Коли європейські кардинали увійдуть до Сикстинської капели, щоб обрати нового наступника Петра, вони понесуть на своїх плечах важку відповідальність за долю континенту, який стикається з безпрецедентними викликами з часів Церкви перших століть.
У той час, коли дехто постулює, що Європа може незабаром втратити свої позиції через зростання важливості Глобального Півдня, де Церква розвивається найшвидше, вона, як інституційний та богословський центр тяжіння, залишається ключовим гравцем у конклаві.
Оскільки наразі 53 зі 135 кардиналів з правом голосу походять із Європи, а третина з них — італійці, їхні колективні пріоритети та турботи впливатимуть не лише на вибір наступного Папи, але й на напрямок руху Церкви у стрімкому та мінливому світі.
Однак очевидно, що європейський блок більше не має єдності. Розбіжності щодо спадщини реформ Папи Франциска і реакції Церкви на різні прояви секуляризму відображають глибші культурні та богословські розбіжності. Європейські кардинали зіткнуться з важким завданням: утримати баланс, зберігши традиційні вчення та ідентичність Церкви, водночас адаптуючись до нових соціальних реалій.
Боротьба з секуляризмом, сексуальним насильством та церковними розколами
Одна з найнагальніших проблем — це зростання секуляризму і різка втрата релігійного впливу у Європі. У Європі, колишньому серці християнського світу, тепер є країни, де люди, що не сповідують жодної релігії, становлять більшість. Відвідуваність Меси загалом різко скоротилася з 1970-х років, а моральний вплив Церкви на суспільне життя майже повністю звівся нанівець, особливо у таких країнах, як Франція та Німеччина. Необхідність розв’язання проблем релігійних інституцій та релігійної свободи у світських суспільствах, де рухи за життя діють легально, але все більше наражаються на соціальний та політичний тиск, що загрожує їхній участі у публічному дискурсі, може бути ключовим пріоритетом для багатьох.
Ці тривожні тенденції супроводжуються новим значним явищем: безпрецедентним зростанням кількості хрещень молоді у деяких країнах Старого континенту — передусім у Франції, Англії та Бельгії. Необхідність належним чином супроводжувати це явище, щоб воно дало плоди у довгостроковій перспективі, не має залишатися поза увагою кардиналів-виборців, тим паче, що єпископи Франції оголосили про проведення окремого собору, щоби зрозуміти, якими шляхами неофіти прийшли до Церкви та як краще залучити їх до життя спільнот.
Кардинали шукатимуть понтифіка, здатного викликати повагу у європейських лідерів і звертатися до молодих поколінь у пошуках моральних та ідентичних орієнтирів, адаптованих до сучасної мови та норм.
Криза сексуального насильства залишається серйозною раною на тілі європейської Церкви. Скандали у Німеччині, Франції, Іспанії, Бельгії та Італії серйозно підірвали суспільну довіру. Хоча Папа Франциск запровадив деякі реформи, багато європейських кардиналів вважають, що потрібно вдаватися до рішучіших дій. Деякі наполягатимуть на більшій прозорості та підзвітності, тоді як інші можуть діяти обережніше, коли йтиметься про глибші структурні реформи, побоюючись, що це може створити атмосферу надмірної підозріливості, підірвати священство й авторитет Церкви, або навіть поставити під загрозу таємницю сповіді.
Питання про незмінну єдність Католицької Церкви також було порушене німецьким «Синодальним шляхом» і планами перетворити його на постійну синодальну раду. Цей рух підважив основні доктринальні вчення Церкви про сексуальність, рукоположення жінок і проповіді мирян, що призвело до напруженості у стосунках із Ватиканом. Синод про синодальність, ініціатива Папи Франциска, ще раз продемонстрував зростання розбіжностей між європейськими єпископами щодо ступеня владних повноважень, які мають належати партикулярним Церквам у формуванні католицької практики — і це буде ще однією неминучою сферою занепокоєння.
Водночас, переосмислення політичних рухів, що відбуваються по всій Європі, — зокрема, появи правопопулістських партій, — неминуче вплине на життя національних Церков. Оскільки багато з цих нових лідерів відкрито заявляють про свою християнську віру і симпатії до Католицької Церкви, кардинали можуть схилятися до обрання папи, який зможе вміло вести з ними діалог і таким чином підтримувати вплив Святого Престолу, не ставлячи під загрозу його незалежність та універсальність.
Зрештою, учасники конклаву обов’язково враховуватимуть подальшу долю motu proprio Папи Франциска «Traditionis Custodes», яке наклало суворі обмеження на відправи традиційної латинської («Тридентської») Меси. Це породило велику напруженість між церковною ієрархією та місцевими традиційними спільнотами, які часто здебільшого складаються з молоді: майбутнього християнства.
Ця контрастна динаміка спонукала появу трьох основних блоків, які формуватимуть підходи кардиналів-виборців до конклаву.
Читайте також: Папабілі: 12 кандидатів на наступного папу римського
Три блоки
Реформістський або «профранцисківський» блок прагне тяглості з пастирським підходом Папи-аргентинця, значною мірою зосередженим на милосерді, соціальній справедливості та міжрелігійному діалозі. Ця група відкрита до реформ з таких питань, як прийняття одностатевих пар, доступ до Причастя для розлучених і повторно одружених та більша залученість мирян. Вони також виступають за активніше просування екуменізму та діалог з ісламом. Серед них такі кардинали, як Маттео Дзуппі з Італії, Жозе Толентіно де Мендонса з Португалії, Жан-Марк Авелін з Франції та Гжегож Рись з Польщі. Вони, ймовірно, наполягатимуть на більшій взаємодії Церкви із сучасним суспільством.
Консервативний блок, з іншого боку, надає перевагу доктринальній ясності та моральній послідовності, а не пастирській гнучкості. Ця група обережно ставиться до децентралізації та доктринальної еволюції, вважаючи такі зміни загрозою єдності та історичному авторитету Церкви. Вони, ймовірно, виступатимуть за уточнення та впорядкування різних motu proprio Папи Франциска, що їх частина інституційної Церкви та вірних сприймає як плутанину — як нещодавно зазначав італійський ватиканіст Андреа Ґальярдуччі. Цю групу представляють такі кардинали, як Ґерхард Мюллер з Німеччини, Петер Ердьо з Угорщини або Віллем Ейк з Нідерландів.
Останній блок, який можна визначити як інституційних стабілізаторів, зосереджується на управлінні Ватиканом та внутрішній стабільності. Ця група прагне збалансувати традиції та пастирську гнучкість без впровадження суттєвих структурних змін. Цю фракцію представляють італієць П’єтро Паролін, Державний секретар Святого Престолу; швейцарець Курт Кох, префект Дикастерію сприяння християнській єдності; італієць Клаудіо Ґуджеротті, префект Дикастерію у справах Східних Церков. Незалежно від того, прогресисти вони чи консерватори, ця група схильна до прагматизму і, ймовірно, підтримає кандидатуру понтифіка, здатного об’єднати різні фракції в Церкві та відновити довіру до Ватикану без запровадження руйнівних реформ.
Збереження інституційної ваги Європи
Європейські кардинали-виборці, ймовірно, прагнутимуть зберегти свій вплив в управлінні Ватиканом, оскільки новий папа з Глобального Півдня міг би ще більше закріпити культурний зсув, започаткований Папою Франциском. Тому їхнім завданням буде знайти папу, який зможе зберегти інституційну вагу Європи, не ставлячи під загрозу зростаючий імпульс Півдня.
Хоча наступний папа може не бути європейцем, голоси європейських кардиналів матимуть значну вагу. Вони хочуть, щоб новим наступником Святого Петра був чоловік, здатний зміцнити доктринальну ясність та відновити довіру до Церкви, одночасно реагуючи на нові соціальні та політичні реалії та не відчужуючи ключових фракцій. Жоден окремий кандидат навряд чи відповідатиме усім цим критеріям, але пріоритети європейських кардиналів матимуть значний вплив на порядок денний. Ставки ще вищі, оскільки втрата європейського впливу, що з часом лише зростає, може остаточно змінити обличчя Вселенської Церкви.
Переклад CREDO за: Солен Тадьє, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
