Папа Бенедикт XV увійшов до історії передусім як діяльний миротворець. Кардинал Йозеф Ратцінгер, обраний папою 2005 р., прийняв ім’я Бенедикт XVI. Він сказав, що однією з причин для вибору імені стала його повага до Бенедикта XV — апостола миру.
На момент смерті Пія Х, 20 серпня 1914 р., Європа була охоплена Першою світовою війною. Перед Апостольською Столицею постала надзвичайно делікатна справа сформувати своє ставлення до воюючих сторін та залагодити внутрішнє напруження в Церкві, спричинене зіткненням ліберально налаштованих модерністів та затятих захисників традиції — інтегристів.
3-го вересня 1914 р. конклав 60-ти кардиналів 38-ма голосами проти 18-ти обрав папою митрополита Болоньї кардинала Джакомо делла К’єза, який був кардиналом лише три місяці. Новообраний папа узяв ім’я Бенедикт XV.
Понтифікат Бенедикта XV значною мірою був пов’язаний з подіями Першої світової війни — яку він назвав «самовбивством цивілізованої Європи» — та її політичними, соціальними та гуманітарними наслідками для Європи. У той період вся діяльність Ватикану була спрямована на відновлення миру. У своєму першому публічному виступі 6 листопада 1914 р. і в першій енцикліці «Ad beatissimi» 1 листопада 1914 р. папа закликав воюючі народи до миру, а у виступі 22 січня 1915 р. обґрунтував нейтральність Апостольської Столиці щодо воюючих сторін. Він сказав, що не піднімає проблему пошуку відповідальних за початок світової війни, але підкреслює, що ця війна не повинна бути вбивством людей і що Апостольська Столиця не буде втручатися на боці жодної зі сторін і збереже повний нейтралітет. Перед обличчям націоналістичного піднесення було досить складно займати нейтральну позицію — кожна сторона очікувала від Бенедикта XV засудження противника і не чула закликів до примирення. Зокрема країни Антанти звинувачували Ватикан у підтримці країн німецького блоку. Прем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо прямо назвав папські мирні ініціативи антифранцузькими. У свою чергу німецькі протестанти відкинули «будь-який папський мир» як образливий.
Папа як голова Католицької Церкви взяв на себе відповідальність за всіх Божих дітей, які знаходились по обидві сторони фронту. Він зберіг вірність цьому принципу протягом всієї війни, хоча й усвідомлював, що держави і нації не дуже зважали на його звернення. Нейтралітет Апостольської Столиці дозволив їй розпочати грандіозну гуманітарну акцію по припиненню війни. Акція була спрямована на допомогу всім, кого зачепила війна, без огляду на національність, віровизнання, та державну приналежність. Така позиція папи зустріла визнання навіть турецького уряду, який ще за життя Бенедикта XV поставив йому пам’ятник в Константинополі на знак подяки «Сходу для благодійника народів без огляду на їх національність і релігію». Протягом усієї війни у Ватикані для надання допомоги у поширенні інформації про військовополонених діяла «Допомога військовополоненим», яка за весь час надала 700 000 повідомлень родинам про військовополонених, 500 000 повідомлень про родини військових. У 1915 р. «Допомога» виступила посередником у розміщенні в швейцарських шпиталях 30 000 поранених французів, англійців та австрійців, забезпечила святковий відпочинок і листування з родинами в’язнів у таборах для військовополонених.
Перша світова війна дуже суворо обійшлася з багатьма народами. Близько ста двадцяти п’яти тисяч ассірійців було переселено з турецької Анатолії до російського Азербайджану, а звідти до Іраку. Масово вмирали від голоду ліванські християни. У Туреччині внаслідок геноциду було вбито та депортовано понад один мільйон вірменів. Протягом 1914-1922 рр. Бенедикт XV звертався до султана Мехмеда V у листах, де закликав припинити насильство щодо вірменського народу та проявити до нього милосердя. У Константинополі був організований притулок для вірменських сиріт, який отримав ім’я папи.
1916 р. Бенедикт XV звернувся до народу та духовенства США з проханням допомогти нагодувати голодуючих дітей в окупованій німцями Бельгії. Аналогічна допомога пізніше була надана Ватиканом дітям Польщі, Росії, Литви, Чорногорії, Сирії, Лівану.
У Європі папа був посередником при обміні цивільним населенням, а сто тисяч поранених солдатів за посередництвом Ватикану змогли виїхати в нейтральні країни на лікування. На харитативні цілі Апостольська Столиця зібрала по обидві сторони фронту близько 82 млн. золотих італійських лір. За посередництвом Бенедикта XV було відновлено поштовий обмін між двома воюючими сторонами. Ці акції зробили папу справжнім героєм світового миру.
Попри всі зусилля папської дипломатії, у травні 1915 р. Італія вступила у війну на боці Антанти. Це поставило Апостольську Столицю у надзвичайно складну ситуацію. Було невідомо, чи зможе «в’язень Ватикану» керувати Церквою. Адже становище Апостольської Столиці від 1870 р. не регулювало ані італійське право, ані міжнародне. З вступом Італії до війни представники австро-угорської та німецької дипломатії залишили Рим. Не без причини у Ватикані боялися лівацької революції в Італії у випадку поразки Італії у Першій світовій війні. У 1915 р. Бенедикт XV казав депутатові німецької партії «Центр», яка представляла інтереси мирян-католиків, що якщо війна затягуватиметься, то відбудеться революція, якої ще не бачив світ.
Водночас вступ Італії до війни міг прискорити занепад католицької Австро-Угорської монархії, чого папа аж ніяк не бажав. Так званий Лондонський пакт, який уклала Італія з Антантою у квітні 1915 р., виключав участь Апостольської Столиці в майбутніх мирних переговорах. Таким чином Італія убезпечила себе від винесення римського питання на міжнародний рівень.
Хоча діяльність Ватикану була дуже обмежена, курія діяла і далі, папа міг проводити власну незалежну зовнішню політику, а його міжнародний престиж постійно зростав.
У 1915 р. Великобританія і Голландія — держави, де переважало протестантське населення, — уклали конкордати з Апостольською Столицею та прислали до папи своїх представників. Того ж року було започатковано контакти з Президентом США Вудро Вільсоном.
1 серпня 1917 р. Бенедикт XV, звертаючись до воюючих сторін, вперше сформулював умови майбутнього миру. Папська нота складалася з трьох частин. Перша містила огляд попередніх зусиль в обороні миру, друга — ініціативи по початку мирних переговорів, третя — звернення до народів залишити безплідну війну та сісти за стіл переговорів. Деякі із цих пропозицій згодом увійшли до «14 пунктів» Вудро Вільсона, які закликали до миру у січні 1918 р.
У лютому 1918 р. Апостольська Столиця запропонувала Італії своє посередництво у мирних переговорах з Австро-Угорщиною. Але Італія виступила проти і в результаті Ватикан не було запрошено на Паризьку мирну конференцію 1919-1920 рр. Умови Версальського миру, опрацьовані на Паризькій конференції, щодо Німеччини державний секретар Апостольської Столиці кардинал Ґаспаррі оцінив як занадто жорсткі та загрозливі для загальноєвропейської економічної стабільності. Він назвав їх такими, що призведуть до нової війни. Не сприйняв Ватикан і розпаду Австро-Угорщини, за яким бачилось неминуче посилення Німеччини. Оскільки Ліга Націй була світською організацією, не побудованою на християнських засадах, Бенедикт XV не схвалив і її створення. З іншого боку, він засудив націоналізм європейських народів та в енцикліці “Pacem Dei munus” (1920) закликав усі держави відкинути взаємні підозри та об’єднатись на основі християнського закону у свого роду сім’ї народів для підтримки незалежності та порядку у людському суспільстві.
По завершенні війни основні зусилля Ватикану були спрямовані на подолання голоду та злиднів у європейських країнах та встановлення контактів з новопосталими державами.
У протистоянні з більшовицьким атеїзмом
Після розпаду Російської імперії дипломатичні стосунки з Ватиканом встановили Польща (у 1919) та Естонія (у 1920 р.). З Апостольською Столицею активно контактували щодо встановлення дипломатичних стосунків представники урядів Латвії, Литви, України і Румунії. Особливо міцні стосунки склались у Ватикана з Польщею, яку Бенедикт XV, випередивши усіх інших глав держав, привітав 15 жовтня 1918 р. зі здобуттям незалежності. У липні 1919 р. папський легат у Польщі Акілле Ратті, майбутній папа Пій ХІ, був призначений нунцієм у Варшаві. Саме Ратті став єдиним дипломатом, який залишився у Варшаві влітку 1920 р., щоби підтримати бойовий дух поляків у боротьбі проти більшовицької агресії. 8 вересня 1920 р. Бенедикт XV в офіційному листі до польської нації привітав усіх поляків з перемогою. Проте оскільки Ратті не підтримав польську політику у верхньосілезькому, литовському та українському питаннях, польський сейм висловив йому недовіру і наприкінці 1920 р. нунцій повернувся до Риму.
У Росії, в Петрограді, наприкінці травня 1917 р. відбувся перший собор Греко-Католицької Церкви під головуванням митрополита Андрея Шептицького. Було утворено екзархат Католицької Церкви східного обряду та затверджено статут, який підкреслював східно-церковний характер Російської греко-католицької Церкви. Екзархом було призначено Леоніда Федорова. Найпотужніші греко-католицькі громади діяли в Петрограді та Москві, менш численні — в Архангельську, Вологді, Петрозаводську, Ярославлі.
У липні 1917 р. колишній Віленський римо-католицький єпископ Едвард фон Ропп був призначений Могилівським архієпископом та Російським митрополитом. Територія Римо-Католицької Церкви на території колишньої Російської імперії була реорганізована у Каунаську, Мінську, Луцько-Житомирську, Кам’янець-Подільську, Тираспольську, Саратовську єпархії та Могилівську архієпархію. У 1921 р. було створено Апостольський вікаріат Сибіру.
Проте Католицька Церква в Росії могла вільно існувати лише від часу Лютневої революції до більшовицького перевороту.
23 січня 1918 р. більшовицький уряд видав декрет про відокремлення Церкви держави і школи, який позбавив релігійні громади прав юридичної особи та володіння власністю. Все майно цих громад націоналізовувалось. Декрет проголосив свободу совісті, яка на практиці вилилась в агресивну атеїстичну пропаганду, підкріплену державною політикою репресій проти Російської Православної Церкви. Кардинал Ґаспаррі зробив спробу порятунку царської родини — Ватикан висловив готовність прийняти її на своїй території. Апостольський нунцій у Мюнхені, кардинал Еудженіо Пачеллі (майбутній папа Пій ХІІ), мав через прусського посла фон Мірбаха передати цю пропозицію більшовикам. Проте за якийсь час прийшли відомості про розстріл царської родини 17 липня 1918 р. Восени 1918 р. папа на прохання однієї з великих княгинь знову звертався до радянського уряду з клопотанням про її чоловіка, великого князя Георгія.
Протягом 1918-1919 рр. було вбито двадцять православних єпископів, тисячі священиків і вірних. Навесні 1919 р. Бенедикт XV через кардинала Ґаспаррі звернувся до більшовицького уряду з протестом проти переслідувань православних священиків і загалом гонінь на Російську Православну Церкву. У липні 1919 р. патріарх Тихон подякував папі за християнську акцію по підтримці Російської Православної Церкви перед обличчям переслідувань. У грудні 1919 р. за спробу відстояти незалежність Католицької Церкви та її майнові права з території Радянської Росії до Польщі був висланий митрополит фон Ропп.
В енцикліці “Bonum sana”, оголошеній 25 липня 1920 р., Бенедикт XV засудив більшовизм та застеріг проти створення якоїсь універсальної республіки на основі цілковитої рівності людей та спільності майна, де зникає будь-яка відмінність між націями, де дітьми не визнається авторитет батьків, громадянами — авторитет держави, людським суспільством — авторитет Бога.
10 серпня 1921 р. російський письменник Максим Горький звернувся до західної інтелігенції, а патріарх Тихон до папи римського та архиєпископа Кентерберійського з проханням допомогти голодуючим. Ватикан звернувся до всіх представників іноземних держав, акредитованих при ньому, з проханням надати допомогу голодуючим Росії. Заклик Бенедикта XV став приводом для контактів більшовицького дипломата Боровського і представника папи у надзвичайних церковних справах Піццардо. Більшовицька сторона погодилася прийняти допомогу Католицької Церкви. Була висловлена готовність прийняти не лише матеріальну допомогу, але і допомогу у відкритті шкіл, заводів і т.д. Виключалась лише будь-яка «релігійна пропаганда». В результаті було підписано проект угоди (підписаної наступним папою, Пієм ХІ), який передбачав, що представники Апостольської Столиці, які знаходитимуться в Росії, не належатимуть до держав і політичних угрупувань, ворожих більшовицькій Росії, а право на дипломатичний імунітет вони отримають лише якщо не провадитимуть діяльності ворожій більшовицькій державі.
Внутрішньоцерковна політика Бенедикта XV
У внутрішньоцерковних справах однією з головніших подій понтифікату було видання у травні 1917 р. Кодексу канонічного права, робота над яким була розпочата ще за часів Пія Х. Новий кодекс набув чинності за рік, давши поштовх розвитку діяльності всієї Церкви загалом та канонічної літератури зокрема.
1917 р. було реорганізовано Конгрегацію студій та перейменовано її в Конгрегацію семінарій та університетських студій (теперішня Конгрегація католицької освіти).
1917 р. Бенедикт XV виокремив самостійну Конгрегацію у справах Східних Церков, яка досі була частиною Конгрегації Пропаганди Віри і від часу свого створення у 1862 р. називалась Конгрегацією Пропаганди Віри у справах східного обряду. Незабаром Бенедикт XV заснував у Римі Папський східний інститут — вищий навчальний заклад, який спеціалізувався на вивченні церковних наук християнського Сходу. 1922 р. провадження інституту було доручено єзуїтам. Одним з найвідоміших його випускників є Константинопольський патріарх Варфоломій І, який 1968 р. захистив тут докторську дисертацію з канонічного права. На сьогоднішній день більшість студентів цього інституту є вихідцями з України.
У 1920 р. були створені університет Найсвятішого Серця Ісуса у Мілані та Католицький університет у Люблині. 1919 р. у Ватикані було відкрито Ефіопську колегію.
Світова війна завдала значного удару по католицьких місіях у світі. Бенедикт XV простимулював їх діяльність, видавши 1919 р. енцикліку “Maximum illud”, у якій закликав увесь католицький світ до підтримки місіонерської діяльності. Звертаючись до єпископів та настоятелів місій, папа підкреслив необхідність підготовки місцевого духовенства та належної підготовки самих місіонерів.
В енцикліці «Ad beatissimi» (1914) Бенедикт XV підтвердив засудження модернізму та відмовився приймати до повного церковного спілкування відлучених учених-модерністів.
Особливу увагу понтифік приділив проблемі ефективного проповідництва, присвятивши їй енцикліку “Humani generis Redemptionem” (1917). Енцикліка “Spiritus Paraclitus” (1920), присвячена 1500 річниці смерті св. Єроніма, підкреслювала важливість вивчення Святого Письма як кліром, так і мирянами, але відкидала можливість застосування методів природничих наук в історії та суміжних науках. Папа повідомляв про заснування Товариства св. Єроніма, членом якого він був, та метою якого було поширення Євангелія та Діянь апостолів серед якомога більшої кількості людей.
Важливим досягненням цього понтифікату стало постання 1921 р. міжнародної організації “Pax Romana”, яка стала одним із перших міжнародних рухів світських католиків. Організація об’єднала студентів та викладачів університетів, ставши відповіддю світських католиків на необхідність побудови мирного світу після Першої світової війни.
Іншим кроком Бенедикта XV по зміцненню руху світських католиків була підтримка, за прикладом попередніх понтифіків, руху «Католицька дія» («Католицька акція»), який сформувався у 1903-1905 рр. і являв собою організовану форму апостольства мирян, які були помічниками церковних ієрархів і пропагували принципи християнської моральності, брали активну участь у різних акціях на користь добра Церкви, суспільства та особистості. 1922 р. в енцикліці “Ubi arcano Dei” накреслив визначення і завдання «Католицької дії», засобом досягнення яких було принесення миру до людських сердець і їхнє примирення. Спільні зусилля мирян та ієрархії мали «відбудувати Царство Боже на землі». Спираючись на ці засади, а також на соціальну доктрину Церкви, Бенедикт XV де-факто відмовився від антиіталійської політики своїх попередників і підтримав ініціативу священика Луїджі Стурцо по створенню у 1919 р. Італійської народної партії. На виборах до парламенту 1919 р. ця партія здобула понад 20% голосів і 100 мандатів, а 1921 — 108 мандатів. У 1922 р. кілька членів Італійської народної партії увійшли до першого уряду Беніто Муссоліні. Партія мирян-католиків стала другою найбільшою італійською партією, поступившись лише соціалістам. Усупереч позиції традиціоналістів, Бенедикт XV висловився за надання жінкам виборчого права, мотивуючи це тим, що вони, на відміну від феміністок, голосуватимуть за консервативні сили та підтримуватимуть традиційні католицькі позиції.
Бенедикт XV був палким маріологом та сприяв поширенню особливого вшанування Пресвятої Богородиці. Під час війни він проголосив віддання світу під захист Пресвятої Діви Марії і додав звернення до Марії-Цариці Миру у Лоретанській літанії. Він іменував Діву Марію покровителькою Баварії, схвалив у Мексиці свято Непорочного Зачаття Діви Марії з Гваделупи. 1921 р. на прохання єпископату Бельгії папа встановив свято Марії Посередниці Благодаті. Він не присвятив Діві Марії окремої енцикліки, але розвинув а апостольському листі “Inter Sodalicia” (1918) тему співвідкупительства Богородиці.
За понтифікату Бенедикта XV були беатифіковані 43 та канонізовані три святі. Серед останніх було двоє французів — національна героїня Франції Жанна Д’Арк та Маргарита Марія Алакок, монахиня згромадження візиток, візіонерка, засновниця одного з найпопулярніших культів Католицької Церкви — Найсвятішого Серця Ісуса.
У 1920-1922 рр. за наказом папи був розбудований Ватиканський музей, куди були перенесені найцінніші твори мистецтва з підземель собору св. Петра. Помер Бенедикт XV внаслідок запалення легенів 22 січня 1921 р., здобувши у істориків славу папи миру і справедливості.
Тетяна Шевченко, Релігія в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
