Розмова CREDO

Хто мій ближній?

08 Січня 2011, 12:00 4495 Ірина Сашко

Про хворих та самотніх; тих, кому потрібна допомога, і тих, хто допомагає; про вчинки милосердя і виховання у родині – розмова з директором Будинку Милосердя в Городку о. Віктором Ткачем МІС.

Отче, люди нерідко називають Вас «отцем Віктором Милосердним».

А, це тільки тому, що я працюю в Будинку Милосердя (усміхається).

Розкажіть, будь ласка, історію Будинку Милосердя в Городку?

До нас, на Поділля, в 70-тих роках приїхав служити отець Владислав Ванагс, маріянин. Окрім того, що він мав харизму будувати храми, він ще й був дуже милосердною людиною. У 1990 році він почав будувати перший будинок на території римо-католицького храму в Городку і вже тоді хотів призначити цю будівлю на потреби служіння ближнім. Проте, єпископ Ян Ольшанський попросив, щоб у цьому будинку змогла розташуватися Духовна Семінарія. Тоді о. Ванагс збудував другий будинок, і впродовж довгого часу семінаристи перебували під одним дахом із людьми похилого віку. У 2000 році о. Ванагс побудував третій дім, який отримав назву Будинок Милосердя. У травні цього року ми відзначали 10-річчя нашого Будинку.

Хто може звернутися до Вас по допомогу?

Ми приймаємо всіх, кому потрібна допомога, в кого немає умов гідно пережити свою старість. Люди проживають тут разом, створюючи справжню спільноту. Ми забезпечуємо їм житло, харчування, медичний догляд, а також душпастирську опіку. За 10 років існування Будинку ми дали притулок понад 200 людям. Сьогодні в домі проживає 47 осіб.

Ви звертаєте увагу на конфесійну приналежність?

Ні. Звісно, тут більшість католиків, тому що будинок належить Католицькій Церкві, але в нас є також православні, були протестанти. Ми ставимо лише одну умову – треба вірити в Бога. Просто ми на власному досвіді переконалися, що невіруюча людина в таких умовах довго не витримає.

З яких коштів фінансується заклад?

З огляду на те, що це церковна установа, ми утримуємося з пожертв парафій нашої дієцезії, інших дієцезій України, а також із закордону. Іноді нам допомагають різні приватні особи: фермери, підприємці. Крім того, мешканці нашого дому на своє утримання жертвують частину пенсії. Користуючись нагодою, я хочу подякувати всім парафіянам, завдяки яким ми сьогодні маємо повен льох продуктів, а також тим, хто хоча б іноді підтримує нас фінансово. Завдяки цьому ми можемо заплатити за світло, за газ, купити ліки та інші необхідні речі для наших підопічних.

Тобто грошей не вистачає?

Їх ніколи не вистачає. Слава Богу, у нас завжди є і хліб, і до хліба, але ніколи не переливається. Звісно, були й такі ситуації, коли здавалося, що, по-людськи, немає виходу, і Будинок доведеться закрити. Проте завжди знаходилися люди, котрі допомагали нам подолати скруту. Боже Провидіння про нас ніколи не забуває. Якщо це Божа справа, то Він нам завжди допоможе.

Старість – це важкий хрест, його треба вміти прийняти як Божий дар

У Вас проживає багато бабусь та дідусів, від яких відвернулися їхні власні діти. На Вашу думку, чому таке трапляється?

Думаю, на сьогоднішній день у нашому суспільстві це найвагоміша проблема. За останні кілька місяців я не пам’ятаю випадку, щоб до нас зголосився хтось, хто не мав би дітей. Наприклад, сьогодні ми теж прийняли стареньку жіночку, у якої є двоє дітей. Взагалі у нас діє правило: не приймати, якщо є діти. Проте часто доводиться робити винятки, адже трапляються випадки, коли у дідуся чи бабусі є діти, але з різних причин вони не можуть або не хочуть забезпечити своїм батькам гідну старість. У таких ситуаціях ми просто змушені йти людям на зустріч. Прикро про це говорити, але найчастіше батьки дають дітям все: дім, освіту, автомобіль, забезпечують необхідні умови для життя, але не вчать їх найголовнішого – віри і людяності. І коли приходить старість, виявляється, що дітям така мати чи такий тато стають непотрібними. Думаю, що все це, в якійсь мірі, – наслідки комуністичного виховання, а також хвороби нашого суспільства – кризи сім’ї. У таких сім’ях на першому місці стоять робота, гроші, матеріальні блага, але відсутні нормальні людські стосунки, відсутня щоденна спільна молитва. У такій сім’ї не вчать зберігати четверту Божу заповідь. Знаю з досвіду, що найчастіше проблема того, що до нас приходять старі люди, полягає не в поганих дітях, а в них самих. Зізнаюсь щиро, ті люди, які проживають в нашому Домі, але мають дітей – досить проблемні. З ними дуже важко. Адже якщо вони в родині не дали дітям Бога, то вони цього Бога не знайдуть і в нас. Вони не вміють покірно прийняти своє життя, своєї хвороби, старість. Старість – це важкий хрест. Його треба вміти прийняти як Божий дар. Проте такі люди цього не розуміють. У них є лише претензії. Чому я старий? Чому я хворий? Чому в мене зморшки? Чому в мене зламане стегно? Тощо.

Як можна зарадити цим проблемам?

Я часто згадую слова Папи Йоана Павла ІІ, який у 1991 році в Польщі говорив: «Батьки, заслужіть на те, щоб діти вас поважали». Є таке прислів’я: чим шкірка замолоду насякне, тим на старість пахне. Треба починати з сім’ї. Якщо в сім’ї не буде Божого Духа, то цього Божого Духа людина не матиме і на старість. Людина завжди потребує спільноти. Дуже страшно, коли такої спільноти немає вже у самій родині, бо мама – на кухні, тато – перед телевізором, діти – за комп’ютером, і кожен – зі своєю мобілкою. Я завжди повторюю, що найбільший сором нашого суспільства – це існування будинків для дітей-сиріт при живих батьках та домів пристарілих – при живих дітях. Людина повинна народжуватися в сім’ї і людина повинна помирати в сім’ї. Можуть бути винятки. І тому я хотів би, щоб наш Будинок був тільки таким винятком. У першу чергу, слід відродити сім’ю. Якщо діти народжуватимуться в любові, якщо бачитимуть любов між своїми батьками, вони в любові також і помиратимуть.

Найбільший сором нашого суспільства – це існування будинків для дітей-сиріт при живих батьках та домів пристарілих – при живих дітях

І ще одне. Дуже важливо, щоб у парафіях люди знали одне одного. Щоб, прийшовши на Службу Божу, людина бачила навколо себе єдину Божу сім’ю, а не просто якийсь натовп, до якого їй байдуже. Тому я вважаю, що при кожній парафії повинна діяти парафіяльна «Caritas», бо в кожній парафії є багатодітні сім’ї, є хворі, немічні, але є також і багаті люди, котрі мають чим поділитися.

Як сучасна людина може поєднати молитву, піст та милостиню? Чи не надто складно це робити, особливо в Україні?

Ви, напевно, чули про випадок, коли Настуся, маленька дівчинка з Харкова, врятувала з пожежі свого молодшого братика? Як пам’ятаєте, мамі вдалося відвезти дитину до США і життя Настусі було врятоване. Отож, так склалося, що я особисто розмовляв з людьми, котрі допомогли цій дитині пройти лікування в Америці. Вони розповіли мені про власників цієї лікарні. Це дуже багаті американці, котрі вважають себе віруючими людьми. Одного дня вони сказали: «Нам не достатньо лише молитися та відвідувати церкву. Ми хочемо служити ближнім». Як наслідок – вони побудували центр, де лікуються постраждалі від опіків діти з усього світу. Проте в якусь хвилину ці багаті власники лікарні сказали: «Ні, цього замало. Ми даємо тільки гроші, а нам треба дати ще й частинку свого серця». Відтоді кожен з них намагається хоча б раз у тиждень знайти кілька годин, щоб прийти у лікарню і провести трохи часу з цими дітьми, нерідко навіть переодягаючись у клоунів. Дай Боже, щоб і ми в Україні колись до такого дозріли. Адже в нашій державі, на жаль, дуже мало людей, які розуміють, що, осягнувши певне матеріальне становище, вони повинні ділитися з ближнім. Звісно, такі люди є і завдяки ним існує, наприклад, наш Будинок Милосердя. Але дуже хотілося б, щоб таких людей було якомога більше.

Справжні християни повинні допомагати не тільки матеріально бідним, але й бідним духовно

Проте свята сестра Фаустина у своєму «Щоденнику» написала, що кожен з нас може бути милосердним, адже ми можемо сказати комусь добре слово або просто за когось помолитися. Коли Мати Тереза відкривала один із домів Сестер Милосердя в Америці, її запитали, навіщо вона це робить, адже Америка – це дуже багата держава. Тоді майбутня блаженна відповіла: «Там, де гріх, там завжди є бідні». Справжні християни повинні допомагати не тільки матеріально бідним, але й бідним духовно.

В енцикліці Святішого Отця Бенедикта XVI «Deus caritas est» читаємо, що «приклад доброго самарянина з притчі показує, що християнське милосердя – це насамперед проста відповідь на те, що в конкретній ситуації безпосередньо необхідне: голодних треба нагодувати, нагих одягнути, хворих лікувати з надією на одужання, ув’язнених відвідати».

На запитання: «Хто мій ближній?» Ісус розповів притчу про доброго самарянина. Мій ближній – це той, кому я потрібен зараз, у цю хвилину. І я зобов’язаний дати йому саме те, чого він потребує. Не треба давати кожуха голодному. Йому треба дати скибку хліба. Не треба давати тепле слово людині, якій холодно. Її треба вкрити ковдрою. Кожного дня ми повинні дивитися навколо себе і ставити собі питання: «Кому я можу допомогти?» У кожному місті, селі, парафії ми зустрічаємо безліч вбогих людей. Ісус сказав: «Вбогих ви завжди будете мати». Я гадаю, що допомога повинна бути конкретна: конкретній людині, яка проживає за конкретною адресою. Важливо також і те, що саме ми даємо. Я ще раз повторюю, що ми повинні їй дати саме те, чого вона потребує, а не згідно з прислів’ям: на тобі, Боже, що мені не гоже. Прикро, коли ми не ділимося, а лише віддаємо те, що нам самим не потрібне.

Не треба давати кожуха голодному, йому треба дати скибку хліба. Не треба давати тепле слово людині, якій холодно, її треба вкрити ковдрою

У тій самій енцикліці Папа наголошує, що «такі помічники повинні мати не тільки професійну підготовку, а й передусім «підготовку серця».

Це правда. Нам треба навчитися ділитися також частинками своїх сердець. Нам треба ділитися не лише з почуття обов’язку, але, насамперед, з любові. Пам’ятаймо, не той отримує, хто приймає дар, а той, хто його дає. Окрім того, згадаймо розповідь Ісуса про вбогу вдову. Вона дала зовсім небагато, але вона віддала все, що мала.

У Вас є улюблений святий?

Свого часу мені дуже подобався св. Максиміліан Кольбе. Пізніше, коли ближче познайомився зі згромадженням отців-маріянів, я просто захопився життям блаженного Юрія Матулєвича. Він став для мене взірцем справжнього священика. Будучи проректором Петербурзької Академії, професором, єпископом, генеральним настоятелем Ордену Маріянів, він завжди проявляв глибоку любов і турботу про інших. Тепер я все більше і глибше відкриваю для себе постать Матері Терези.

Чого ми сьогодні можемо від неї навчитися?

Безкорисливої любові до ближнього. Я був дуже здивований, коли дізнався, що засноване нею згромадження – контемплятивне. Сестри спершу впродовж години споглядають Ісуса в Пресвятих Дарах, щоб потім піти і споглядати Його в ближніх. Крім того, Мати Тереза ніколи не намагалася змінити світ. Вона просто допомагала конкретній людині. А Ісус сказав: «Якщо ти будеш вірним в малих речах, поставлю тебе над великими». Матір Тереза була вірною в малих речах, але аж до рівня героїзму. Також я усвідомив, що не можна «штучно» стати «Матір’ю Терезою». Бути таким, як вона – це Божий дар. Його можна лише вимолити.

Я неодноразово була свідком того, як Ви телефонуєте, залагоджуєте справи, підписуєте папери… Звідки у Вас стільки сили?

Один мій знайомий професор з Прибалтики запитав мене, чи після моєї багаторічної душпастирської праці, особливо з дітьми, з молоддю, з сім’ями, я задоволений тим, що мене призначено директором Будинку Милосердя? Я йому відповів, що я ніколи не робив того, що хотів робити, але завжди робив те, що я змушений був робити, хоча часто так не хотілося цього робити. Професор усміхнувся і сказав: «Тоді, напевно, треба казати, що я щасливий, якщо можу робити те, що я змушений робити». Отож, виникла така потреба, і я пішов на це служіння. Звісно, це нелегко, адже щодня я зустрічаюся з поламаними людськими долями. Але, дякувати Богу, є каплиця. З дитинства я завжди мав добрий приклад молитви свого настоятеля, а пізніше – єпископа, отця Яна Ольшанського. Ми часто разом з ним ходили до каплиці, щоб молитися. І ця практика молитви, якої мене навчив отець Ольшанський, дає мені сили. Все робить Ісус, я – лише знаряддя в Його руках.


Важко бути директором Будинку Милосердя?

Та не лише директором Будинку Милосердя. Важко було відвойовувати храми, коли вони були складами, клубами; важко було обслуговувати в радіусі 100 кілометрів усі міста і села; важко було й працювати з дітьми, з молоддю, а особливо – з сім’ями. Там, де людина, – там завжди важко. Треба лише одразу собі усвідомити, що вдячності від людей не варто чекати.


То священиком теж бути нелегко?

Бути справжнім священиком – завжди нелегко. Священик – це така людина, яка ніколи всім не догодить. Яким би священик не був, він завжди матиме як шанувальників, так і своїх супротивників. Ісуса розп’яли, всіх апостолів, крім Йоана, повбивали. Священиків переслідують вже 2000 років. Їх вже 2000 років ненавидять і намагаються знищити. Чому? А тому, що священики говорять правду. А, як каже наше українське прислів’я, правда завжди в очі коле.

Найбільша хвороба наших часів – це байдужість


На Вашу думку, як кожен конкретний читач CREDO вже сьогодні може приєднатися до діл милосердя, які творить Церква?

По перше, він повинен собі усвідомити, що він не буде в змозі виконувати діла милосердя, якщо не слухатиме Божого Слова, якщо не молитиметься і не житиме таїнствами Церкви. Інкше, людина завжди ставитиме собі питання: «А що я з цього матиму?» У християнському ж вимірі винагороджує Бог. Кожен з нас має можливість проявляти милосердя, адже навколо нас стільки потребуючих людей! Іноді треба зовсім небагато: усмішки, доброго слова. Можливо, когось треба відвідати, комусь приділити трохи часу, бо ця людина хвора, самотня. Людина – не самотній острів. Вона потребує спільноти. Якщо серед нас зникне почуття любові до ближнього, ми ніколи не відбудуємо своєї культури, а наша віра не буде автентичною. У церквах надалі будуть люди, але в церквах не буде християн. Ми повинні постійно відкриватися на ближнього. Існує переконання, що найбільша хвороба наших часів – це байдужість. Отож, не будьмо байдужими до наших ближніх, котрі нас потребують, даймо їм частинку свого серця, а тоді Бог поверне нам сторицею.

Щиро дякую за розмову!

Фото: особистий архів о. Віктора Ткача

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com z-lib books