Синод єпископів УГКЦ, який відбувався у вересні, прийняв рішення, що 20 років вільного існування – це достатній час, щоб почати думати над стратегією майбутнього. в грудні призначені єпископи збираються в Лондоні, щоб почати розмірковувати і «малювати» дорожню карту УГКЦ – доволі раціональний підхід, без якого навряд чи можливий сталий розвиток як бізнесу, так і будь-якої організації.
Такий ґрунтовний підхід необхідний для комунікацій, адже вони покращують сприйняття та сприяють довірі. Про стратегічні аспекти комунікацій УГКЦ напередодні лондонської зустрічі – у бліц-інтерв’ю з політичним аналітиком, директором Групи європейської стратегії Дмитром Потєхіним.
– Як би Ви оцінили інформаційну політику УГКЦ, особливо в Києві? Чи вважаєте Ви її грамотною? Адже це Церква, яка звикла до галицької та діаспорної ментальності й може не відповідати ментальності центру та сходу України.
– Не думаю, що УГКЦ має якось особливо підлаштовуватись під відмінності ментальностей. Навпаки, відмінність Української Греко‑Католицької Церкви може бути суттєвою перевагою. Припускаю, що її місія – просто допомагати людям, які шукають підтримки, незалежно від регіональних відмінностей. А унікальність галицької та діаспорної ментальності я б не перебільшував. Значно важливіше, що історія УГКЦ – це здебільшого історія спротиву системі. Це ситуація, в якій опинились українці в усіх частинах країни. І я не чув, щоб податкова міліція переймалась особливостями регіональної ментальності підприємців.
– Чого бракує в комунікаційній стратегії УГКЦ, і чи існує вона, на Ваш погляд, чи УГКЦ діє спорадично?
– Мені здається, бракує пере‑ конання, що не можна здавати свої принципи й відвідувати інавгурацію людини, яка не визнала виборчих фальсифікацій та не перепросила за них. Бо це шлях до їх відтворення. Бракує власне трансляції своєї ідентичності та практичного досвіду виживання в умовах спротиву режиму, створення самоврядних структур. Бракує усвідомлення, що ненасильницький спротив не суперечить місії Церкви, а у випадку УГКЦ – є унікальною частиною ідентичності, яку варто стверджувати незалежно від особливостей того, що називають ментальність. Бракує визнання, що зовсім необов’язково демократії з часом стає більше, і що відсутність репресій на кшталт сталінських аж ніяк не є свідченням свободи сьогодні й, тим паче, запорукою демократії для наступних поколінь. Не вистачає розуміння, що відкриття архівів має на меті не тільки відновити правду про минуле, а й розширити простір свободи сьогодні – а не підривати довіру до католицьких інституцій та леґітимізувати службу безпеки уряду узурпаторів, угоди з якими виглядають сумнівно, навіть якщо їхні представники й перепрошують за совкове втручання в університетську автономію і попри те, що йдеться про історичну правду. Україні потрібні реформовані правоохоронні органи й повністю відкриті архіви, а не частково відкриті архіви й так само закриті органи, які будуть просити вибачення за втручання в життя людей тільки після дзвінка віце-президента США.
– Наскільки УГКЦ прив’язана комунікаційно до харизми Блаженнішого? Тобто чи УГКЦ цікава медіа без Любомира Гузара?
– УГКЦ цікавитиме медіа, якщо буде цікава людям доброї волі, тобто аудиторіям. Так, сьогодні вона суттєво прив’язана до Кардинала Гузара. І це дія не тільки формального місця Блаженнішого в Церкві чи комунікаційної стратегії, а й просто його людських якостей. Секрет харизми Кардинала простий – він цікавий співрозмовник, який не тільки багато знає, а й може добряче та влучно пожартувати. Перш ніж казати, він уважно дослухається, тому його порада зазвичай слушна, а оповідь не перевантажена менторством. Кожен, хто опанує це просте мистецтво, буде цікавий людям. Кожна організація з відповідною культурою спілкування матиме увагу медіа.
– Які враження формується про УГКЦ, якщо брати до уваги повідомлення в українських медіа?
– Без дослідження це складно сказати. Але я ризикну припустити, що для значної частини аудиторії – це Церква, яка є частиною протистояння Схід‑Захід. Очевидно, це радше результат специфічної уваги споживачів інформації та медіа, ніж УГКЦ. Втім, речники УГКЦ й самі часто повертаються до цієї теми. Звісно, на цьому можна тримати увагу аудиторій. Але чи треба відтворювати пострадянський дискурс конфлікту, коли є значно нагальніші справи?
– Чи УГКЦ програє Російській Православній Церкві в питанні комунікацій? Чи, навпаки, виглядає краще?
– Загалом трактування взаємин УГКЦ та РПЦ як комунікаційної конкуренції чи інформаційної війни – найкраща послуга РПЦ, оскільки виправдовує її стратегію використання Церкви як інструменту державної політики Росії та здійснення агресивної політики в термінах гри з нульовою сумою.
Перенесення цієї гри в медіа‑простір змінює лише носія, але не зміст цих стосунків. Я не занадто переймаюсь виживанням політиків, проте впевнений, що УГКЦ зовсім не обов’язково забирати їхній хліб і відтворювати цю неорадянську дискусію з усім відповідним понятійним апаратом на кшталт «канонічних територій» тощо. Не думаю, що це дискусія, варта УГКЦ. Як у будь‑якого інституту, який втілює свою місію на основі згоди, а не примусу, основним показником здатності УГКЦ втілювати місію служіння є довіра. А про зміну довіри в результаті втілення якоїсь стратегії варто говорити з детальними соціологічними даними перед очима.
Зрозуміло, що насильницьке приєднання УГКЦ до РПЦ завжди змушуватиме пам’ятати про РПЦ. Але зовсім необов’язково відтворювати цей зв’язок навіть в обговореннях. Тим паче, якщо зважати, що зменшення довіри до однієї Церкви зо‑ всім не обов’язково збільшує довіру до іншої, а майбутнє УГКЦ найменше пов’язано з прихильниками РПЦ.
Розмовляла Мар’яна Карапінка, Патріярхат
фінансово.
Щиро дякуємо!
