Журналістика: понад бар’єрами

Фото: allisonkilkenny.com

У будь-якому разі, журналісти, котрих люблять і цінують – люди творчі: у них є свій стиль, свої теми, амбіції, шанувальники, підмайстри, заздрісники, вороги. А природа творчості претендує на тривале життя. Їй замало одноденного існування. Їй тісно у двадцяти чотирьох годинах. Вона задихається у відміряному відтинкові часу. Коли слухачі кажуть моїм колегам, а іноді й мені: «Ви – класик радіо», я відчуваю незручність, навіть гіркоту. Радіо класиків не має: допоки твій голос звучить у ефірі, ти – запанібрата з Аріелем, духом повітря, та варто тобі замовкнути, як ти змішуєшся з відпрацьованим вуглекислим газом.

Журналістика дає собі справу з тим, що знаходиться у гнітючій залежності від швидкоплинності часу. Бо якби ні, тоді б не існувало у світі такої кількості видань, у назвах яких винесені слова «година», «часи», «день», «тиждень», «щоденний», «вечірній», «ранковий», «нічний» і таке інше. У багатьох країнах для людей нашої професії придумали премію «журналіст року». Придумали її чутливі люди: так, журналіст прагне, щоб його творчість жила хоч би дванадцять місяців, допоки Земля обертається навколо Сонця. У Польщі легендарного журналіста Рішарда Капущинського ще за життя визнали «журналістом століття». Не знаю, чи поставився б сам Капущинський до цього іронічно, але свою останню, документальну книжку він назвав «Мандрівка з Геродотом». Чому з Геродотом? Нагадаю, що грек Геродот жив близько двох з половиною тисяч років назад, був автором праці, присвяченої греко-перським війнам. Своїм предтечею Геродота обгрунтовано вважають географи, етнографи, фольклористи, антропологи і – перш за все – історики, котрі слідом за Ціцероном називають його «батьком історії». Своєму трактату «Історія» Геродот передував наступне повідомлення: «Геродот із Галікарнасу зібрав і записав ці відомості, щоби події, що трапились, з плином часу не пішли в забуття, і великі й дивовижні достойні справи як елінів, так і варварів, не залишились у безвісті, особливо ж ті, чому вони воювали один з одним». Гадаю, що ви вже здогадались, чому Капущинський мандрує навколо світу із працею Геродота і чому так щедро цитує його у своїй книзі. Так, він вбачає у грекові побратима по перу, журналіста.

Для Капущинського Геродот – зразковий репортер, котрий бродить по світу, приглядається, розмовляє, прислухається, аби опісля записати усе і дещо зарубати собі на носі. Ось який родовід створює польський літератор журналістиці. Мені подобається політ його самозакоханої фантазії, його манія професійної величі, його честолюбне бажання вирватися за межу доби, на яку приречений журналіст. Капущинський нагадує мені героя давньогрецької трагедії, котрий, знаючи призначену богами долю, вперто протистоїть їй. Він залишився вірним собі до скону: майже за рік до смерті видав дві книги віршів. Разом з поезією він намагався вирватися, прорватися у вічність.

“ Дотримуйтесь законності, особливо стосовно тих, кого гноблять органи влади, поважайте права мігрантів, членів неблагополучних сімей, не допускайте кровопролиття

Шкода, але історія, на відміну від журналістики, вдивляється у минуле. Вона працює з пам`яттю. Вона дружить з граматичним часом плюсквамперфект. До того ж вона, хоч і гуманітарна, однак наука, і, як би нам цього не хотілось, до французького слова jour відношення не має. Втім, журналістика має гідні першоджерела, котрими вона може пишатися. Я б ризикнув віднести до «журналістів року» літописців. Ви, певне пам’ятаєте, що хроніки у літописах починаються словами «в літо…», що у перекладі на сучасну мову звучало б «такого-то року…». Слово ж «хроніст», тобто літописець, недарма сусідує у словниках зі словом «хронікер», а в англійській мові літописець і хронікер називаються одним словом – chronicler. Чесно кажучи, серед оцих власне хроністів мені найбільше імпонують ті, хто порушує жанр. Впевнений, що чорноризця Печерського монастиря Нестора, одного з авторів «Повісті врємєнних літ», сучасний редактор погнав б втришиї за відсебеньки й недостовірну інформацію. А от на шпальті «своя думка» чи «коментарі» йому місце знайшли б. Родовід цього журналістського жанру ще давніший і авторитетніший. Елементи журналістики, як на мене, без особливих труднощів віднаходимо у книгах пророків. Мені йдеться про їхні безстрашні викриття, адресовані як царям, так і простолюду. Наведу кілька цитат з 22-ї глави Книги пророка Єремії.

Так говорить Господь: Звершуйте суд і правду і рятуйте скривдженого від руки кривдника, не ображайте і не чиніть утисків зайшлому, сироті і вдові, і невинної крови не проливайте на цьому місці.

Я б переклав на сучасну мову це вірш наступним чином:

«Дотримуйтесь законності, особливо стосовно тих, кого гноблять органи влади, поважайте права мігрантів, членів неблагополучних сімей, не допускайте кровопролиття».

Ось ще строфа, що не втратила актуальності:

Горе тому, хто будує дім свій неправдою і світлиці свої – беззаконням, хто примушує ближнього свого працювати даром і не віддає йому заробітку його.

У сучасних виданнях це звучало б, приблизно, так:

«З усією строгістю Закону повинен понести покарання глава держави – за корупцію і незаконне привласнення майна. Президент безпардонно порушує Конституцію, не виплачуючи зарплатні та інших соціальних виплат бюджетникам».

Гадаю, немає потреби казати, чиєму стилю і якому тону я віддаю перевагу.

Мене особливо цікавлять журналісти, які залишились, з тих чи інших причин, у історії всупереч приреченості жанру, в якому працювали. Багатий і різноманітний газетно-журнальний спадок Джорджа Оруела не пішов за водою завдяки його романам і книжкам документальної прози. Ненависть письменника до журналістики сягнула критичної точки у період роботи в Індійській службі Бі-Бі-Сі з 1941 по 1943 рік. Тривала Друга світова війна, і британське Міністерство інформації відповідно до умов військового часу дозувало й фільтрувало повідомлення й коментарі. Індійців переконували, що їхній ворог – нацистська Німеччина, а надійний і природній спільник – Сполучене королівство. Люди з чутливим історичним слухом вже почули, що імперія тріщить по швах, але Міністерство інформації вимагало від співробітників Бі-Бі-Сі оптимістичних репортажів і коментарів. Саме воно, а не нацистська і комуністична машини пропаганди стало прообразом Міністерства правди в оруелівському романі-антиутопії «1984». Та неприязнь Оруела до Бі-Бі-Сі була взаємною. Під час громадянської війни у Іспанії письменника поранили в шию, результатом чого були верескливі інтонації, що раз по раз проскакували у його голосі. З цієї причини один із босів вимагав обмежити письменника у доступі до ефіру. 1946 року в есеї «Чому я пишу» Оруел пояснить, як він готувався до втечі з журналістики у прозу: «Упровдовж останніх десяти років найбільше, чого я прагну – це надати публіцистиці вигляду витонченої словесності». Він знаходить сильний аргумент у есеї «Політика і англійська мова»: «Мета мови політики – видати брехню за правду, а вбивству надати рис респектабельності». Так Оруел стає жанровим перебіжчиком: романістом. Він відточує стиль, радикально змінює лексику. Ба більше: він описує суспільство майбутнього, хоча й похмурого, в піку актуальності та оперативності, притаманних журналістиці.

“ Звершуйте суд і правду і рятуйте скривдженого від руки кривдника, не ображайте і не чиніть утисків зайшлому, сироті і вдові, і невинної крови не проливайте на цьому місці

Cлово «журналіст» українською я перекладаю свавільно: «людина на один день». Але й один день можна прожити гідно. А якщо «людина на один день» проживе його не лише гідно, а й героїчно, то він може стати «людиною на усі часи». Я кажу про реального героя. Його звати Малкольм Магерідж (1903-1990). 2010 року в Англії вийшла книжка його вибраної журналістики «Time and Eternity» («Час і вічність»): назва, я б сказав, виклична для збірника репортажів та статей. Батько Малкольма Магеріджа був помітним соціалістом і виховав сина згідно зі своїми переконаннями. 1932 року газета «Манчестер Гардіан» відправила Магеріджа власним кореспондентом до Москви. У лютому 1933 року, почувши про голод на Північному Кавказі та в Україні, Магерідж без дозволу московського керівництва поїхав на південь. Як результат – наприкінці березня у «Гардіан Манчестер» з`явились три репортажі, які й стали першим на Заході свідоцтвом масштабів Голодомору. Автор передав їх до газети через посередництво дипломатичної пошти. У газеті вони вийшли у скороченому вигляді, оскільки позиція газети не збігалася з думкою кореспондента. Скажу більше: думка кореспондента було у тодішній Англії контраверсійною. СРСР був модним, і англійські інтелектуали en masse симпатизували будівництву соціалізму у Совітській Росії. Я наведу кілька цитат з репортажів Магеріджа: «Це був голод у прямому сенсі цього слова. Не недоїдання, як серед селян Сходу чи деяких безробітних Європи. Ні, це був організований голод. Частина продуктів, конфіскованих у селян, експортувалась за кордон. Містечка і села здавались мертвими. Худоба, коні дохли. Поля стояли пусткою… Росія – на шляху до створенню рабовласницького ладу. Зараз йде боротьба Генеральної лінії з селянством…» і так далі, і так далі. Три короткі репортажі радикально змінили життя Магеріджа. Його витурили з газети, і у пошуках роботи він змушений був податися до Індії. Але й надалі Магерідж залишився вірним своїм журналістським принципам: «Як зрозуміти те, що відбувається? Який у ньому сенс? Яким є значення?».

У різні часи його ненавиділи ті, для кого ідеологія важливіша за правду. Англійські соціалісти – у прямому сенсі – плювали йому в обличчя. Його викликали на кулачний бій. Йому не давала в’їзної візи влада Південно-Африканської республіки, Португалії, СРСР. Йому відмовили від телеекрану на Бі-Бі-Сі. Його релігійні – наприкінці життя – католицькі, переконання стали причиною того, що Магеріджа зображали на карикатурах старезним лже-Єремією, хоча хто як не він був послідовником заклику пророка: «Звершуйте суд і правду і рятуйте скривдженого від руки кривдника, не ображайте і не чиніть утисків зайшлому, сироті і вдові, і невинної крови не проливайте на цьому місці»?

Я працюю у журналістиці більш ніж тридцять років, і мої спостереження стосовно драматичної природи нашої професії не умоглядні. Я часто думаю про бездомних метеликів-ефемерид, термін життя яких обчислюється навіть не днями, а годинами. Ефемерида – слово грецьке. Воно прижилось у зоології, однак у Давній Греції ефемеридами називались щоденні звіти про діяння царів та воєначальників. Щоб уникнути долі метеликів-ефемерид, я намагаюсь триматися у своїх радіопередачах ближче до напрямку Ars Acustica, «мистецтва звуку»: створювати ефірний продукт із звуків, причому людський голос цікавить мене тією ж мірою, що й дзижчання, свист, шелест, стогін, регіт, хрускіт, кректання, щебіт, хропіння, гавкіт, булькання, рик, схлипи, вуркіт, плюск, клекотіння, гикання, гомін, плескіт чи мовчання. Іще я продовжую життя своїм репортажам та інтерв’ю за допомогою поезій. Я називаю їх «службовою лірикою». Ось один з них:

У таборі біженців

було всього п`ятеро зґвалтованих.

Золоте правило нашого брата –

Отримати інформацію з перших рук.

Та не міг же я підійти до біженок і запитати:

– Ану, кого тут гвалтували?

Підійшов, відрекомендувався. Увімкнув магнітофон.

– Чи може хтось заспівати пісню про кохання?

Жінки знітились.

Одна покликала семилітню дочку.

«Лірі, заспівай, заспівай для пана».

Скільки ж їй нині?

Та вже майже дівчина…

Я свідомо кажу вам про «метафізику журналістики». Про «фізику» вам будуть розповідати на лекціях та семінарах. Оці мої коментарі я б відніс до жанру «журналістського розслідування». Об’єктом цього розслідування була власне сама журналістика.

Цей текст є інавгураційною промовою радіодраматурга, поета, есеїста, редактора журналу «Понад бар’єрами» радіо «Свобода» Ігоря Померанцева, яку він виголосив 20 вересня під час Інавгурації магістерської програми з журналістики Українського Католицького Університету.

Ігор Померанцев, zaxid.net