6 парадоксів понтифікату Папи Франциска

Ватиканіст Андреа Ґальярдуччі розмірковує про спадщину Папи Франциска у світлі численних парадоксів його понтифікату.

Парадоксальний і незавершений: цими двома словами можна підсумувати понтифікат Папи Франциска.

Лише час покаже, чи дало його керівництво постійний новий напрямок Церкві; чи змінився її менталітет фундаментально під його керівництвом, чи Франциск був єдиним революціонером; чи люди осмислено впроваджували зміни, які він здійснював, чи просто чекали, поки все це мине.

Коли Папа Франциск вперше з’явився на балконі 12 років тому, він сказав простою народною мовою: «Buonasera». Насправді, він спонукав народ благословити його — один із багатьох південноамериканських поворотів, до яких він із часом нас привчив.

Але чи справді понтифікат Папи Франциска був понтифікатом для народу? Це був радше понтифікат для pueblo, майже містичної категорії, типової для латиноамериканського популізму. Папа думав про pueblo, коли приєднувався до народних рухів, які вимагали землі, житла та роботи; коли наголошував на присутності Бога, який вітає todos, todos, todos; коли нарікав на еліти і наголошував, що з периферії краще видно центр. 

Однак, ставши Папою, Франциск не пішов на периферію. Він створив новий центр.

У цьому полягає перший великий парадокс. Його боротьба проти папського двору, проти того, що він вважав «глибинною державою» («державою у державі») Ватикану, призвела до створення іншої системи, паралельної і такої ж глибокої — з тією різницею, що система навколо Папи Франциска, звільнена від правил формальності та інституційності, була менш прозорою, ніж попередня.

Папа Франциск вирішив перемістити центр впливу із Курії. Він продемонстрував це, обираючи нових кардиналів (10 консисторіїв, майже по одному на рік). Він винагороджував членів Курії лише тоді, коли вони були його людьми — за деякими винятками на ранньому етапі свого понтифікату — і він був схильний надавати перевагу другорядним кафедрам, якщо тільки на чільних не було людей, яким він довіряв.

Він продемонстрував це, коли після років обговорення реформи Курії впровадив усі зміни поза межами засідань «Ради кардиналів», яку створив собі на допомогу для розробки цієї реформи.

Він продемонстрував це на прикладі значних ватиканських судових процесів: видимих ​​і майже принизливих, що стосувалися людей, які більше не мали його довіри (справа кардинала Анджело Беччу про управління ватиканськими фондами, або справа про сексуальні домагання кардинала Хуана Луїса Чіпріані Торне, вислуженого архієпископа Ліми); але невидимих ​​і зовсім непрозорих, коли йшлося про його довірених людей, або принаймні тих, що мали його повагу (як-от справа колишнього єзуїта Марко Рупніка та аргентинського архієпископа Густаво Оскара Дзанкетти, яких захистили і помилували, навіть коли все свідчило проти них).

Під час понтифікату Папи Франциска все було асиметричним, бо все якимось чином вирішувалося на місці. Але чи була це справжня революція?

Відповідь на це запитання несе у собі другий великий парадокс: Папа Франциск хотів змінити менталітет, починаючи з периферії, але, роблячи це, він створив новий центр, що натомість прийняв точку зору еліт, яким він протистояв.

Він увійшов у західну думку через найпопулярніші теми: екологічне питання і торгівля людьми зі світського боку і питання розлучених та повторно одружених, роль жінок та прийняття гомосексуалістів — з доктринального.

Все це — теми, що походять із країн «першого світу». Люди на периферії прагнуть жити вірою. Люди в Європі і на Заході хочуть врятувати планету. Люди в країнах, що розвиваються, стурбовані виживанням, але християнська віра допомагає їм вижити. Ця розбіжність різко оприявнилася, коли Дикастерій віровчення опублікував декларацію «Fiducia Supplicans» про благословення неврегульованих пар, яку майже повністю відкинули саме ті християнські регіони, до яких Папа Франциск, як здавалося, найчастіше звертався.

Тут виникає третій парадокс понтифікату: намагання зробити універсальними теми (дуже) партикулярної Церкви Латинської Америки.

«Fiducia Supplicans» була опублікована після того, як аргентинський кардинал Віктор Фернандес, папський тіньовий автор, очолив Дикастерій віровчення. Папа чекав 10 років, щоби покликати кардинала Фернандеса до Риму у вересні 2023 року, але з моменту цього призначення він визначив зміну наративу.

Кардинал Фернандес висунув на перший план типово латиноамериканські теми, постійно оприлюднюючи документи responsa a dubium, які раніше обмежувалися стосунками між Дикастерієм та місцевим єпископом. Була навіть дискусія про вірних, які не приступають до Причастя, бо їм соромно за те, що про них подумають пастирі — тема, яка згодом перетворилася на прохання про прощення за «доктрину, що використовується як каміння для жбурляння» на початку останнього Синоду єпископів.

Частина цієї перспективи також міститься в остаточному рішенні про розпуск «Sodalitium Christianae Vitae» — перуанського мирянського товариства, засновник якого був винний у насильстві. Це рішення виходить за рамки традиції Церкви, яка завжди прагне відновити добро з реалій віри. Але воно узгоджується з внутрішньою церковною «війною» між прогресистами і консерваторами, яку переживає Латинська Америка після Другого Ватиканського Собору.

Четвертий парадокс полягає у загальному стилі управління.

Франциск був Папою, який хотів бути як «єпископ з народом», але зрештою він приймав усі ключові рішення самостійно. Під час його понтифікату відбулося п’ять синодів (причому останній Синод про синодальність був розділений на три частини), і Церква увійшла у стан постійного синоду.

Однак, ця синодальність більше демонструється, ніж практикується. Протягом свого понтифікату Франциск не ухвалив жодного значного рішення у синодальній манері. Папа привітав підсумковий документ Синоду, схваливши його публікацію, ніби це був документ Магістеріуму Церкви. Але на заключній сесії він призначив 10 дослідницьких груп, які й надалі зустрічаються для обговорення найбільш суперечливих питань — тобто, він вивів ці питання з-під контролю Синоду.

П’ятий парадокс стосується прозорості.

Ніколи ще жоден Папа не говорив так багато про себе — зокрема, у чотирьох автобіографічних книгах, що вийшли за останні два роки, і десятках інтерв’ю, завжди дивлячись за межі католицизму. І все ж ми дуже мало знаємо про численні аспекти життя і думки цього Папи. Ми не бачимо періоду «пустелі», коли єзуїти відправили його у Кордову та ізолювали. Ми не знаємо з певністю, як він поводився під час аргентинської диктатури 1970-х років — періоду, коли він був лідером місцевих єзуїтів. Ми навіть не знаємо глибини його справжніх богословських студій, хоча різні дослідження й намагалися приписати йому вплив різних авторів.

І зрештою, ось шостий великий парадокс цього понтифікату: його любили і ненавиділи однаково.

Спочатку його цінували — тоді, коли геніальні комунікативні ходи Папи залишали по собі крилаті фрази, призначені для історії. Наприкінці це був приглушений і майже непомітний понтифікат, коли Папа Франциск продовжував повторювати ті самі концепції вже без спалахів новизни.

Отже, з огляду на ці численні парадокси, якою є спадщина Папи Франциска? Вона складна і, зрештою, незавершена.

Незавершена, тому що останньою великою революцією Папи Франциска було призначення жінки, Рафаелли Петріні, головою Губернаторства Ватикану. Але мандат сестри Рафаелли щойно розпочався, і наступний Папа може зробити інше призначення, оскільки всі посади у Курії втрачають чинність після смерті Папи.

Незавершена, бо останнє велике рішення про розпуск «Sodalitium Christianae Vitae» було лише «повідомлено» конгрегації, і наступний Папа може вирішити не втілювати його.

Незавершена, бо Дикастерій віровчення працював над документами, що стосуються рабства, моногамії та маріології.

Якщо ці документи колись будуть опубліковані, то, ймовірно, це буде у спосіб, дуже відмінний від того, який послуговувалися люди Папи Франциска.

Тепер усе в руках його наступника, але перехідний період буде складнішим, ніж будь-коли.

Переклад CREDO за: National Catholic Register