Лк 15, 1-32
Який сердечний стан перешкоджає одній особі радіти щастю та добру іншої? Чому «праведні та справедливі» гордують сідати за один стіл із Господом та грішниками? Мабуть, через брак досвіду пробачення або банальне невірство. У притчах про бенкет Ісус говорить про радість, якою Господар хоче ділитися з іншими. Однак подекуди запрошення на свято виявляється жорстоким вироком для тих, кому важко радіти разом з іншими. Йдеться про тих, хто сам не прийняв дару прощення від Господа.
Хто на власному досвіді пережив пробачення і усвідомив незаслуженість дару милосердя, напевно розділяє радість Отця, який чекає на повернення блудного сина. Старший син, котрий ціле життя рабськи виконує різноманітні правила та обов’язки, вважає матеріальні речі набагато важливішими за повернення брата живим і здоровим. Радість отця йому тим більше незрозуміла, що його молодший брат змарнував своє синівство й відтепер не може зватися його братом. Це спокушає старшого «справедливого» брата і заважає йому жити у колі здорових стосунків «батько-син-брат».
Розповідь Ісуса про блудного сина водночас і радісна, і драматична. Пишне свято, влаштоване отцем, стає радісним для всіх, тоді як для старшого сина – джерелом смутку. Молодший син хоча й відійшов від батька та втратив синівство власним планом досягнення видимого щастя, однак, повертаючись додому смиренним та з готовністю бути рабом, він знову стає сином – але вже відкупленим любов’ю отця. Старший син, який не хоче увійти в радість ближніх, виявляється не менш блудним сином, а за власним рішенням – ще й останнім рабом, адже стоїть під час родинного свята на вулиці й не розділяє почуттів батька. Так перший стає останнім…
У серці Христового учня відбувається справжня духовна боротьба, оскільки багато любить той, кому багато пробачено, а пробачення приймає той, хто погоджується довіритися Отцю. Водночас радість, яка виникає від успіху та блага іншої особи, є безпомилковим показником істинності віри Христового учня.
Диякон Юрій Сема
Ісус оповідає три притчі про те, що приносить радість Богу та небесним жителям. Але зверніть увагу: перші дві притчі – про пастиря, що знайшов загублену вівцю, та про жінку, яка знайшла загублену драхму, суттєво відрізняються від третьої, про блудного сина.
Притчі про вівцю та драхму вказують на роль людини, яка докладає зусиль, аби знайти загублене. Речі не мають розуму й волі, тому людина має сама поклопотатися, щоби їх повернути.
Третя ж притча оповідає про людину: юнака, який, маючи розум та вільну волю, покинув дім отця і розтратив все… Можливо, й ті речі, про які говорилося в попередніх притчах. Син розтратив усе те на втіхи, розтринькав дари Отця на пусте і грішне. Напевно, батько знав, що так станеться, але не бігав у пошуках сина. Це має нас наштовхнути на думку про те, що Небесному Отцю не потрібно бігати й шукати нас, бо Він усе знає, бачить і – чекає.
Можливо, нам не сподобається така інтерпретація. Дивлячись на своїх дітей, ближніх, які розтрачують життя надаремно, ми страждаємо; живучи без Бога, робимо різні зусилля, щоби «блудний» син навернувся й покаявся, тобто змінив свій спосіб життя. Чи нам це часто вдається? З досвіду однієї матері скажу, що ні. Якось вона намагалася переконати логічним чином свого сина у тому, власне, як потрібно жити, і що для цього треба робити. Відповідь була така: «Це ти розумієш. А до мене ще не дійшло».
Парадоксальна річ: людина, маючи розум, не може сприйняти інформацію! І що робити в такій ситуації? Жити далі, як батько «блудного», дати свободу, як Господь дав її кожній людині, молитися і жертвувати свої страждання за близьку особу. Бо доросла дитина має пройти свій «кружний шлях» до Правди. Наприкінці чуємо слова: «Оце брат твій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся», – тобто людину не шукають, у порівнянні з речами нерозумними, людину кличуть, за людину моляться, на людину – чекають. А дочекавшись – блудного не ганять і не дорікають, блудного обіймають і люблять, віддаючи йому все, що мають.
Ірина Островська
фінансово.
Щиро дякуємо!
