Церковна бюрократія

Найбільш розвиненою із усіх церковних бюрократичних систем є апарат управління Католицької церкви. Ще в часи середньовіччя Католицькій церкві вдалося перейти від феодального до того раціонального способу управління, що є взірцем бюрократичного менеджменту. Організація роботи центрального апарату управління Католицької церкви, який має назву «курія» – це яскравий приклад раціональної бюрократії «за Вебером», що був вже традиційним задовго до часів Макса Вебера. Раціональність католицької бюрократичної машини прекрасно ілюструє спосіб прийняття рішень Папою Римським чи Колегією кардиналів.

З кожного питання, з якого необхідно прийняти рішення, керівники церкви отримують вичерпну інформацію, що організована за цікавим алгоритмом. В преамбулі викладається суть справи. Після цього міститься проект рішення, що сформульований церковними бюрократами. Але на цьому документ ніколи не закінчується. Обов’язково повинні бути запропоновані альтернативні варіанти рішень, кожен з яких містить обґрунтування на свою користь, і розлогі пояснення недоліків цих варіантів. Після цього розгляду «за» і «проти» всіх можливих альтернативних варіантів рішень йде обґрунтування основного проекту рішення, що було запропоноване відразу після викладу справи. Тут же розглядаються всі можливі прямі та опосередковані наслідки рішення, наводяться всі можливі «за» і «проти». Після цього пропоноване рішення наводиться ще раз, але вже в якості висновку із цілої аналітичної статті, яку Папа (чи кардинал) тільки що прочитав. Папа може запропонувати нове рішення, наприклад, більш радикальне за всі запропоновані. Ця власна пропозиція папи обов’язково оцінюється курією, і папа має врахувати всі «за» і «проти», що зазначені експертами щодо його проекту рішення.

В двадцятому столітті Католицька церква намагається, при збереженні централізованої бюрократичної системи, що і надалі ефективно працює, налагодити і нові форми церковного управління. Проводяться різноманітні збори єпископів, священиків і мирян, на яких відбуваються відкриті інтелектуальні дискусії із всіх основних проблем церковного життя та сучасного світу. Всі пропозиції цих зборів можуть бути прийняті папою або ні, але вони мають значний вплив на світогляд всіх активних католиків, в тому числі і церковних управлінців. Найбільш ліберальні ідеї продукуються католицькими єпископами і теологами Європи, що пропонують робити церкву все більш сучасною. Папи займають помірно-консервативну позицію, але терплять серед кардиналів і представників лібералізму. Система раціональної бюрократії дозволяє виробляти урівноважені рішення без загрози розколів в Церкві. Католицька церква завжди була «єдністю різноманітностей». Але раніше ця різноманітність створювалася різними обрядами і традиціями при єдності теологічної думки, єдності світогляду. В двадцятому столітті обряди і традиції в результаті богослужбової реформи спростилися, а різноманітність все більше виявляється в сфері світогляду. Таким чином в церковному житті католиків стає все більше небюрократичного спілкування.

Для протестантських церков характерні трохи інші тенденції. Кожна протестантська церква при своєму виникненні формується як спосіб самоорганізації віруючих, як форма спілкування із мінімумом бюрократії. Але з часом обов’язково відбувається бюрократизація і формалізація стосунків. Спілкування вже не таке щире, відбувається за сценаріями, де прописано, як саме розігрувати щирість та безпосередність. Здається, що прості віруючі є активними в церквах, але в дійсності все вирішується керівництвом організації, і тим, хто незгоден, залишається лише формувати власні общини. Активність віруючих спрямовується назовні – вони мають проповідувати, працювати в благодійних проектах церков, а реальне керівництво залишити пасторам та керівним структурам, що стоять над пасторами.

Цікавою тенденцією останніх десятиліть стала організація нових протестантських церков за принципами мережевого маркетингу. Кожен молодий віруючий може стати начальником невеликої спільності нових віруючих, яких він наверне до церкви. Якщо його успіхи будуть видатними, то він буде рости в ієрархії общини і церкви в цілому, мати навіть певне матеріальне заохочення.

Православна церква за самим задумом власної побудови повинна бути поєднанням бюрократичного централізму із демократичністю спілкування. Православна церква не має єдиного центру управління, а є конфедерацією з 16 самостійних національних церковних організацій. За задумом авторів середньовічних правил управління православною церквою ця конфедерація повинна вирізнятися активною співпрацею всіх на основі консенсуально прийнятих рішень. Але спільне життя вже давно занепадає, і кожна церква живе самостійно. Загального для всього православ’я церковного життя фактично немає. І якщо члени світських конфедерацій в кожній із складових завжди вдома, то православні віруючі від єпископів до мирян у православних інших церков все-таки в гостях. В двадцятому столітті були спроби відновити загальноправославну ідентичність, відновити загально-православні зібрання (собори), що реформували б церковне життя, але всі вони закінчилися невдачами.

Основна суперечка, що розгорнулась в православній церкві з початку двадцятого століття – це дискусія про повноваження Вселенського (Константинопольського) патріарха. За своїм статусом цей патріарх мав би займати в православній церкві становище, аналогічне до місця англійської королеви в політичній системі Великобританії. Тобто відігравати роль символу єдності і не більше. Але самі Вселенські патріархи хочуть бути координаторами в православній церкві. Таку роль, до речі, вони дійсно відігравали в епоху середньовіччя. Але серед православних церков існує Московська патріархія з її амбіціями «спасительки світового православ’я». Російська церква не хоче визнавати у Константинопольського патріарха не лише права бути координатором для православної церкви, але заперечує його значення як символу єдності. Це все одно, що британці заперечували б статус своєї королеви. Смішне для спостерігачів перетягування канату завершується на наших очах тим, що всі національні православні церкви визнають особливу роль Константинопольського патріарха як символу єдності і навіть як координатора, а Москва видає із себе захисницю демократії та рівноправ’я. Але всім очевидно, що сама Московська патріархія хотіла б бути координатором і керівником світового православ’я, бо вона ніби-то велика і могутня. Для Москви просто незрозуміло, що координатори мусять мати інші якості, ніж могутність. Отже, на відміну від католицтва, в православ’ї не існує єдиної бюрократичної чи навіть неформальної організації.

В кожній із національних православних церков існує власна церковна бюрократія і свої моделі управління. За змістом церковних правил вся влада в церкві фактично має належати єпископам. Але всі церкви, крім Московської, вже давно відійшли від фетишизації статусу єпископа. В будь-якій країні православні єпископи – це старші священики, що є звичайними людьми. Будь-хто може вільно прийти до них поспілкуватися, поділитися своїми проблемами і знайти мудру пораду. Роль православних єпископів як церковної номенклатури мінімізована. Їх зусилля спрямовані на харизматичне лідерство в духовному житті, а не на користування бюрократичними повноваженнями. Широкі повноваження в управлінні мають збори священиків і мирян, таке собі церковне самоуправління. Ці повноваження не завжди прописані в церковних статутах, але фактично єпископи завжди прислухаються до думок своїх вірних. Якщо ж єпископ має власну думку, то він її намагається коректно і обґрунтовано відстоювати у внутрішньо-церковних дискусіях.

Московська патріархія має власні традиції. Тривалий час в Російській імперії церква була частиною бюрократичного апарату. Єпископ мав статус сановника, користувався відповідною повагою за цей статус, а не за особисті лідерські якості. В 1960-ті роки звичка до такого сприйняття ролі єпископа наклалася на мрії нового покоління єпископів про створення в Російській церкві бюрократичного апарату, аналогічного до католицького. Це була мрія митрополита Никодима (Ротова) та його учнів про підвищення ефективності дій Російської церкви через працю єпископів, що мали бути свого роду монархами у ввірених їм єпархіях (церковних областях). Це був церковний варіант проекту просвітницького абсолютизму. Цікаво, що на сьогодні влада єпископів в Російській церкві вже дійсно стала абсолютною, але це вже влада заради влади. Цілі Никодима, заради яких він мріяв про всевладдя єпископів, давно забуті.

Єпископ Московського патріархату є сановником в очах світської бюрократії. Він замінив секретаря з ідеології і ця роль не дуже серйозна. Але він їздить на найкращих машинах і в цілому веде себе як такий собі представник номенклатури відповідного — обласного чи загальнодержавного — рівня.

В очах віруючих єпископ є не сановником, а монархом. Він дає всілякі розпорядження, переважно своїй челяді, що, як двір коло короля, вислужується перед ним. Всі священики є в його повній владі, і рідко хто з них почувається краще, ніж солдат на довічній службі у Миколи Першого. Миряни зовсім безправні і не беруть жодної участі в управлінні церквою. За останнє десятиліття в Московському патріархаті знищено навіть право мирян на дорадчий голос в церковних справах. У випадках спорів священиків чи мирян із єпископом вища церковна влада завжди підтримує єпископів, навіть якщо їхня неправота чи помилки є очевидними для всіх.

Деякі священики переймають звички єпископів і ведуть себе із мирянами як монархи в своїй громаді. Цей абсолютизм священиків набув в Росії таких загрозливих масштабів, що Московський патріархат прийняв спеціальні документи, які наголошували на неприпустимості цього явища. Їх зміст можна пояснити просто: „монархами» дозволено бути лише єпископам, а священики мають знати своє місце та не тероризувати свавіллям мирян.

Зрозуміло, що такі єпископи не можуть побудувати раціональної бюрократії. Правління єпископської номенклатури виявляється дивним середньовічним явищем, яке люди із радянською психологією перенесли в двадцять перше століття. Але історія ще не закінчена, і, можливо, в Московському патріархаті колись відбудуться зміни до системи управління менш авторитарної та більш раціональної.

В Україні сьогодні існують три православні церкви і кожна з них має власну модель управління.

Найбільша за кількістю громад Українська Православна Церква є такою частиною Московського патріархату, яка «користується правами широкої автономії». За цією формулою – повна самостійність у всьому, крім геополітичної орієнтації. Тенденції до бюрократичного авторитаризму в цій церкві дещо послаблені в порівнянні із ситуацією в самій Росії. Це зумовлене рядом факторів. Фактично УПЦ керується не одноосібно, тому що митрополит Володимир (Сабодан) розділяє владу із своїм оточенням. Єпископи не можуть тиснути на священиків і мирян настільки ж безоглядно, як в Росії, оскільки громади можуть „втекти» до інших церков. Українці не так вже й полюбляють диктатуру, і віруючим хочеться поважати єпископів не лише за їх повноваження і статус, але і за особисті якості.

Українська Православна Церква Київського патріархату керується ієрархом московської школи управління – патріархом Філаретом (Денисенко). Все церковне управління знаходиться в руках цього талановитого, але дуже вимогливого менеджера. Він ефективно розбудовує власну церковну організацію, використовуючи як здібності, так і недоліки своїх підлеглих. Його єпископи в переважній більшості належать до молодого покоління, яке ще себе не показало, оскільки патріарх Філарет керує всім безпосередньо. Дійсний характер єпископів цієї церковної організації виявиться власне лише після відходу від справ самого патріарха Філарета. Зауважимо лише, що із першочерговим для себе завданням українізації ця церква справляється дуже не по-європейськи. Богослужбові тексти і навіть Біблія перекладаються на українську переважно з російської та слов’янської мов. Для будь-якої людини, що знає грецькі оригінали служб, деякі «перли» в молитовниках цієї церкви стають приводом до гірких роздумів. Якщо церква не спромоглася організувати наукове редагування перекладів, то чи має вона хоч одного раціонального бюрократа в своїх лавах?

Українська Автокефальна Православна Церква є маленькою організацією, в якій немає і десятка єпископів. Влада останніх дуже обмежена угрупуваннями авторитетних священиків, що є в кожній єпархії. Центральне управління мало впливає на єпископів, кожен з яких є фактично автономним. Всю цю феодальну роздробленість „автокефали» видають за церковну демократію. Феодальний анархізм в цій структурі буде подолано тоді, коли ця організація приєднається до якоїсь більшої із православних церков.

Важливим аспектом проблеми є ставлення віруючих до бюрократії в їхніх церквах. Загалом це ставлення є позицією ігнорування. Люди в церквах шукають задоволення власних духовних потреб і на всіляку бюрократію, і на проблеми із церковними бюрократами зважають мало. Хоча там, де існував досвід широкого залучення віруючих до управління церквою, вже неможливо повернути свавілля єпископів. І там, де вже є традиції раціональної бюрократії, віруючі не терплять тенденцій до ірраціональності. Але загалом віруюча людина живе власним духовним життям, живе особистим ставленням до Бога і розуміє, що церква – лише помічниця у відносинах із Богом. І перевиховувати помічницю необов’язково, навіть якщо недоліки є очевидними. Ідеальних людей і організацій не буває. Віруючі є толерантними до недоліків своїх організацій і тому рідко вимагають реформ. Адже влаштування земної церкви має невелике значення в порівнянні з тим, на що націлений християнин – з раєм небесним. Недоліки священиків мають мало значення в порівнянні з довершеністю Христа та Його небесного Батька. І тому віруючі люблять своїх бюрократів, як і всіх людей, хоча іноді вони і недостойні цього. Люблять видиме заради Невидимого.

Отже, в цілому церковна бюрократія є явищем розвинутим і раціональним, що ефективно поєднується із самоорганізацією віруючих. Винятки зумовлені історичними обставинами, які, на жаль, виявляються сильнішими за віруючих. Але потенціал для покращення ситуації є, і особливо він великий в Україні. І навіть більше: раціоналізація самої церковної бюрократії та розвиток самоорганізації віруючих є невідворотними. Адже майбутнє – за громадянським суспільством, як в самому соціумі, так і в Церкві.