Ювілейний рік — це не просто літургійна чи символічна подія; це глибокий духовний шанс.
Єпископ Кшиштоф Юзеф Никєль, регент Апостольської пенітенціарії та священнослужитель, який роками займається питаннями совісті в серці Церкви — Ватикані, — розмовляє з Ілоною Кравчик-Крайчинською (KAI) про те, що таке Ювілей насправді, як ним скористатися та чому сповідь є найважливішим шляхом до надії.
— Отче єпископе, Ви на щодень досліджуєте питання совісті, а Ювілейний рік — це також питання совісті. Що нам варто взяти з цього особливого часу? Що найважливіше?
— На мою думку, насамперед — бажання змінити своє життя на краще. А це може статися лише тоді, коли ми зустрінемося з Ісусом Христом — Тим, хто є Дорога, Істина і Життя. Саме Він дарує нам безмежну, безумовну любов і милосердя. Тому я б не називав свого служіння медичним терміном «дослідження», а радше духовним «розпізнаванням» стану совісті.
Погляньте, наприклад, на Доброго Розбійника на хресті. Хоча його життя було далеким від ідеального, в останню мить він зміг побачити Бога, покаятися — і був спасенний. Коли ми зрозуміємо, що таке справжній страх Божий — не як страх, а як глибоку повагу, — тоді ми також зрозуміємо, в чому полягає краса морального життя.
Я роблю добро не тому, що хтось наглядає; що я буду винагороджений чи покараний. Я роблю добро, бо совість підказує мені: «Не кради», «Не вбивай», «Не кривдь». Це природний закон. І не треба бути охрещеним, щоб його зрозуміти. Ювілей — це час роздумів, вдячності та рішення жити краще. Тільки тоді ми стаємо справжніми «паломниками надії», вкоріненими у Воскреслому Христі — в Ісусі Переможцеві.
— Ви згадали про Доброго Розбійника. Це нагадує, що для навернення кожний час слушний. Ювілей особливим чином запрошує нас до цього. Раніше Ви казали, що кожна сповідальниця — це, по суті, Святі Двері. Як це правильно зрозуміти?
— Сповідь — це не коштовний візит до кабінету психотерапевта. Кожна сповідальниця — це завжди свята брама до душі, якою каяник переходить із темряви гріха до світла благодаті примирення. Добре прожита сповідь відкриває шлях до Неба. Це момент, коли ми отримуємо прощення, мир і внутрішню радість. Бог любить нас і потребує нас: наших вуст, наших рук, наших сердець — щоб через нас являти своє милосердя іншим.
Ми схиляємо коліна в конфесіоналі не для того, щоби провести науковий психоаналіз та отримати несприятливий діагноз, — а щоб зустрітися з милосердним Ісусом. Наше життя, грішне і розвалене ще кілька хвилин тому, перемінюється. Ми дивимося в майбутнє з оновленою надією. Бо поки б’ються наші серця — завжди є час повернутися. Сповідь — це не лише очищення; це занурення в Божі обійми.
— Завдяки служінню в Апостольській пенітенціарії Ви є особливим поборником Таїнства покаяння і примирення. Що найважливіше в цій зустрічі з таїнством?
— Щирість. Тільки це — і аж стільки. Богу не потрібні дипломати чи майстри красномовства. Йому потрібне серце. На думку спадає євангельська сцена з митарем у храмі. Він не підводить очей, бо так сильно соромиться; але в серці він волає: «Прости мені, Господи, бо я грішний». І цього досить. На противагу цьому, фарисей пишається своєю досконалістю — і це відмежовує його від Божого милосердя.
Щодня до Апостольської пенітенціарії надходять справи з усього світу. Справи людей, які повертаються до Бога по довгих роках, які відкривають свої серця священникам і шукають прощення. Є також справи, які потребують втручання Святого Престолу; але всі вони є свідченням глибокого бажання змін і зцілення.
Папа Франциск колись сказав про Пенітенціарію, що він дуже задоволений нашим Трибуналом, бо це «Трибунал Милосердя». І це правда, бо єдиний вирок, який ми можемо винести, — це прощення.
— Я би ще додала, що це Трибунал істини та смирення. Бо саме так ми стоїмо перед Богом у Таїнстві покаяння.
— Саме так. Істина, смирення і розсудливість. Кожен каяник – це «свята земля» для нас. Пам’ятаємо, як Бог сказав до Мойсея: «Зніми сандалі, бо земля, на якій стоїш, — свята» (пор. Вих 3,5).
Коли хтось стає навколішки біля ґраток конфесіоналу, то ми, духовенство, повинні саме це усвідомлювати: людина — як «свята земля», і нам не можна її потоптати. У цю мить вона дає нам доступ до свого найглибшого нутра, до своєї совісті, а вона, згідно зі вченням Другого Ватиканського Собору, є інтимним святилищем для зустрічі людини з самим Богом. Це величезна відповідальність, довіра і святість цих виняткових ситуацій.
— Як іще ми можемо добре використати особливий час Ювілейного року? Про що треба не забути?
– Не забути про наше покликання до святості, яке почалося з хрещення. Не боятися бути святими. Усі християни, як сестри і брати, йдуть разом — в одному напрямку, з очима, спрямованими до Неба. Не біймося падінь; нехай вони нас не знеохочують. Найважливіше — довіряти і вставати знову. Повністю довіряти, що перемога може вирости з кожної поразки! І ця перемога буде нашим спасінням. Хто тримається Переможця — сам переможе!
фінансово.
Щиро дякуємо!
