Сучасність демонструє гостроту і складність екологічних проблем, які вимагають негайного вирішення, адже будь-яке зволікання означає подальше загострення екологічної кризи з фатальними наслідками для навколишнього середовища, здоров’я людей та їхнього матеріального добробуту.
Оскільки екологічні проблеми глобального характеру, то зусилля спрямовані на їх вирішення, також мусять мати комплексний та глобальний характер, і, відповідно, провідною етично-політичною ідеєю ХХ ст. має стати концепція сталого розвитку. Будівля сталого розвитку – це складно збалансована конструкція, що тримається на кількох колонах: крім традиційних економічної, соціальної та екологічної складових, важливу роль відіграє також віра, духовність та моральність людей.
Сучасні дослідження в екології вказують, що попри багатогранні чинники об’єктивної природи, прогрес кризи довкілля спричинений насамперед кризою людського духу, серед широкого спектру: деградація людської особистості в різних її виявах, етичний релятивізм, суспільний егоїзм, аморальність, легковажність, бездумність, жадоба до швидкої наживи та насолоди. Одночасно доводиться визнати, що значення християнської віри та моралі для збереження навколишнього середовища залишається в Україні поза увагою дослідників у сфері богословських та екологічних наук.
Моральний вимір екологічної кризи
Чинник вагомості і тісного взаємозв’язку соціально-екологічних викликів, перед якими перебуває весь сучасний світ підтверджує необхідність пошуку комплексних та далекосяжних рішень. Якщо хочемо ефективно протидіяти екологічній кризі, то мусимо не тільки усувати її симптоми і наслідки, але насамперед викорінити її внутрішні причини, однією з яких є криза самої людини, її віри, духовності та моральності.
Папа Йоан Павло ІІ, у суспільному вченні, через яке зеленою ниткою проходила екологічна тематика, неодноразово наголошував, що для того, щоб виправити шкоду завдану планеті, «необхідно застановитись над корінням цієї проблеми, розпізнаючи в її основі глибоку моральну кризу». Екологічна криза, за словами Понтифіка, має безпосередній зв’язок з моральним непорядком, який настає через відвернення людини від Бога. Внутрішній безлад веде до деструкції відносин людини з іншими людьми та з її довкіллям: «Коли людина відвертається від плану Творця, вона спричиняє дисгармонію, яка призводить до неминучого зворотнього впливу на весь створений порядок. Якщо людина не живе в мирі з Богом, то і сама земля не може мати миру». В енцикліці «Євангеліє життя» Папа констатує: «Коли вилучити Божественний контекст, то значення всіх речей зазнає глибокого перекручення, а сама природа перестає бути … матір’ю, і зводиться до “матеріалу”, який можна піддавати будь-яким маніпуляціям». Трактуючи природу виключно як ресурс та об’єкт для використання, ми стаємо на поріг самознищення. Відтак в контексті екологічної кризи, яка набирає все загрозливіших масштабів, постає нагальною вимога переосмислення людиною своєї сутності та покликання.
“Екологічне покликання” християн
Категорія покликання – одна із центральних у християнстві. «Бог кличе в особі Ісуса Христа всіх людей до життя у вірі та любові, а рівночасно і до спасіння». Спільне християнське покликання до святості життя та спасіння набирає певного специфічного вигляду для кожної окремої людини. У цьому суттєву роль відіграють дарування та таланти одержані при народженні, умови та обставини, серед яких живе людина, завдання та обов’язки, покладені суспільством та взяті на себе добровільно.
У контексті глобалізації екологічної кризи з новою актуальністю постає питання щодо завдання християн у цьому процесі та їх екологічного покликання. Оскільки сьогодні понад 2 млрд (близько 1/3) людей – християни, то очевидно, що їхня віра, їхня внутрішня настанова, переконання, світогляд та конкретний стиль життя мають вагомий вплив на стан довкілля та майбутнє всього людства на Землі.
Християнська віра містить у собі визнання Бога Творцем людини та Всесвіту. Вже з перших сторінок Святого Письма дізнаємося не тільки про джерело свого буття, але також і про своє покликання у світі, який створив Бог. Людина покликана «порати і доглядати» (Бут. 2, 15) світ Божого створіння – природу. «Порати і доглядати» аж ніяк не означає руйнувати Землю і знищувати її екологічні системи, але є завданням турботливо зберігати і вдосконалювати створіння, відповідально співпрацювати в реалізації творчого задуму Бога. Воля Творця в тому, щоб людина ставилася до природи як добрий господар і як «обачливий та мудрий охоронець, а не як експлуататор і безоглядний руйнівник».
Уповноваження «підпорядкування землі» і «панування світом» (Бут. 1, 28) не маємо права сприймати як дозвіл для свавільної експлуатації створіння, але повинні розуміти в контексті книги Буття 2, 15 як обов’язок відповідального «культивування і догляду» в значенні доброго пастиря чи садівника. Поняття “панування” потрібно інтерпретувати в контексті того, що людина – «образ Божий» (див. Бут. 1, 26–27) З цього онтологічного факту випливає моральний імператив, що вона має панувати у природі в Божий спосіб, зобов’язана бути правдивим «Божим образом» у світі створіння: панувати у повноті любові, милосердя, бути відповідальною головою цілісного організму Божого створіння, беручи до уваги встановлений тут порядок, гармонію і цілеспрямованість.
Роль Церкви
Католицька Церква однією з перших відреагувала на перші симптоми екологічної кризи початку другої половини минулого століття, тісно пов’язуючи їх з моральним непорядком, який настає внаслідок втрати віри в Бога. Перше офіційне комюніке щодо екологічної кризи під назвою De iustitia in mundo вийшло ще рік до відомого звіту Римського клубу про межі росту. Опісля, практично кожен документ римських понтифіків та офіційних представників Ватикану на соціальну тематику не оминав екологічних питань.
Церква навчає дивитись на все навколишнє середовище як на твір Пресвятої Трійці, джерелом якого є любов Бога Отця, Творця неба і землі, Який створив все свої Словом, через і для свого Сина, і Який все підтримує і вдосконалює у життєдайному Святому Дусі. Такий погляд надає створінню сакраментального значення. Все створіння вже покликане та призначене від початку служити Божественній спасительній дії.
У Божественній Літургії Церква пригадує, що людина не призначена здійснювати над створінням панування та владу, так ніби була б його власником, але як домоуправитель, в любові його доглядати і з вдячністю та благоговінням приносити його Творцеві.
Усвідомлюючи свою місію у справі захисту та збереження створіння, вагомість екологічних проблем сучасності та їх загрози для майбутнього людства, Вчительський уряд Католицької Церкви визначає безвідповідальну поведінку людини з негативними наслідками для природи, як один з найважчих гріхів. “Екологічний гріх” віднесли до категорії соціальних гріхів, які «кричать до неба», тобто поставили на рівні з гріхом навмисного чоловіковбивства, адже вже сьогодні жертвами забруднення та руйнування природного середовища стають мільйони людей. Руйнуючи довкілля, ми знищуємо власний дім, загрожуємо своєму здоров’ю, наражаємо на небезпеку ближніх та крадемо майбутнє у своїх дітей.
У контексті глобалізації екологічної кризи Церква закликає та намагається спричинити екологічне навернення, яке має здійснити кардинальні зміні «способу думання і поведінки» та формування екологічної відповідальності в контексті щоденного життя. Суттєва частина цієї відповідальності реалізується на рівні якісного особистого стилю життя щоденної поведінки, за раціонального використання технічних засобів, за поміркованого та економного використання ресурсів та енергії, а також за уникнення надмірних відходів, що забруднюють довкілля в нашому побуті та домогосподарюванні.
Зрозуміло, що окрема людина не може самостійно розв’язати екологічне питання – це завдання різних екологічно орієнтованих політичних, соціальних, економічних та технічних програм, основаних на концепції сталого розвитку, реалізованих згідно з принципом субсидіарності на міжнародному рівні. Однак сталий розвиток залишиться на рівні утопії, якщо окремі люди кардинально не змінять стиль життя. І саме тут вагому роль покликана відіграти Церква, яка має важливе завдання, а також компетенцію та потенціал для обґрунтування фундаментальних цінностей та життєвих пріоритетів, для переосмислення стилю життя та зміни щоденної поведінки на більш екологічно відповідальну та “сталу”.
“Екологічна програма” Церкви полягає насамперед у примиренні людини з Богом, що має за наслідок переміну способу мислення та поведінки згідно зі своїм християнським покликанням, з його екологічною складовою. Результатом життя згідно з вимогами християнської віри має стати безумовно, з поміж іншого, також і бережливе ставлення до природи, покращення екологічної ситуації в межах свого безпосереднього довкілля і вагомий внесок для сталого розвитку та запобігання глобальній екологічній катастрофі.
Д-р Володимир ШЕРЕМЕТА, Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
