Провідний антрополог минулого століття Кліффорд Ґірц стверджував, що «культура – це система успадкованих концепцій, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди спілкуються, увіковічнюють та розвивають свої знання про життя та формують наставлення до життя». Щоби зрозуміти певну культуру, потрібно навчитись відчитувати ці символи і найкраще це можна зробити «зсередини» – себто поселитися в обраному культурному середовищі, вивчити мову, звичаї, релігійний світогляд, соціо-економічний устрій, політичні відносини тощо.
Однак, постає логічне запитання: а як можна дослідити «зсередини» давнє культурне середовище, що існувало дві тисячі років тому, як-от, до прикладу, середовище Біблії? Як можна зрозуміти біблійні ідеї, представлені авторами книг, написаних близько двох тисячоліть тому, і актуалізувати їх в сьогоденні? Тут біблістам стають у пригоді порівняльна лінгвістика та література, археологія, історико-критичні методи, ентографічні дослідження та інші надбання гуманітарних наук. З іншого боку, кінематограф, архітектура, мистецтво, література, музика, театр також відтворюють і, завдяки уяві, допомагають зрозуміти і пережити зміст біблійних текстів. У цій статті хочу представити на прикладі кількох відомих творів, як мистецтво різних епох пояснює біблійні тексти крізь призму сучасної для себе культури і в такий спосіб намагається виразити переживання, зацікавлення своїх сучасників.
Ранньохристиянська доба:розповідь про Йону і Христос – Добрий Пастир
Життя християн перших трьох століть було сповнене переслідувань за віру, які дуже часто закінчувались мученицькою смертю. Відкрито визнавати свої релігійні переконання в ті часи означало наразити себе на смерть. Власне, цей період рясніє творенням символів, зрозумілих лише для посвячених осіб – християн. П’ять мармурових статуеток, які датуються 270-280 рр., – чотири з яких зображають події із життя біблійного Йони і одна представляє Христа як Доброго Пастиря – демонструють дух цього періоду. Чотири статуетки Йони зображають ключові моменти із біблійної розповіді: Йона, якого ковтає велика риба в покарання за непослух; Йона, який молиться до Бога; чудесний рятунок пророка після триденного перебування в череві риби; Йона відпочиває під тінню широколистого дерева. Щоби розпізнати в цих статуетках пророка Йону, потрібно добре знати біблійну розповідь, оскільки ранньохристиянський скульптор використав для Його зображення елементи сучасної йому культури: римська туніка; густа борода, яку часто можна побачити на зображеннях Зевса; кучеряве волосся; „кит”, який поглинає Йону, нагадує грецьке міфічне морське чудовисько.
Природно постає запитання: навіщо включати фігуру Христа – Доброго Пастиря у розповідь про старозавітнього пророка? Відповідь знаходимо у Євангелії від Матея. Якось під час розмови із книжниками і фарисеями, які просили показати їм знак, Христос сказав: «Лукаве поріддя і перелюбне вимагає знаку, та знаку не буде йому дано, як тільки знак пророка Йони. Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні і три ночі. Люди ніневійські стануть на суді з цим родом і його засудять, бо вони покаялися на проповідь Йони, а тут є більше, ніж Йона» (Мт. 12, 40–41; див. також Мт. 16, 4; Лк. 11, 29–30). «Знак Йони» – смерть і воскресіння Христа – давав надію раннім християнам, що після переслідування і смерті буде воскресіння. Зображення Христа як Доброго Пастиря (також із типовими греко-римськими ознаками: туніка, зачіска, постава), який несе ягня на плечах, підсилювало символізм «знаку Йони» в часи переслідування. Добрий пастир символізував провідника, який готовий віддати життя за свою паству задля її спасіння.
Цар Давид і Флоренція XV ст.
Скульптурне зображення Давида руками флорентійських митців – це інший цікавий приклад, коли біблійна постать привертає увагу і надихає до дії, а також дозволяє уявити, яким міг бути цей чоловік. Про його життя від ранньої юності до глибокої старості і смерті читаємо у книгах 1 Сам. 16 – 1 Цар 2. Скульптурна спадщина Флоренції XV ст. свідчить про цікавість громадян цього міста життям Давида, особливо його підлітковим періодом. Юність, краса, енергійність, відвага, рішучість – саме ці риси Давида надихнули митців на створення його скульптур. Достатньо згадати роботи Донателло та Мікеланджело, що зображають молодого, красивого і впевненого у собі юнака. Ці митці використали елементи давньої грецької скульптури, де за допомогою людського тіла і постави виражають індивідуальність, характер та емоції. Донателло, якому належать дві скульптури Давида, відтворив момент перемоги Давида над Голіафом. Давид, увінчаний лавровим листям, а у ногах відрізана голова Голіафа. Постава і обличчя виражають героїчний тріумф. Мікеланджело, навпаки, зобразив Давида перед боєм із філистимлянином. Зморщене чоло і зібрані брови виражають зосередженість перед боєм, напружені м’язи і різко повернена голова – усвідомлену небезпеку, і водночас рішучість і готовність до боротьби.
Яким же постає Давид на початку свого життєвого шляху, згідно з біблійною традицією, що надихнув флорентійців до дії? У книзі Самуїла дізнаємося, що він був «русявий, гарноокий, уродливий з виду» (1 Сам. 16, 12). Юначий запал, настирливість і відвага Давида переконали царя Саула, що можна дозволити йому боротися із Голіафом – грізним і досвідченим воїном. Наступними словами звертається Давид до Саула: «“Слуга твій пас вівці батька, і як іноді прийде лев чи ведмідь і вхопить овеча з отари, то я, бувало, кинусь навздогінці за ним, вб’ю його й вирву овеча в нього з пащі. А як, бувало, кинеться на мене, то я схоплю його за щелепи, поражу і вб’ю на смерть. І левів, і ведмедів вбивав слуга твій, і цьому необрізаному філистимлянинові буде так само, як з ними, бо він зневажав військо Бога Живого”. І вів далі Давид: “Господь, що врятував мене з левиних та ведмежих лап, врятує мене і з рук цього філистимлянина”. Тоді Саул сказав до Давида: “Іди, й нехай Господь буде з тобою”» (1 Сам. 17, 34–37). Подальші перемоги над філистимлянами та над іншими ворогами Ізраїля дали змогу Давидові не тільки стати царем після смерті Саула, а й створити сильну державу. Саме тому, мабуть, підлітковий Давид став символом Флоренції, де жили і творили відомі митці, і красою якої захоплювалися ще в минулому. Це місто-держава у нерівних силах, але повне відваги, відстоювало свою незалежність. Відомо, що Флоренція у XV ст. не мала ні великої армії, на відміну від Сієни, ні політичної влади, як Рим чи Мілан, ні зручного виходу до моря, як Піза. Але була переконана у своїй силі в перемозі над ворогами.
«Повернення блудного сина» Рембранта
До зображення притчі про блудного сина (Лк. 15, 11–32) зверталося багато митців, але, мабуть, чи не найвідоміший з усіх творів належить пензлю Рембранта – одного з небагатьох всесвітньовідомих протестантських художників епохи Бароко. Дослідники його творчості відзначають, що над «Поверненням блудного сина» Рембрант почав працювати у 1635 р., а завершив у 1668–1669 рр. незадовго перед смертю.
Перше, що вражає при спогляданні цього полотна – це батьківські старечі обійми сина. За допомогою рук – права рука витонченіша, жіночніша; ліва рука чоловіча, сильна і тверда – Рембрант відобразив всеохопну любов Батька, Батька одночасно справедливого і милосердного. У батьківських обіймах син відчуває затишок дому. Окрім батька і сина, ще чотири постаті зображені на полотні – дві жіночих у глибині картини і дві чоловічих праворуч від батька та сина. Дослідники вважають, що чоловік, який стоїть у поставі засуду, і є тим старшим братом, який був обурений батьківською поведінкою. У цій деталі Рембрант відійшов від євангельського тексту, коли зобразив старшого брата присутнім у момент зустрічі батька і молодшого брата. Оскільки, в Євангелії від Луки читаємо: «А старший його син був у полі; коли ж він повертаючись, наблизився додому, почув музику й танці. Покликав він одного із слуг і спитав, що то воно таке було б. Той же сказав йому: “Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим.” Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько і почав просити» (Лк. 15, 25–28).
Цей відхід від тексту можна пояснити особистим досвідом художника. Передчасні смерті дітей, сімейні і фінансові негаразди, а також досвід життя у єврейському кварталі Амстердама дозволив Рембранту подивитися на старшого брата – євреїв – не крізь традиційне виключення і засудження, а радше як на народ, який також має частку у Божому домі. Уважний читач запримітить також, що притча про блудного сина закінчується словами батька: «Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє. А веселитися і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся» (Лк. 15, 30–31). Ми не чуємо відповіді старшого брата: прийняв він слово батька чи залишився при власній думці і покинув дім. Рембрант підхопив цей момент і залишив продовження історії відкритим, яке допускає, що і старший брат братиме участь у святі.
Ці кілька прикладів відтворення біблійних подій чи постатей у мистецтві не лише відображають спроби людей зрозуміти текст, застосовувати його до власного життя, змінити погляд своїх сучасників на традиційне сприйняття реальності, але й нам сьогодні також допомагають пізнати і відкрити глибинний зміст Біблії.
Галина Теслюк, Християнин і світ
фінансово.
Щиро дякуємо!
