Високопреосвященні, Преосвященні Владики,
Всесвітліші, Високопреподобні, Всечесні Отці,
Преподобні монахи і монахині, ченці, черниці,
наші богопосвячені миряни, пані і панове,
дорогі наші делегати і гості цього Патріаршого Собору!
Слава Ісусу Христу!
Найперше я хочу Вас перепросити за те, що я в цих днях може забагато говорю, бо Патріарший Собор є таким дорадчим органом, голосом для синоду і для глави Церкви. І тому я би мав більше слухати вас, аніж щось до вас говорити, але так сталося, що я прийняв запрошення і був членом секретаріату, який готував цей Собор, і тоді я вже не мав сміливості і совісті відмовитися від своєї доповіді. Мене просили представити певні думки щодо одної важливої складової виховання, виховання будь-якої людини, в даному випадку виховання богопосвяченої особи. Іншими словами стоїть питання наступним чином, чи потрібно богопосвяченій особі вчитися. Якщо потрібно, то чому. Що потрібно вивчати? Де? Як? Вчора, мабуть, ви зауважили, що в питаннях, які ви ставили до отця-доктора Бориса Гудзяка, ректора нашого університету, прозвучали вже певні запитання, які стосувалися цієї потреби. Я би сьогодні хотів намагатися якось на ці питання відповісти, користаючи з двох джерел, двох досвідів, з одного боку це є досвід Східної Церкви, яка пережила особливі моменти своєї історії, які спричинили ті чи інші відповіді, які ставлять різні Східні Церкви, в тому числі і Православні. А з іншого боку я би хотів коротко поділитись досвідом, який ми мали у Львові, коли намагалися творити єдиний інтелектуальний центр для нашої ж Церкви довкола УКУ, і тоді нам дуже залежало на тому, щоби всі наші богопосвячені особи мали свій простір в тому центрі для необхідної інтелектуальної формації. І тоді мені доводилося відвідувати майже всі наші монастирі і згромадження для того, щоб на цю тему говорити. Були дуже різні відповіді, які, я думаю, є цікавим джерелом для застанови. Отож, говорячи про інтелектуальний вимір, я не маю на увазі говорити про здобуття якоїсь професії. Мені, отже, одна сестра написала таке запитання і каже: «Я вчуся для того, щоб бути медсестрою. Чи можу я вчитися?» Я думаю, що Богу дякувати, що вчитеся, знаєте, мій дідусь колись говорив так: «добре все знати, а не все робити».
У своїй доповіді я хочу зосередитись на такому вигляді навчання, яке є необхідне для виховання богопосвяченої особи. Тут я би хотів десь знайти спільний знаменник для всіх богопосвячених осіб незалежно від того, який вид богопосвячення чи апостоляту та особа здійснює, до якого монастиря чи згромадження вона належить. Тут мова буде йти про інтегральне виховання богопосвяченої особи, яка є розумною істотою. А оскільки в такому вихованні ми повинні розвинути всесторонньо цю особистість, я думаю ми мусимо брати до уваги так само і її інтелектуальний вишкіл. Мова йде про те, щоби той вишкіл поміг тій особі зростати у своєму покликанні. Не йде мова про якийсь спеціальний вишкіл, навіть не йде мова про здобуття академічного титулу для того, щоб потім бути доктором богослов’я чи викладачем тої чи іншої священної науки. Мова йде про базову формацію, яка би мала теж і інтелектуальну складову частину.
Метою інтелектуального вишколу богопосвяченої особи перш за все має бути краще зрозуміння Бога, який покликає, а відтак свого власного життя, як віруючої особи, як християнина. Для того, щоб пізнати Бога, в якого посвячуємося, необхідно слухати Його слово і пізнати Його Откровення. Про це пише апостол Павло: «і слово моє, і моя проповідь не в словах переконливих людської мудрості, але в доказі духа та сили, щоб була віра ваша не в мудрості людській, але в силі божій» (1Кор. 2,4-5).
Отож метою такого виховання є відкрити для себе скарб віри і вчення Церкви. В історії Східної Церкви був один період дуже серйозної кризи, який позначив майже всі церкви тогочасного світу. Історії Церкви він знаний під такою назвою «аріянська контроверсія». Внаслідок цих дискусій відбувся такий своєрідний злам, зокрема в лоні Александрійської Церкви, коли виникла певна недовіра до інтелектуального життя монашества. Більше того, намагалися отці якимось чином показати, що інтелектуальне життя не може замінити життя духовного, а інтелектуальна здатність – розмишляти про Бога, ніколи не може замінити досвіду живого з Ним спілкування. Внаслідок такого, я би сказав, розрізнення з одного боку була представлена така дорога містичного досвіду богопізнання, а відтак творення богослов’я, як осмислення того досвіду, який був отриманий при помочі богоспілкування. Святий Григорій Богослов говорив, що існує теологія і технологія. Тобто теологія, богослов’я зароджується як участь в житті Пресвятої Трійці, а технологія, то коли хтось говорить про Бога не знаючи Його.
Внаслідок такого, я би сказав, дуже делікатного моменту, певні церковні інтелектуали утворили таку школу, яка пізніше була засуджена на Вселенському Соборі і вона була знана під назвою «орігінізму» або «орігіністів».
Ми тут в тих днях багато раз чули про Антонія Великого. Якраз ми про нього знаємо через те, що про нього нам написав святий Атаназій Великий представивши його як аскета, який не мав книжок, але мав Бога у своєму серці. Але ця дискусія, ця криза все ж таки спричинила до певної міри недовіру або, може, деколи навіть страх перед інтелектуальним навчанням, освітою серед східного монашества. Якщо ми візьмем для прикладу теперішню Грузію, то для сучасного грузинського монашества бути монахом означає відмовитись від навчання, втікати від культури, і до проти неї все протиставити.
В західному світі не існувало такого розподілу і недовіри між духовним та інтелектуальним життям. Ми теж чули в цих днях, що дуже часто саме монастирські спільноти були контекстами і фундаментами заснування середньовічних університетів, де інтелектуальна праця вважалася дуже важливим виявом духовного подвигу, але пізніша історія західного світу все ж таки мала іншу небезпеку… Надміру раціоналізму і заміни молитви, духовного, аскетичного і містичного життя книжкою і навчанням. Отож відповідь на ці питання були завжди посередині двох крайнощів: з одного боку недовіра і відмова від інтелектуального виховання богопосвяченої особи, а з іншого боку – захоплення ним або навіть заміна життя духовно-аскетичного.
Коли я спілкувався з різними нашими спільнотами богопосвяченого життя на цю тему, в контексті заснування єдиного богословського центру у Львові, я спостеріг таку картину: певні монаші спільноти, які хочуть навіть сліпо імітувати життя православних монастирів, мають подібну трудність. Отець Борис назвав це міфом, який існує в тих спільнотах. Більше того, коли ми запрошували до участі в тих наших можливостях здобувати інтелектуальний вишкіл, то були такі думки, що посилати монаха вже аж після схими, після вічних обітів. Немовби посилається його кудись, що може зашкодити його вихованню, його утвердженні в покликання. Були інші монаші спільноти, які розглядали питання вишколу інтелектуального лише в контексті приготування до священства. Отож той брат, який має покликання бути священиком, лише він вчиться богослов’ю для того щоб здобути бакалаврат з богослов’я, а відтак мати кваліфікації бути священиком. Натомість інші брати, які не покликані до священства, якогось глибокого інтелектуального виховання фактично не мають.
Особлива ситуація є серед нашого жіночого монашества чи серед жіночих спільнот богопосвяченого життя. Тут питання інтелектуального вишколу ще цікавіше виглядає. Я хочу процитувати з цієї нагоди дуже цікаву особу, яка є присутня між нами, вона є з Бразилії. Я потім скажу, як вона називається. Я мав нагоду з нею мешкати в одному домі під час моїх студій в Римі. І вона мені сказала таку фразу, яка до нині для мене є таким цікавим способом бачення. Вона мені сказала так: «Ви, отці, маєте вчитися, щоб правильно проповідувати, а ми сестри маємо вчитися, щоб знати, чи ви правду кажете». То є сестра Марія Дмитрів, салезіанка, яка геніально підсумувала у тій фразі цю трудність. І тому ми дуже часто бачимо великий брак в інтелектуальній формації тих осіб, які з свого богословського вишколу не будуть мати якоїсь прикладної професійної діяльності. але я переконаний, що інтелектуальний вишкіл є вкрай необхідний кожному християнинові , а ще більше богопосвяченій особі. Про це каже Оріген, про якого я вже згадував: «Ось чому є сповнені сили ті, що слухають слово Боже, проголошене в силі, і виявляють її розположенням свого духа при допомозі своєї поведінки та боротьбою за істину аж до смерті».
Отож, що треба вчитися, чого треба вчитися? Мова йде не про навчання людської мудрості. Це знання основується на слові життя, яке передає Божественне життя, його пояснює і будує. Дуже цікавими є думки з цього приводу мого великого попередника, вже згадуваного, Йосифа Веніамина Рудського. Ще задовго до того, як він став Київським Митрополитом у 1613 році, 1605 року він пише такий проект, який називається «Виклад одного русина про виправлення устрою у грецькому обряді», іншими словами це був план оновлення Церкви, який він мав. І що він там пише. Зробивши різносторонній аналіз критичного стану Церкви, він прийшов до висновку, що наше лихо походить з двох причин: з браку знання, науки наших старших, та з браку досконалості і святості життя. Мабуть, знаний в нашому середовищі, отець Порфирій Підручний дуже цікаво інтерпретує ці слова і каже, що «однією з провідних ідей Рудського щодо реформування і відродження монашого життя в унійній Церкві було його невпинне змагання про освіту монашества і його належну інтелектуальну формацію. На думку Рудського, чим вище освіченіше монашество, тим сильнішою є Церква, а занепад інтелектуального втшколу монашества чи богопосвячених осіб є ознакою занепаду Церкви». Очевидно, ми не мусимо абсолютизувати його слова, але не маємо права не взяти їх до уваги.
Тепер яким чином нам необхідно підійти до певного осмислення, а, можливо, навіть до приготування такої програми для виховання і інтелектуального вишколу богопосвяченої особи. Тут я би хотів навести паралелі з ще одним важливим документом Церкви, який називається «Pasnores dabo vobis», Блаженного Папи Івана Павла ІІ про виховання кандидатів до священства. Я думаю, що це може бути помічним в наших роздумах про виховання богопосвячених осіб. В тому документі Святійший Отець враховує чотири виміри виховання майбутнього священика. Це є людський вимір, духовний вимір, інтелектуальний і душпастирський вимір. (19.51) Я думаю, що можна провести певні паралелі з вихованням богопосвяченої особи. Ми можемо в такий самий спосіб говорити, що інтегрально виховуючи дозрілу богопосвячену особу, треба звернути на неї увагу, як на людину, а відтак на духовну людину, а тоді говорити про її інтелектуальну формацію, а відтак про її місію. Ні в якому разі не можна висмикувати ту формацію інтелектуальну з інших вимірів або її перенаголошувати, вона має інтегрально бути вплетеною, інтегрально поєднаною з іншими видами такого вишколу. Для того, щоб якимось чином сформувати певний осередок виховання богопосвячених осіб в Україні відчувалася потреба формування монашої школи. Можливо, багато з вас про це вже чули. Чому? На жаль, так стається, що дуже часто наші університети, навіть католицькі, є дуже секуляризовані і не завжди ще незріла, несформована богопосвячена особа може там безпечно себе почувати. Зокрема тоді, коли вона не приготовляється до священства, коли вона не змагається за здобуття академічного титулу. Вона потребує утвердитись і дозріти у своєму покликанні. Зародками такої монашої школи були майже щорічні конференції монашества. Я думаю, що багато з вас, особливо сестри, це пам’ятають. Правда? Коли ми намагалися з різних монастирів сестер запрошувати, бути разом 2-3 дні, запрошували якогось цікавого викладача-професора, який говорив на ключові теми, які вкрай необхідні для того, щоб можна було осмислити свої покликання, відчути, зрозуміти правильно своє завдання в цьому житті, а відтак утвердитись, дозріти як богопосвячена особа. Відтак я думаю, що ця монаша школа вона буде ще дозрівати, формуватися для того, щоби відповідати не вимогам академічної програми конгрегації католицької освіти чи міністерства освіти України чи якоїсь іншої держави, але вимогам того, хто має бути, як ми говорили в тих днях, спеціалістом від Бога. І надавати саме таку спеціалізацію.
Я би коротко теж хотів зупинитись на тому, які необхідні складові повинна мати програма такої уявної монашої школи. Першою і найважливішою складовою частиною такої школи чи такого виховання, на мою думку, має стати вивчення східно-християнської традиції нашої Церкви, тобто пізнання нашої з вами традиції, нашого з вами багатства і спадку Церкви. Коли ми побачимо коротку історію такого інтелектуального виховання наших спільнот поза межами України, дуже часто для того, щоб дати такий вишкіл нашим братам і сестрам ми користаємося з латинських шкіл. Пам’ятаю, колись в Римі навіть була окрема така інституція сестер Regina mundi і там сестри з цілого світу їхали не для того, щоб здобувати академічний титул, але набувати необхідну інтелектуальну формацію, як богопосвячена особа. Подібні програми, думаю, можна знайти майже у всіх католицьких інтелектуальних центрах в різних країнах, але що стається. Ми дуже вдячні Латинській Церкві за її поміч нам, але вона не завжди нам в усьому здатна допомогти. Тому дуже часто ми не знаємо ні своєї традиції, ні своєї духовності, ні того, ким насправді хоче Церква нас бачити. Зокрема такий дуже делікатний момент, коли тільки утверджується те розуміння свого покликання як богопосвяченого життя саме в Українській Греко-Католицькій Церкві, і тому так багато ми втрачали наших братів і сестер, які або переходили до латинського обряду цілком, або залишали наші спільноти, які мають інший характер. Тому я би дуже просив, заохочував і владик і настоятелів монаших спільнот, спільнот богопосвяченого життя, у кожній країні нашого поселення формувати свій інтелектуальний центр. За приклад такого інтелектуального центру, який дуже багато зробив для того, щоб ми не втратили нашу духовну ідентичність, є інститут Митрополита Андрея Шептицького при університеті апостола Павла в Оттаві. Цього року він святкує своє 25-річчя, він має колосальний здобуток, він поміг пізнати традицію і духовність християнського Сходу багатьом латинським монахам і монахиням, але я думаю, що ми не до кінця ще усвідомили великий скарб, який ми маємо в постаті цього інституту у нашій Церкві. Зокрема для англомовного світу, але я думаю, що цей інститут сьогодні може всім послужити. Тут є присутній отець доктор Андрій Оноферко, яки вам докладніше може розказати про всі можливості. Цей інститут має навіть можливість слухати лекції через інтернет, дистанційне навчання. Якщо буде потрібно мати лекції іспанською мовою, португалькою мовою, я думаю, що вони це зроблять. Але якщо не буде такого свого центру, як не буде на першому місці от намагання формуватися інтелектуально в своїй традиції, то тоді направду ми будемо більше втрачати, ніж здобувати.
Другий такий важливий інструмент, який вже має наша Церква, який може дуже-дуже нам помогти для того, щоби ефективно виховувати інтелектуально наших богопосвячених осіб, це є один текст. Тобто вже є інституція, вже є люди, які навчають і приймають екзамени – це є певний текст, який можна прочитати і просити когось, щоби його коментував, пояснював і на його основі будувати цілу програму такого вишколу. Цей документ називається «Ідентичність монашества в покликання і служіння УГКЦ». Він дуже пасує до теми нашого Собору. Цей документ, що є плодом багатьох соборів монашества, які відбувалися в Україні, має одну трудність, вживає слово монашество. Про трудність того слова говорив Блаженніший Любомир, хоча тут не йде мова лише стисло про тих, хто згідно з канонічним правом є окресленим як монахи. Мова йде про ідентичність богопосвячених осіб в покликання і служіння УГКЦ. Я би просив, щоби кожна наша спільнота богопосвяченого життя, як в Україні, так і в усіх країнах нашого поселення, взяла цей документ за основу і на його основі будувала ті чи інші програми для формації, виховання своїх новаків і новачок. Ну і останній інструмент, який, можливо, стане набагато ширшим підгрунтям, можливо, навіть підручником, це безперечно є Катехизм, той новий Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос Наша Паска». Це є тих три елементи, три інструменти, які сьогодні Церква може вам запропонувати, і сподіваюся будуть справді до помочі для того, щоби кожний християнин, а відтак богопосвячена особа, могли дати відповідь тим викликам сучасного життя або як каже апостол Петро: «дати рацій своєї віри».
Очевидно, що для того, щоби дозріти інтелектуально потрібно бодай трошки покуштувати і засади східно-християнської духовності і ті чи інші основні фундаментальні знання про отців Східної Церкви, які не є лише якимись вчителями тих чи інших абстрактних істин – вони подають правила віри і досвід Церкви. Відтак обов’язково необхідно знати, вивчати, розуміти Святе Письмо, і обов’язково потрібно знати, розуміти, любити літургійну традицію своєї Церкви, про яку говорив о. Марко.
Я щиро бажаю усім вам, щоб ви направду глибоко доцінили роль богопосвячених осіб у нашій Церкві, а відтак помогли їм духовно і інтелектуально зростати.
Слава Ісусу Христу!
фінансово.
Щиро дякуємо!
