Ісус відкупив усю людину, її душу та тіло. З Його хреста спливає сила, яка прагне торкнутись усіх сфер нашого життя. Його ранами ми зцілились, скаже пророк Ісая (Іс. 53, 5), зцілилось як тіло, так і душа. Тому ми можемо просити Його про зцілення фізичне чи внутрішнє. Стоячи перед Ісусом і прохаючи Його про здоров’я тіла чи душі, ми можемо не досвідчити цієї благодаті, тому що існують перешкоди, які закривають людину на прийняття зцілення.
Перша перешкода — гріх. Християнство є релігією стосунків з Богом та іншою людиною. Гріх натомість нищить або ослаблює стосунки з нашим Творцем і Господом, а також з людьми, з якими ми зустрічаємось, шкодить також і нам. Тому Ісус дивиться передусім на наше серце, а тільки потім – на наше тіло. Це виразно видно в сцені, коли Він зустрівся з паралізованим. Ісус спочатку прощає йому гріхи, а тільки тоді лікує його тіло. Ця сцена дуже виразно показує, що для Ісуса найважливішим є те, що відбувається всередині нас, тому що найважливішою в нашому житті є любов.
Через гріх людина виходить за межі заповіді любові. Гріх завжди засліплюватиме людину. Гріх закриває нас для благодаті, а отже, і для благодаті зцілення. Виходом із ситуації є визнання гріха і покаяння. Така позиція відкриватиме нас до Господа Бога, до Його дії, Його сили, яка зруйнує шкаралупу наших сердець, усуваючи стіну, що відділяє нас від Бога та іншої людини.
В Ісусі виконується пророцтво, дане нам через пророка Єзекиїла: Я дам вам нове серце, і новий дух вкладу в ваше нутро. Я вийму кам’яне серце з вашого тіла й дам вам серце тілесне (Єз 36,26). Віддання слабкості є дуже важливим чинником на дорозі до зустрічі з Богом; віддана слабкість стає можливістю зустрічі з Ісусом, Який торкається людини та зцілює її. Після того, як буде усунено гріх, ми зможемо встановити контакт з Ісусом, увійти в глибокі стосунки з Ним і прийняти дари, якими Він прагне нас обдарувати, в тому числі дар зцілення нашого тіла або душі.
Говорячи про гріх як перешкоду на шляху до зцілення, зазвичай маємо на увазі наступні ситуації:
— Гріх, невизнаний у таїнстві сповіді. Такий гріх буде закривати нас перед дією Бога та іншої людину, через яку Бог хоче прийти до нас.
— Перебування у гріху, прив’язаність до гріха, яке є причиною затвердіння наших сердець. Іноді це може бути перебування у гріху, який визначаємо як легкий. Перебування в ньому також завдає величезної шкоди нашому внурішньому світу. Наше серце стає щораз твердішим, стає немов горіх, який важко розбити.
— Окультні практики, які мали місце у житті даної людини, або й надалі в ньому присутні. Це також вдавання до нетрадиційних методів лікування, як, наприклад, візити до біоенерготерапевта. Про те, що ці практики є неприпустимими, говорить Святе Письмо, яке їх дуже чітко засуджує. Ці практики є гріхом, який веде до поневолення людини, приносить велику шкоду її душі, а нерідко веде до різного виду фізичних хвороб. Гріх як перешкоду можна усунути. Варто замислитись, чи не є він перешкодою в процесі нашого зцілення.
Ще одна перешкода на шляху зцілення — це брак пробачення. Про важливість пробачення Святе Письмо говорить в багатьох місцях. В Євангелії від св. Марка знаходимо фрагмент: «І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь» (11, 25). Натомість автор Книги Сираха зазначає: На людину людина плекає гнів — а сама вилікування від Господа шукає? (28, 3). Брак пробачення завжди шкодить заповіді любові, брак пробачення завжди переступає любов. Тому що любити — це пробачати, любити — це прийняти людину такою, яка вона є, з її гідністю та вадами. Господь Ісус дуже виразно говорить про пробачення, про необхідність пробачення. На запитання Петра: «Скільки разів маємо пробачати?», відповідає: «Завжди», використовуючи символічне число сімдесят сім. Тому що ми завжди повинні любити і пробачати.
Кожен з нас має одне серце і цим одним серцем ми любимо Бога і людей, яких зустрічаємо. Якщо в нашому серці є такі почуття, як нехіть, злість, заздрість, то настільки ж менше там є любові. Тому що тільки в тому місці, де повинна бути любов, — є почуття, які їй суперечать. Що більше в нас таких почуттів, то менше в нас справжньої любові, бо тоді ми любимо зменшеним, ніби здеформованим, серцем. В нас немає двох сердець, одне для друга, а друге – для ворога. Любимо завжди одним серцем. Бог дав нам одне серце і тому слід пильно дбати про його чистоту, щоб ми чистим серцем могли любити Бога і людей.
Всі негативні почуття, що містяться в нашому серці, всі почуття, що суперечать любові, можна порівняти з відходами, які засмічують серце і немовби ділять його навпіл. Господь Бог не може вкласти Свої дари в таке серце. Наші серця, як говорить св. Павло, є храмом Святого Духа. Тому нам треба дбати про красу цієї святині.
Частина людей вважає, що ні на кого не тримає образи, ні на кого не гнівається. Насправді ж дуже часто придушує почуття неприязні до інших людей, особливо тих, які скривдили їх, або зіштовхує прикрі події у підсвідомість. Але все те, що є в нас, рано чи пізно знаходить відгук у контактах з іншою людиною, також впливає на нашу молитву, на наші стосунки з Господом Богом. Пробачення полягає не в тому, щоб забути. Якщо наші болючі згадки не супроводжуються нехіттю чи злістю, пов’язаними з людиною, яка нас образила, це буде знаком для нас, що пробачення відбулось і наше серце щодо цієї людини — чисте. Але якщо з’являються негативні почуття, це означає, що пробачення ще не прийшло.
Труднощі в пробаченні зазвичай мають в основі два підходи:
— перший: не хочу пробачити. Це рішення, яке людина свідомо приймає, часто аргументуючи його величиною кривди, якої зазнав (як можу пробачити таку велику кривду?), або висуваючи умову (пробачу, якщо мій кривдник мене перепросить);
— другий: не можу пробачити. Адже можна прийняти рішення пробачити, і попри це відчувати всередині себе нехіть, злість, гнів, чи, навіть, ненависть до особи, яка нас образила. Це ситуація, коли людина усвідомлює, що хоче пробачити, але нездатний це зробити самотужки. І справді, пробачення, яке спирається виключно на людські сили – неможливе, оскільки воно є благодаттю Господа Бога, Його даром. Ми повинні просити про благодать пробачення. З одного боку – необхідно прийняти рішення: хочу пробачити, а з іншого – треба гаряче просити Господа, щоб дарував нам благодать пробачення. Тому що пробачення — це дія Бога в наших серцях.
Ще одна перешкода на шляху до зцілення — це мала віра в заступників, або в тих, хто просить про зцілення. Віра виявляє нашу позицію щодо Господа Бога, є визнанням Його існування, Його рис, віра також виражає нашу довіру до Нього. Отже, віра — це не тільки визнання, що Бог мене любить, але також глибоке переконання, що Бог є силою, яка може торкнутись мого серця, може торкнутись мого хворого тіла. Віра має глибокий зв’язок зі зціленням. Ми часто бачимо це в Євангелії. Святий Марко записує такі слова Господа: «Усе, чого будете просити у молитві, віруйте, що одержите, — і буде вам так» (11, 24). Приглядаючись до сцен, в яких бачимо Ісуса і страждаючих людей, можемо помітити велику віру людей, які просять про зцілення для хворих. Прикладом може бути жінка, яка страждала на кровотечу. Маючи велику віру, торкнулась одягу Господа Ісуса, переконана, що цього дотику буде достатньо, тому що в Ісусі є сила, яка може її зцілити. Ісус підтверджує це і підкреслює її віру — віру, яка принесла їй зцілення.
Важливою також є віра людей, які просять про зцілення для хворого. Прикладом може бути сотник, який просить про зцілення для свого слуги. Ісус, зцілюючи, підкреслює його віру. Друга ситуація — зцілення паралітика. Чотири чоловіки приносять хворого, паралізованого чоловіка до Ісуса. Ми не знаємо докладно, ким вони були, але вони повинні були мати велику віру, якщо натовпи, які оточували Ісуса, не були перешкодою для них, але ще більше проявили їхню віру. Вони знаходять спосіб, щоб хворий опинився перед Ісусом, розібравши дах і спустивши хворого перед самим Ісусом. І в цій ситуації Ісус підкреслює віру людей, які принесли до нього хворого чоловіка.
Ми знаємо, що Ісус може прийти з благодаттю повного зцілення, але також трапляються ситуації, коли це зцілення – тільки часткове. Тоді дуже важливим є перебування в довірі. Це стосується не тільки хвороб фізичних, але також і внутрішнього зцілення. Постава довіри, яка є поставою співпраці з Ісусом, веде до відкритості на дар цілковитого зцілення, з яким Ісус прагне приходити до наших тіл і душ.
Брак віри може проявлятись по-різному:
Перший прояв — не вірю, що Бог може мене зцілити, оскільки ставлюсь до зцілення як до нагороди, відзнаки, а сам відчуваю себе людиною негідною та грішною.
Другий прояв — не вірю, що Бог взагалі зцілює сьогодні: колись, може, так і було, але сьогодні таке не трапляється.
І третій прояв – коли людина не просить про зцілення. Нічого не просить, коли страждання, яке переживає, одночасно приносить їй певну користь. Наприклад, є причиною співчуття оточуючих, пробуджує зацікавленість її особистістю. Коли стверджуємо брак віри в нашому житті, завжди можемо попросити: «Господи, додай нам віри» — і Господь неодмінно відповість на таке прохання. Ісус прагне, щоб наша віра була сильною, щоб вона була зрілою, щоб щораз більше виражала глибоке переконання в Його любові і силі, яка може вчинити чудо в нашому житті.
Нехай, отже, перелічені перешкоди, стануть стимулом для великої турботи про чистоту нашого серця. Допомагаймо один одному відкритись на дар зцілення. Нехай прагнення зростати в благодаті зцілення поглиблюється в нас. Тому що важко любити Бога і людей, серед яких ми живемо, якщо наші серця — хворі, поранені. Просімо також про фізичне здоров’я, — покладаючи довіру на те, що Ісус знає, що саме є добре для нас.
Іда Немировська, Zeszyty Odnowy, 1(82) 2006 / Прийди №2,2009
фінансово.
Щиро дякуємо!
