Православ’я. Що ми про нього знаємо? Воно близьке католицькій вірі, а одночасно таємниче, з інтригуючим церемоніалом, просякнуте традиціями сходу. Ця стаття для тих, хто хотів би краще зрозуміти кілька речей з величезної традиції багатства Літургії східного християнства.
Слово «православ’я» – це переклад грецького терміну «orthodoxia», тобто: правовірність, правильна віра (ortho – правильний, doksa – віра, навчання). Християнські церкви походять з одного кореня і на початку розвивалися спільно. На сході, серед незалежних локальних Церков, з часом домінуючу роль почав відігравати патріархат у Константинополі. Значною мірою тому, що місто було столицею східної Римської Імперії, тобто Візантії. Саме в її культурі можемо шукати початків того, що сьогодні називаємо православним християнством.
Сильна політична позиція Константинополя і Рим, що слабшав, – це одна з причин, чому почали проявлятися розбіжності між єпископами тих двох столиць і суперечки про домінацію у християнському світі. Це був довготривалий процес, що мав різні фази, а часом проявлявся навіть відвертою ворожістю. Причиною цього були різноманітні культурні різниці між латинським заходом та грекомовним сходом, які поглибилися через розпад політичної єдності середземноморського світу. Разом з кризою Римської Імперії, яка від ІІІ століття н.е. була постійно поділена на практично незалежні частини, зникала спільна культура, яка й так різнилася у кожному закутку Імперії, однак спільна їй була латина, грека та державність. Обидві частини Імперії почали йти власною дорогою. Так само сталося з Церквами на їхній території. До різниць у відправлянні Літургії додалися з плином часу різниці у навчанні, які виникали з різних теологічних проблем на Сході і Заході.
Момент, який називають моментом остаточного розколу, це 1054 рік. Кардинал Гумберт разом з двома папськими делегатами увійшов до храму Хагія Софія у Константинополі і склав там папську буллу з екскомунікою на патріарха Михаїла Керуларія і його прибічників. Виходячи, він струсив пил з взуття та сказав: «Нехай Бог дивиться і судить». Через кілька днів з цісарського наказу буллу було спалено, а папського делегата – проклято.
Попри всі спроби повної єдності вже не вдалося осягнути. Завоювання Константинополя хрестоносцями під час IV походу цілковито перекреслило на довгі століття шанси на зближення. Не вдалося це й під час Флорентійського собору. 6 липня 1439 року. Було щоправда оголошено буллу «Laetentur coeli» і її підписали константинопольський патріарх і візантійський імператор Іван VIII Палеолог, але її не було прийнято у світі східного християнства. Невдача цієї ініціативи припечатала падіння Константинополя у 1453 році.
Східна, так само, як і Західна, Церква проводила місійну діяльність. Ці зусилля були скеровані на територію Балкан та східної Європи. Важливим напрямком була Київська Русь, яка охрестилася в 988 році. Завдяки цьому після завоювання Константинополя турками власне до Києва було перенесено головний осередок православної Церкви. Потім таким місцем стала Москва. У 1589 році там було встановлено Патріархат. Проголошувана Церквою концепція Москви як третього Риму і підпорядкування Церкви державі поглиблювали розкол між католицизмом та православ’ям. На відміну від католицизму, де проголошується поділ «вівтаря і трону», у православ’ї релігія по суті є державною.
Характерною рисою Православної Церкви є поділ на незалежні, автокефальні Церкви. Головуючою інституцією, але лише гонорово, є Екуменічний Православний Патріархат. Його начільником є архиєпископ Константинополя. Цю функцію свого часу виконували такі видатні представники ще не поділеної Церкви як св. Григорій з Назіянзу чи св. Йоан Хризостом. Сьогодні – це Варфоломій І.
Подібно як в Католицькій Церкві, також і на Сході бували розколи. Прикладом можуть бути старообрядці, які відділилися від Російської Церкви у 1653 році на фоні спротиву проти літургійної реформи патріарха Нікона у 1652 році.
XIX i XX століття – це початок виникнення автокефальних церков на Балканах і в центрально-східній Європі, між іншим у Польщі. Польська Автокефальна Православна Церква виникла у 1925 році.
Для Православної Церкви в Росії особливо складним був період більшовицької Росії та СРСР. Багато духовенства втратило життя, було знищено сотні святинь. Перед духовенством було поставлено складний вибір: прийняти новий устрій і залишитися на місці, чи зберегти власні погляди, але бути переслідуваними чи виїхати на еміграцію, далеко від вірних. До сьогодні в цій Церкві тривають бурхливі суперечки про ті часи. Особливо через те, що частина єпископів та духовенства співпрацювали з КДБ.
Як вже згадувалося, причини розколу між східним та західним християнством були складні та багатогранні. Однак, православ’я сильно не відрізняється від католицизму. Різниця, яка найбільше впадає у вічі – це різна традиція, що віками формувала обидві Церкви, інша Літургія, інше право. Тим не менше існує й кілька різниць у доктрині. Вони виникають з факту окремого розвитку обох Церков. Православні не визнали догматів, які було прийнято Католицькою Церквою вже після поділу. Вони не визнають формулювань, які скристалізувалися у Західній традиції хоча б під впливом дискусій з Реформацією чи іншими, пізнішими інтелектуальними течіями. Але що варто відзначити, не приймаючи тих істин віри як догматів, православні разом з тим вірять подібно як католики.
Серед найважливіших різниць, які розділяють у вірі католиків та православних, найчастіше перераховуються наступні:
1) Походження Святого Духа від Отця і Сина (filiouque) – православні надають перевагу формулюванню «від Отця» або інколи «від Отця через Сина».
2) Існування чистилища – хоча серед них існує жива традиція молитви за померлих, проте вона має сенс лише тоді, коли молитва може вплинути на долю померлих.
3) Непорочне зачаття і Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, хоча якраз цих дві істини віри православним не чужі.
4) Примат Папи як намісника Христа на землі, а також його непомильності.
У православ’ї відзначають 12 головних свят. Найважливіше свято, так само, як в католиків – Великдень. Внаслідок різниць календаря інколи дати святкування Пасхи православними та католиками розбігаються. Три наступні свята – це урочистості пов’язані з Великоднем: В’їзд до Єрусалиму, Вознесіння Господнє та Зіслання Святого Духа. Решта з цих 12 свят:
Різдво Пресвятої Богородиці
Воздвиження Хреста Господнього
Введення у Храм Пресвятої Богородиці
Різдво Христове
Теофанія (Епіфанія) або Хрещення
Стрітення Господнє
Благовіщення Пресвятої Богородиці
Преображення Господнє
Успіння Богородиці
Представлення, що ілюструють цих 12 свят, найчастіше становлять основну частину ряду ікон в іконостасах православних церков.
Східна Літургія надзвичайно розбудована і має велике значення. Богослужіння багато оздоблені піснеспівами, релігійними піснями та обрядами. Східна святиня, звана церквою (від грецького слова kiriakon – дім Господній), збудована на плані рівнораменного грецького хреста або має форму округлої будівлі. Внутрішній вигляд та вистрій інші від того, який знаємо з латинських святинь. Церква поділяється на три частини: бабинець, нава для вірних та вівтар. Презбітерій відділений від вірних стіною з іконами, званою іконостасом. В ньому знаходиться троє дверей. Центральні – звані царськими воротами та двоє менших бічних. За іконостасом знаходиться Престол Господній, а під ним реліквії, офірний стіл та ікона. Увійти до святої частини церкви може лише священик та його помічники. Там здійснюється Таїнство Перемінення. На той час ворота привідкриті і вірні тільки тоді можуть побачити презбітерій.
Дуже важливу роль відіграють святі образи, тобто ікони. Спосіб їх писання стисло окреслений, а візерунок сповнений символіки. В церкві найважливіша ікона знаходиться за іконостасом, на спеціально приготованому місці. Залежно від літургійного періоду ікону змінюють. Зайшовши до церкви, вірні не стають на коліна, а лише віддають шану іконі.
Зазвичай католиків інтригує те, що Православна Церква не накладає обов’язку целібату на нижче духовенство, тобто священиків та дияконів. Однак, в цій справі дотримуються певного правила: жонатому можна уділити свячень, але тому, хто вже був висвячений, одружуватися не можна. Єпископами найчастіше стають монахи.
Сьогодні Православ’я переживає справжнє відродження. Особливо на землях колишнього східного блоку, де воно довгий час було переслідуване. Активно бере участь в екуменічному русі. Докладає зусиль для зближення як з Католицькою Церквою, та і з іншими спільнотами, що виросли з традиції Заходу. Інколи тінь на цей діалог накладають проблеми юрисдикції в лоні самого православ’я (особливо між Москвою та Константинополем), але слід сподіватися, що й вони через певний час вирішаться.
фінансово.
Щиро дякуємо!
