Блаженніший Любомир пояснює своє рішення про відставку, підсумовує діяльність і ділиться планами на майбутнє.
Ваше Блаженство скажіть, будь ласка, коли Ви почали думати про зречення від уряду Верховного Архієпископа УГКЦ?
Десять років тому. Відразу після обрання (главою УГКЦ – lb.ua) ми зійшлися з владиками на братню зустріч. Я тоді до них сказав: «Ви мене вибрали, але я не хочу бути занадто довго в цьому уряді. Коли прийде мій час, я хочу просити, щоби мене звільнили від цього. Бо знаємо з історії, що не дуже добре занадто довго керувати, тим більше, коли людина вже престаріла… Це сильно відбивається на житті Церкви». То була братня розмова, і обмін думками. Я тоді сказав, що після свого сімдесятип’ятиріччя піду.
Один з Ваших попередників, патріарх Йосиф Сліпий прибув після заслання до Риму, йому тоді було 72 роки і після того ще 21 рік він був Верховним Архієпископом УГКЦ?
Останні його роки були надто вже важкими для нього. Коли він був у Сибіру, то мав нагоду багато чого переосмислити і навіть спланувати. Коли він приїхав до Риму, то дуже енергійно взявся до праці, щоби здійснити ті плани, які вимріяв і виплекав у таборах. Але його останні п’ять років не були дуже легкими, все вже так не йшло гладко, як спочатку, бо йому вже було майже дев’яносто. Ми всі бачили як йому було важко. І це один з тих моментів, що спонукав мене застановитися над тим, чи є корисно йти до кінця, до останнього віддиху. Бо як довго він міг працювати, як довго він мав ту силу енергію, можливості, він працював і все те, що він зробив – це прекрасно. Але прийшов час, коли вже не було ані тої енергії, ані тих можливостей. Богу дякувати, що біля нього були люди, які були і йому, і нашій Церкві вірні і віддані. Вони дуже щиро йому допомагали.
Тому сьогодні, коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступникові, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої праці – служіння Церкві, і ми робити це робити доти, доки можемо це робити ефективно.
Чи сьогодні в УГКЦ є люди, які мають той розмах, якого потребує наша Церква? Чи є ті, хто зможе очолити церковний Синод?
А чому ні? Я думаю, що є люди, які мають ту здібність, треба тільки дати їм змогу її зреалізувати. Я думаю, що в нашому єпископаті сьогодні вже є люди, які мають розуміння потреб нашої Церкви, її майбутнього, беруть участь у формуванні візії майбутнього. І я сподіваюся, що Синод вибере когось із діючих владик, які беруть участь у випрацюванні такої візії і зможуть цю відповідальність перебрати та продовжувати працю.
А чи маєте Ви когось конкретного на увазі?
Я думаю про того чи іншого. Але остаточно вибере Синод.
А чи будете Ви пропонувати Синоду якогось кандидата?
Ні. В нас на відміну від політики немає політичної реклами, але ми будемо дуже серйозно вирішувати усе. Ми вже два роки намагаємося думати і планувати, кого потрібно, яку особу потрібно. І думаю, що коли буде скликаний виборчий Синод, то владики будуть думати, дискутувати, як нормально буває в таких обставинах. Подібно, як відбувається з вибором Папи. Пригадайте, як п’ять років тому обирали Святішого Отця, то говорилося про двадцять можливих кандидатів серед115 кардиналів. Кардинали дискутували і вибрали одного з 20 кандидатів. Це не стається принагідно, то є нагода для дуже відповідальної застанови.
Якщо я правильно зрозуміла, то Ви кажете, що такий своєрідний виборчий процес розпочався ще два роки тому?
До певної міри так.
То скільки сьогодні є можливих кандидатів?
П’ятдесят, бо нас всіх є п’ятдесят. (сміється) Я так трохи жартую. Але є різні кандидати в залежності від того, хто, як з нас виборців бачить потреби Церкви. Бо може бути надзвичайно добра людина, але не в тому напрямі, який сьогодні потрібний Церкві. Може хтось прекрасний адміністратор, але все залежить від того, чи нам сьогодні найбільше потрібен адміністратор. Це речі, над якими ми сьогодні замислюємося. Тому важко сказати: тільки той чи той, – так воно не стається.
А що сьогодні найбільше потрібно УГКЦ?
Дуже потрібною є внутрішня єдність нашої Церкви. Ми є в Україні, ми є на поселеннях, ми є розкидані по всьому світі. Дуже важливо, що би цю Церкву втримати внутрішньо об’єднаною. Це один з важливих аспектів. Також дуже важливим є духовний розвиток. В Україні після 70 років більшовицького режиму є свої особливі виклики. Можна багато говорити про різні потреби і кожна з них є важливою.
Згідно Кодексу Канонів Східних Церков є два способи зречення уряду Верховного Архієпископа через подання до Синоду і через подання до Папи. Чому Ви вирішили звернутися до Папи?
Спочатку я сказав про це Синодові єпископів. Коли мені минуло 75 років, я сказав до єпископів: «Дорогі браття, мені минуло 75 років, я не є зобов’язаний, бо як Глава Церкви, я не мушу йти на відпочинок у певному віці, я можу йти до останнього віддиху, і ніхто мені не може це заборонити. Але я хочу відійти від керівництва». Я також повідомив про своє бажання до Святішого Отця і вже два роки з ним про це говорю: що і як найкраще було би зробити в цьому випадку. Бо в історії нашої Церкви в останніх століттях такого не було, щоби добровільно, ще при повнім розумі і здоров’ю людина йшла з глави Церкви.
А як Ви оцінюєте, той стан, в якому сьогодні передаєте УГКЦ своєму наступнику?
При допомозі моїх співбратів, при допомозі священиків і мирян – цілої Церкви, ми зробили певні кроки вперед. Найперше ми краще усвідомили собі наше покликання: ким ми є і якою є наша історія; ми краще упорядкували нашу структуру і адміністрацію. Але найважливіше те, що ми дуже чітко поставили собі запитання: якою ми хочемо бачити нашу Церкву за десять, двадцять і тридцять років. Ми зробили це для того, щоби знати, куди йти, щоби ми уміли вибрати правильні засоби, щоби життя нашої Церкви було розумно і відповідально скероване, щоби наша Церква могла в найкращий спосіб бути Церквою, бути собою. Це є результат не лише 20 років, бо наша історія є набагато довшою.
Такі дуже виразні постаті, як Шептицький, Сліпий, Любачівський – кожен з них попрацював відповідно до своїх обдарувань над такою проблемою: якою повинна бути наша Церква, як найкраще зробити її справді Церквою не лише по-людськи зовнішньо дуже успішною, але справді духовно сильною. І це переходить із покоління в покоління. Я не кажу, що ми осягнули ту ціль, яку ми би хотіли бачити. Ми ще маємо багато праці перед собою, ми ще маємо багато-багато працювати над собою, розвивати нашу Церкву, скріпляти її найперше духовно.
А якою б мала бути УГКЦ через 20 – 30 років?
Останніми роками над тим працюють групи єпископів, які специфічно ставлять це питання і в майбутньому будуть представляти свої напрацювання, які вони зробили разом з духовенством та мирянами, будуть думати, які засоби вживати, щоби осягнути ті цілі, що є пріоритетними. Це поки є процес, але сам факт, що такий процес відбувається, це дуже важливий момент у житті нашої Церкви. І, власне, щоби скріпити той процес і продовжити, має бути зміна керівництва.
А чого Ви побоюєтесь, що може статися, коли Ви вже не будете провадити УГКЦ?
Помилки будуть, бо вони є завжди, бо всюди, де є люди, там є помилки. Але я не маю якогось особливого страху, що може щось статися і нас вже не буде. Богу дякувати, вже стільки років, стільки століть ми існуємо в таких різних обставинах. Я не думаю, що станеться щось, що завдасть смертного удару нашій Церкві. Я цього не боюсь. Що будуть помилки, я не маю найменшого сумніву, бо і я робив помилки, і робили їх мої попередники, помилявся також Митрополит Шептицький. Порівняно з моїми попередниками, я тих помилок робив набагато більше, але через це УГКЦ не перестала існувати. Можливо, вона розвивалася б краще, якби я тих помилок не робив. Але я лише людина, і я не можу вимагати від себе більше, ніж я можу. Мені прикро, що моя неміч людська мене так спіткала, але я не маю якогось великого страху.
Що Ви скажете тим людям, які на відміну від Вас все-таки мають побоювання, бо вони Вас люблять і знають про Ваш незаперечний авторитет в Україні і світі? І дехто, можливо, навіть має до Вас жаль, що Ви залишаєте уряд в таких нелегких соціально-політичних обставинах.
Зі свого боку я можу пояснити, чому я так поступаю і як я це бачу. А вони вже це або приймуть, або ні. Я не можу нікого на силу переконати. Дехто може так думати і може в тому є рація. Я не кажу, що мій крок є непомильним і, що не можна по-іншому. Я дію відповідно до того, як я бачу, може я до деякої міри помиляюсь. Але, якщо мої співбрати-владики і Папа Римський не бачать в тому якоїсь колосальної помилки і це благословляють, то, мабуть, усе відбувається правильно? Це рішення, продумане, свобідне, ніхто мене до цього не гонить і не примушує, це моє власне вільне рішення випрацюване, вимолене. Я знаю, що будуть невдоволені та розчаровані, але це є тимчасове, бо прийде друга особа і мене за три місяці забудуть, бо побачать, що є хтось другий і що Церква живе далі.
А що Ви будете робити в майбутньому?
Я не буду займати жодних посад, це точно. Бо який сенс? Я ж пенсійного віку. Але в міру своїх можливостей, я буду чимось займатись. Це не буде пов’язане з якимись офіційними завданнями. Я робитиму те, що ще можна робити. Буду молитися за Церкву, переосмислювати минуле, слідкувати за тим, щоб нічого з минулого нашої Церкви не втратилось. Дуже б хотів проводити зустрічі з молоддю, а також з різними професійними групами. Тепер для цього матиму більше часу. Багато хто пише спогади, я поки не маю особливих амбіцій це робити. Але братиму участь в житті Церкви і суспільства, так, як це роблять люди пенсійного віку, які у свій спосіб продовжують служити іншим.
А чи будете Ви брати якусь активну участь у суспільному житті?
Я б дуже радо зустрічався з молодими людьми, бо то найкраще тримає при житті стару людину. Хочу побути з ними, поговорити, поділитись думками. Але, я не буду займати жодних посад, не робитиму чогось, чим треба займатися постійно. Але буду так, як випадає пенсіонерові, вибирати свою діяльність. Я радо допоможу тим, хто звернеться по допомогу чи то в Церкві, чи в суспільстві, але в рамках пенсіонерського життя. А як воно буде – скоро побачу.
Тетяна Шпайхер, SoborNews
фінансово.
Щиро дякуємо!
