Визначивши суворі межі непомильності папського вчення про віру та мораль, Перший Ватиканський собор мав намір паралельно розглянути питання влади єпископів у Церкві.
Але франко-прусська війна перервала Собор у 1870 році; надалі він вже не скликався, і невирішені питання перейшли у спадок Другому Ватиканському собору, який мав доповнити картину того, хто і як здійснює владу у Церкві.
Другий Ватиканський собор зробив це, видавши два документи: свою основоположну Догматичну Конституцію про Церкву і Декрет про душпастирство єпископів у Церкві. Ці тексти навчали, що єпископи Церкви є спадкоємцями апостолів, призначених Христом; що єпископи утворюють «колегію», яка є спадкоємцем апостольської «колегії» (Діян 15); і що ця «колегія» на чолі з її головою, єпископом Рима, має «найвищу і повну владу над Вселенською Церквою».
Другий Ватиканський собор виправив дисбаланс у відносинах між Папою та єпископами, який пробрався у католицьку теологію і практику після Першого Ватиканського собору, навчаючи, що єпископи є справжніми намісниками Христа у своїх місцевих Церквах, а не просто менеджерами філій «Catholic Church, Inc.», що виконують інструкції генерального директора у Римі. І це справді так, бо свячення наділяють єпископа трьома посадами: вчителя, освячувача і намісника. Належне здійснення влади єпископського уряду залежить від спільності місцевого єпископа з єпископом Рима. Сама ця влада — сакраментальна реальність, яка надається прийняттям найвищого ступеня священного сану.
Наразі ці ключові вчення поставлені під сумнів, або й навіть заперечуються у різних аспектах все ще аморфного, однак багатогранного проєкту синодальності.
15 вересня 1965 року Папа Павло VI заснував Синод єпископів, який збирався час від часу, щоб допомагати Папі в його управлінні Вселенською Церквою. Цей новий орган не був парламентом, в якому люди різних станів (священники, богопосвячені особи, миряни) відігравали однакові ролі. Отже, Синод Папи Павла був вираженням вчення Другого Ватиканського собору про єпископат як «колегію», що керує Церквою у єдності з Папою.
Це кардинально змінилося у жовтні 2023 і 2024 років, коли Синод єпископів став відомий просто як «Синод»: орган, що складається з єпископів, священнослужителів, богопосвячених осіб і мирян, кожен із яких мав право голосу. Склад цього інноваційного органу був свідомо сконструйований так, щоби отримати у Синодальній залі достатню кількість голосів із «правильними» поглядами, а його функціонування ретельно контролювалося (дехто сказав би, маніпулювалося) через процес так званих «розмов у Дусі».
Тепер кардинал Маріо Грек, Генеральний секретар Синоду, повідомив єпископати світу, що новий трирічний синодальний процес, кульмінацією якого стане «церковна асамблея» 2028 року, оцінюватиме виконання рішень Синоду 2023 та 2024 років. У цій «церковній асамблеї» — безпрецедентний у католицькій традиції термін — єпископи будуть лише однією зі складових частин, і під час підготовки до зібрання єпископи мають «супроводжувати» свій народ, а не керувати ним. Таким чином, вчення Другого Ватиканського собору про владу єпископів як керівного органу Церкви, разом із Папою та під його керівництвом, і надалі серйозно послаблюється.
Крім того, є апостольська конституція «Praedicate Evangelium» 2022 року, яка реорганізовує Римську курію. Відповідно до цього тексту, основою керівної влади в куріальних департаментах (дикастеріях) є не влада, сакраментально надана священним саном, а папське призначення на посаду, крапка. Коли кардинали Церкви зустрілися у серпні 2022 року, щоб обговорити нові куріальні структури, кардинал Джордж Пелл запитав у кардинала Джанфранко Ґірланди SJ, що мав великий вплив на «Praedicate Evangelium»: «Чи означає це, що монахиня чи мирянка може бути префектом Дикастерію у справах єпископів?» Кардинал Ґірланда легковажно відповів: «О, цього ніколи не станеться». На що кардинал Пелл розважливо відповів: «Ваша Еміненціє, питання не в тому, чи це станеться; питання в тому, чи це можливо».
У цій розмові кардинал Пелл був автентичним голосом Другого Ватиканського Собору. Кардинал Ґірланда, зі свого боку, був голосом абсолютистської папської автократії, викривленої еклезіології, характерної для певної католицької думки періоду між двома Ватиканськими соборами. Ватикан-ІІ рішуче відкинув католицький «царат», внісши корективи у саморозуміння Церкви, яке як Йоан Павло ІІ, так і Бенедикт XVI вважали одним із великих досягнень Собору.
Протягом останніх дванадцяти років у пожежі, що охопила Церкву, вбачалося багато іронії. Відродження папської автократії серед прогресивних католиків і, як наслідок, пониження статусу єпископів, безперечно, є одним із найразючіших і найбільш тривожних явищ.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, George Weigel
Фото: M. Bujak (IPN)
фінансово.
Щиро дякуємо!
