Країна іновірців?

День хрещення України-Русі – церковне свято, а з 2008 року – й державне. Оголошене таким, «враховуючи значення православних традицій в історії» країни. Відзначається 28 липня, в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Київської Русі. Свято це наповнене тисячолітніми цінностями й покликане символізувати єдність країни, віри, духовного й державного начала.

Але символізувати єдність, особливо віри, в час тенденцій до глобалізації, в країні з ознаками мультирелігійного суспільства – виклик. Хоч політики різних рівнів і кольорів не втомлюються при святі наголошувати: тільки з утвердженням християнських цінностей можна будувати міцну державу, проте свято хрещення назвати «всенародним» мало хто наважиться. І відбувається воно на все більш поцяткованому питаннями тлі утвердження в країні іновірства. Релігія тут перестала бути панівною формою суспільної свідомості. Конституційно-правові основи свободи совісті як невід’ємного атрибуту демократії передбачають існування духовної свободи для кожного і встановлення принципу толерантності – терпимості до іновірців.

Брак і потреба толерантності

Не так давно в Україні іновірцями були ті, хто не сповідував «релігію» марксизму-ленінізму.

За часів хрущовсько-брежнєвського режиму закривали храми, переслідували священиків. У часі незалежності країни храми почали відроджувати, будувати нові. Побільшало вірних традиційної конфесії – православ’я і «традиційних іновірців» – католиків, греко-католиків, протестантів, мусульман. З’явилися й нетипові для України релігії. А водночас – ознаки напруженості та непримиренності в стосунках між іновірцями.

З одного боку – тисячолітні християнські храми, діяльність у країні різних конфесій, протестантські «будинки молитов», давні й новозбудовані мечеті. З іншого – знищені православні й католицькі хрести, спалені храми, розриті могили; тривання «війни за місце для молитви», з захопленням храмів та передачею їх із одного патріархату в інший; агресивна інформаційна політика Російської православної церкви в Україні, особливо від часу обрання її Патріархом у Москві «Його Святості» Кирила; розгортання діяльності сект, зокрема формально заборонених; з’ява немислимих навіть за часів тоталітарного радянського режиму «церков», які відверто зомбують населення; активне просування на українські терени ідей мусульманства, спроби будувати нові мечеті, спротив християн цим спробам. Наприклад, у Білій Церкві (про це оприлюднив цікаві матеріали Анатолій Бабинський) мусульмани збирають підписи за будівництво мечеті, християни – проти; перші закликають до терпимості й апелюють до законів, цитуючи про право релігійної громади на відвід землі під будівництво культової споруди, другі аргументують свій спротив тим, що будівництво мечеті ображатиме релігійні почуття християн та відчайдушно апелюють до історії: мовляв, мусульмани «ніколи не приходили в Україну з хлібом-сіллю». І нагадують: в ісламських країнах «переслідують і знищують християн», тому, якщо мусульмани хочуть толерантності, то повинні її забезпечити й зі свого боку… Доповнює картину плюралізму й терпимості в Україні незавершена кримінально-духовна історія з «Посольством Божим» та інші кримінальні історії, пов’язані з діяльністю в країні різномастих сект.

Слід пригадати, що не тільки мусульманам у Білій Церкві, а й греко-католикам в Одесі та у Львові ділянок під храми не виділяють (ще Глава УГКЦ Блаженніший Любомир тричі про це просив); в Одесі чиниться цьому відверто грубий спротив Митрополита Одеського і Ізмаїльського Агафангела (УПЦ МП), який спровокував гучний скандал, назвавши намір будівництва храму УГКЦ «здійсненням агресивної експансії уніатства».

Виклики іновірства

Очевидно, йдеться про зміну пріоритетів, переміни в суспільній свідомості й нові виклики в царині духовній. Іновірство має глибокі історичні корені нетерпимості до собі не подібних. Православний екстремізм нічим не відрізняється ні від католицького, ні від ісламського, ні від атеїстичного чи ще якогось. Духовні пастирі в Україні мають перед собою непочатий лан роботи – у плані виховання терпимості до інших.

Натомість, є неймовірна кількість прикладів, коли самі пастирі стають рупорами нетерпимості. Коли ведуть вулицями європейської столиці (так себе позиціонує Київ) під хоругвами і хрестами осатанілі від іновірства, темні, як у середньовіччі, юрми, які демонстративно плюють на портрет Папи, як це було перед візитом Святійшого Івана Павла Другого. Та й яскравий приклад «ісламізації Білої Церкви», мов у краплині, відбиває безмір проблеми толерантності, гострої не лише в Україні, а й у світі.

Україна ближче стала до цієї проблеми, оскільки в цивілізаційному просторі залишатися осторонь подібних проблем не вдасться. Інша річ, що до їхнього розв’язання саме в Україні ані держава, ані суспільство, ані пастирі не докладають достатніх зусиль. Скажімо, дискусій про інтеграцію норм ісламських кодексів (як у Швейцарії, де їх проводять юристи, або в інших країнах, де відбувається широке обговорення мультирелігійних тенденцій), як і дискусії про загалом проблеми співжиття в одній країні представників різних культур і релігій – рідкісні. (Те, що з’являється на форумах у інтернеті на тему іновірства – не дискусії, а сварки). Можливо, складність у розв’язанні проблеми толерантності полягає ще й у тому, що, як і в сучасному навколишньому світі, в Україні теж спостерігається неточне, спекулятивне тлумачення самого поняття толерантності. Основоположний принцип терпимості підмінюється вимогою приймати цінності «інших».

Тому явною є потреба діалогу – і як способу ствердження свого права на вибір, і як способу віднайденні своєї ідентичності (самоусвідомлення, віри).

Не слід відкидати й існування «захисної самобутності», адже в світі глобалізації реакція певного суспільства на мультирелігійність, як і загалом на переміни, може бути агресивною. Хоч представники всіх конфесій на словах визнають необхідність толерантності й потребу спільного розв’язання актуальних проблем, котрі постають в умовах уніфікації життя, продиктованих глобалізаційним контекстом, але загал, суспільство, залишається розгубленим перед викликами релігійного плюралізму. І складається враження, що в Україні храмів стає все більше, а віри – все менше. Всі воюють – кожен за свій храм (мечеть, костел, церкву) із завзяттям войовничих атеїстів. Нині в країні формується «суспільство іновірців» стосовно до будь-якої релігії. Це загрозливий виклик, бо саме терпимість та взаєморозуміння залишаються кращою запорукою миру й безпеки.

Надія Степула, Радіо Свобода