«Бо світ такий»

«Давно продалася остання картина,
Художник плаче, бо пропив свій мольберт,
Його коханка відсудила будинок –
Бабки, бабки, бабки пожирають людей»
Кузьма Скрябін

Це про нашу з вами дійсність. Про те, чим ми зараз живемо і які цінності у нас панують.

Тебе обманули – обманеш у відповідь. В тебе вкрали – ти своє відіб’єш. Хтось тобі заважає – ти його усунеш. Тобі треба гроші – йди по головам. Треба слави – забудь про мораль. Тебе образили – не парся – на таких балкони падають.

Краще взагалі забудь за свою честь і гідність. Сьогодні вона не в моді. А ще краще – і не думай про це. Не думай і нічого не роби. Просто розважайся. Танцюй, бухай, займайся сексом. Вмирай в кінці-кінців. Це найбільш природне, що ти ще можеш зробити.

Нє? Хочеш вижити? Ну то вклоняйся, пригинайся, «крутися», будь наглим. «Бо світ такий».

От і живемо в таких умовах, що коли не обдуриш іншого – то сам залишишся в дурнях. Діє ціла система, як можна нажитись на інших, використати, обманути, «кинути». Від найвищих щаблів до побутових моментів між простими співгромадянами це вважається нормою.

Може десь тихенько ми і протестуємо, коли самі стаємо жертвами подібних злих умислів й інтриг, та разом з тим визнаємо – «так світ же ж такий». Визнаємо, що саме така матриця – хай штучна і нав’язана, хай спровокована чи змодельована – є нашою дійсністю.

На прийом до лікаря без хабара не потрапиш. Який-небудь чинуш потрібну «бумажку» без хабара не видасть. На дорозі без хабара не обійтись. Освіту без хабара здобути важко. Хорошу роботу – тим більше. Якісну продукцію ніхто не продає. Але за все треба переплачувати.

А чи довіряємо своєму банку, партнеру по бізнесу, міліції, суду, владі зрештою?

А чи можна зараз чесно вести бізнес? Ні? Бо ніхто чесно не веде? Всім треба дати на лапу? Обдирають? Хтось все таки мусить бути обманутий – або ти, або споживач? Бо треба якось жити?

А чи можемо бути тверді в своїх планах на майбутнє – тут, в цій країні? Певні, що завтра все складеться, так як ми плануємо? Що не підведе ні влада, ні оточення?

А чи можемо сподіватись на допомогу збоку? Чи можемо бути певні в підтримці? Чи довіряємо один одному? Що чуємо швидше, коли кажуть – «так-так», «ні-ні», чи коли кажуть – «ну, не знаю», «ну, можливо», або, що гірше – «а що я буду з цього мати?».

А ви ще не забули, що живете в християнськім суспільстві? Бачите Бога між людьми? А може бачите, що тут вірою часто торгують, як на базарі? Чи що під обгорткою християнських цінностей вам пропонують продати душу дияволу?

Правда ж, ми давно не любимо один одного як самих себе? Не бачимо біди іншого, бо не той час для милосердя? Не шукаємо правди, котра б визволила нас?

Правда ж, в цьому здегенерованому суспільстві живемо як паралізовані в очікуванні свого Страшного суду?

Борсаємось в смертних гріхах, і разом з тим з великим натхненням смакуємо новини про те, як когось судили, судять, чи, можливо, ще судитимуть.

А в той самий час серед нас – бездушних, підростають ще більш цинічні. Ті, хто завтра ще з більшим завзяттям поїдатимуть один одного аж до того часу, поки ми не розділимо долю Содома і Гомори. Бо такий вибір, який ми зараз робимо – це вибір смерті, а не життя, вибір, неспівмірний з Божим задумом, чи, якщо хочете, такий, що просто позбавлений здорового глузду.

Не знаю, можливо нас врятує щире каяття? Можливо, коли у світлий празник Воскресіння Христа, який незабаром святкуватимемо, ми прийдемо під Його образ і щиро пообіцяємо, що хочемо змінитись, то отримаємо шанс? Заради себе, ближнього, майбутнього. Можливо повіримо у це, наповнимося любов’ю і з надією розпочнемо нове життя.

Володимир Кучер, Українська правда