У Львові відкрився перший соціальний гуртожиток. Тут може мешкати молодь від 15 до 23 років: сироти, напівсироти, діти, батьки яких позбавлені батьківських прав. Опікується гуртожитком монастир отців селезіян, а ідея належала міській раді.
Будинок під номером 163 на Городоцькій розташований поряд з Приміським вокзалом. Дім – у дворі, свіжопофарбований, схожий на приватний котедж. Двері відчинені. Заходжу усередину. На третьому поверсі чую, що хтось розмовляє, тож іду на голос. розглядаю приміщення: гарний євроремонт, дерев’яні сходи аж блищать: начищені, і нічого зайвого. Певно, тому, що всі мешканці – хлопці, а може, просто ще не встигли навести затишок, бо заселилися сюди кілька тижнів тому. На останньому поверсі два юнаки розмовляють. «Христос Воскрес» вітаються, тільки-но побачивши мене. «Воістину Воскрес!», – відповідаю, пояснюю, що журналістка. Один з хлопців веде мене до директора гуртожитку отця Степана Тимончака.
«Будинок нам віддали недавно, але здали його ще у 2005 році. Це був дім «Турбота», а там мало хто жив. Зараз у гуртожитку мешкають восьмеро людей, а загалом місць – дванадцять – шукаємо нових на поселення. Можливо, згодом заселятимемо в кімнати по-двоє, тільки треба двоспальні ліжка закупити, бо кімнати крихітні», – розповідає отець Степан. – Практично всі мешканці навчаються в молодіжному навчальному центрі імені Івана Боско. Це сироти та напівсироти, якими опікується церква. Найстаршому – 22 роки, а наймолодший навчається у 9 класі, він – сирота.
– Хлопці – молоді, напевно, складно тримати дисципліну?
– Без нагляду вони не залишаються ні на мить, тут постійно є хтось зі старших, – відповідає отець Степан. – Хлопці виховані, але вік такий, що треба наглядати. Наприклад, пізніше, ніж пів на одинадцяту, повертатися в гуртожиток не можна, хіба що на це є дуже серйозна причина. Розпивати спиртні напої та курити на території також не можна. І вони цього не роблять. Маємо кілька курців, то вони ходять курити у двір. Говорю їм, пояснюю, та поки що безрезультатно.
– Чого хочете їх навчити?
– Цінувати час. Це – найголовніше. Люди, які не вміють раціонально використовувати час, нічого не досягають у житті, вони пливуть за течією. Молодь чомусь не завжди це розуміє. Ми з них хочемо виховати чесних громадян і добрих християн.
– Цінувати час, напевно, вчать чітким розпорядком дня?
– У кімнатах на дверях розклад висить. Підйом о 6. 30, сніданок – о 7.00, о 7.30 – виїзд на навчання.
– Не надто рано?
– Ніби не скаржаться, зрештою, година часу є для того, щоб доїхати до свого навчального закладу.
– Окрім того?
– Поділили дім на «території», і кожен має свої домашні обов’язки. Розклад чергувань також вивішений, можете глянути.
– Cтежите за тим, як вони виконують домашні завдання?
– Є час для навчання, тож дивимось, чи вони його не марнують на щось інше.
Йдемо на «екскурсію» гуртожитком. Внизу – пралька. На столику розкидані хлопчачі футболки. «Хлопці, ну що це таке! Приберіть», – гукає отець Степан. Піднімаємося східцями у житлову частину – коридорчики вузенькі. Отець відчиняє двері однієї кімнати. Маленька, тут також нічого зайвого – ліжко, стіл, на вікнах – жалюзі, шафка, туалет та вмивальник. «Душові у нас внизу», – пояснює отець Степан. А кухня – одна на коридор.
Хлопці саме зібралися на кухні: готують їсти і дивляться телевізор. Знайомлюся.
– У вас розклад майже «армійський», чи не складно? Ввечері, певно, погуляти хочеться?
– А чого ввечері гуляти? – відповідають. – Це тут не причина для запізнення, скажуть, вдень треба було гуляти. Хлопці розповідають, що живуть дружно, спільно готують, кімнати відпочинку у гуртожитку немає, тож кухня для них місце «збору».
«Я до того жив у родичів, тепер – тут, умови добрі, мені сподобалося», – говорить вісімнадцятирічний Михайло Гриців з Гребенова Сколівського району.
До нас приєднується наймолодший мешканець – 16-річний Петро Левенець. Хлопець – сирота, навчається у вечірній школі. «Уроки у вечірній школі розпочинаються приблизно о 13 годині», – розповідає хлопець. «Закінчуються коли?» – «Не знаю», – сміється. – «До кінця не досиджуєш?» – «Відпускають, у нас записано 24 людини, а ходить хіба 6, а ще я добре ходжу». Розпитую Петра, як бачить свою долю після завершення школи, він лише знизує плечима. У гуртожитку з сусідами, каже, добре живе, дідівщини немає. «Та ні, він у нас їсти готує», – піджартовують хлопці.
Фото sdbua.net
фінансово.
Щиро дякуємо!
