Йн 20,19-31
«Мир вам!» – перші слова, які почули Апостоли від Воскреслого Христа. Нам ці слова дуже добре знайомі: ми чуємо їх під час кожної Служби Божої, передаючи один одному знак миру. Але, на жаль, часто для нас ці слова є пустим звуком – частиною ритуалу, який треба виконати. Навіть якщо переживаємо цей момент більш чуттєво – вкладаємо в «знак миру» наші найкращі емоції, прагнемо через цей знак поділитися радістю, яку дає нам віра, або продемонструвати нашу любов до ближнього, все одно слова ці звучать інакше, ніж в устах самого Христа.
У Бога немає «порожніх» слів, тому в устах Христа, який сам є Словом Божим, вони не означають звичайного привітання. Коли Ісус висилав учнів на проповідь, казав: «Входячи в дім, вітайте його, промовляючи: Мир дому цьому! І коли буде достойний той дім, нехай зійде на нього ваш мир; а як недостойний він буде, то мир ваш нехай до вас вернеться» (Мт 10,12-13). Ці слова не є тільки новою формулою християнського привітання. Таємничий «мир», який учні мали передавати, є чимось майже матеріальним, тим, що можна реально відчути.
В цьому «мирі» приховано все: ціла наука Христа про Царство Небесне, всі Його заповіді, які провадять до цього Царства; Його благодать, яка дає справжній спокій нашому серцю і надихає нас на подвиги віри. Хто реально відчув цей «мир» – уже не може залишатися байдужим, нізащо не захоче проміняти його на «святий спокій», повернутися до попереднього життя з його маленькими радощами. Але, як той купець, що знайшов найціннішу перлину, покине все, щоб присвятити себе служінню Царству Небесному. Цей «мир» не можна сховати для себе, він прагне бути переданим далі. Тому Ісус каже: «Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» Тому кожен з нас є посланим і покликаним до того, щоб передавати істинний мир Христа всім тим, хто ще не пізнав Його.
Тож нехай знак миру, який ми передаємо під час Служби Божої, не буде для нас тільки частиною ритуалу. Передавати його ми маємо не тільки під час Служби: таким знаком миру має бути все наше життя.
Іриней Погорєльцев ОР
Апостолові Томі заведено дорікати за маловір’я. Навіть прислів’я є: «Ну, ти просто Тома невіруючий!» Апостола, який багато постраждав за Христа, наші слова не ображають. А нам би варто запитати себе: що б ТИ думав на його місці? Чи повірив би в таку неймовірну подію, якою було Воскресіння? Повірив би на слово друзям, які розповідають про чудо?
Навряд. Більшість із нас – такі тверезомислячі люди, що у відповідь на одинадцять заяв про зустріч із воскреслою людиною просто викликали б «швидку». Без особливих сумнівів, зітхаючи, що тяжка втрата так відбилася на душевному стані близьких… Тома не відкидає можливості чуда, але ставить вимогу: доки не побачу – не повірю. Воскресіння Ісуса було для нього фундаментальною подією. Або три роки втрачені й попереду – лише жалкування про розбиті надії та оплакування загиблого друга, або у твоє життя справді увійшов сам Бог, і тоді ніщо не страшне. У словах Томи мало невіри. Це більше скидається на ту зухвалість, яка поставила праотця Якова боротися з Богом…
І як Бог благословив Якова, так і Ісус почув Тому. І прийшов. Напевно – з такою самою посмішкою, з якою батьки дивляться на маленьких своїх упертюхів. Чи образлива така зухвалість для Бога? Ні, бо Він не дорікає Томі, а простягає йому свої пробиті руки.
Тут можна ще раз себе запитати: чи здатний я на зухвалість Томи? Звичайно, не в сенсі «хочу зараз же побачити Воскреслого» (бо блаженні ті, хто увірував, не бачивши), а в сенсі граничної чесності в стосунках із Богом? Чи можу я сказати Богові не те, що «потрібно» і «правильно», а те, що є насправді? Біль, сумнів, образа, страх, сором – скільки ми ховаємо від Нього й від самих себе, аби не зруйнувати «правильнее» самопочуття! «Християнин не повинен так думати/таке відчувати, а отже, я так не думаю/цього не відчуваю» – як часто ми використовуємо цей самообман? Але ж, щоби насправді осягнути Боже Милосердя, потрібна визивність блудного сина, зухвалість Апостола Томи, сміливість праотця Якова. Аби дістати відповідь, спочатку необхідно набратися сміливості й поставити питання.
joan_d_ark