного «парафіяльного виховання» – важливіші причини.
Слуга Божий Йоан Павло ІІ у «Покликанні та місії мирян» діагностує дві загрози, наслідками яких і може бути вищезгадане «гетто»: по-перше, спокуса занадто глибокого зацікавлення церковними послугами й дорученнями, через що занедбується відповідальність у професійному, суспільному, економічному, культурному та політичному житті. Друга головна спокуса – відділення віри від життя, а Євангелія – від конкретних кроків у земній (хоча й тимчасовій) дійсності.
Так і твориться «гетто» – неіснуючий псевдорелігійний світ, штучно обмежений вигаданими нормами та правилами, що ніяк не пов’язані з живою і реальною Церквою. Традиції та звичаї стають нарівні з догмами, вчення Церкви замінюється на уявлення про неї, священик стає «цапом відбувайлом», на якого зручно скинути відповідальність за власне життя і прийняття рішень.
Чому стоїте бездіяльно?..
Саме це питання виникає у господаря виноградника в ХХ розділі Євангелія від Матея. Святість як удосконалення в любові – це уповноваження втілити святість «існування» у святість своїх справ. Любити те, що ти робиш, і любити під час виконання роботи. Любити особливо й нероздільно чоловіка/дружину і любити дітей. Любити батьків і колег по роботі, ба навіть надокучливу сусідку. Освячення, каже «Покликання та місія мирян», викликає і вимагає від усіх та кожного зокрема наслідувати Христа через прийняття Його благословення, слухання Його слів і роздумування над ними, через СВІДОМУ участь у житті Церкви – а також через особисту, сімейну та спільну молитву, прагнучи справедливості, даруючи любов у всіх життєвих обставинах і допомагаючи братам, особливо меншим, бідним і тим, які страждають. Переживання святості у власному житті, щоденне освячення – це будівництво Церкви!
Пізнай, християнине, твою гідність!
Зауважте, що це заклик св.Папи Лева Великого, а не пафосний виклик. Це реальність, бо саме гідність християнина має підказувати нам, що парафіяльне життя – це колиска нашого апостольства у світі, колиска та школа любові до світу і кожної людини з нашого оточення. А ця любов у тому, щоб здобути кожного для Христа. Здобути власним прикладом, учинком чи словом. Гідне життя має перевагу, бо завдяки ньому знову повертається вартість і сила слів, які сьогодні нерідко бувають майже нікчемні у світі. До того ж християнська гідність належить кожному охрещеному, це ознака та джерело рівності всіх членів Церкви. На жаль, забувати про це – ще одна спокуса, поширена серед вірних…
Покликання в покликанні
Різний життєвий стан і різні покликання, відкривання свого «покликання в покликанні» – окремої, власної дороги, що веде до пізнання Отця Небесного, – хіба це не захоплива пригода дитини Церкви у цьому світі? Здається, творча любов та прагнення пізнати Бога, створений Ним предивний світ і себе в ньому, набагато цікавіші за будь-що. А надто що у спільноті Церкви ми можемо робити це разом – отак і твориться справжня парафія.
Фото: Самоізоляція… Не бачити, ба навіть не прагнути побачити щось поза світом «навколопарафіяльного» життя… (Фото: Олена Іллєнко)
фінансово.
Щиро дякуємо!
