Щороку я відзначаю цей день принаймні особливою молитвою, якщо (раптом) не маю змоги бути на св. Месі. День 4 жовтня, літургійний спомин св. Франциска Ассізького, є святом у домініканському ордені. Так склалося історично – мабуть, кожен порядний католик знає, що Франциск і Домінік разом і поруч відновлювали Церкву Христову, були справді братами у дусі.
Я маю враження, що чимала частина християн хворіє на своєрідну «церковну шизофренію». Певною мірою цей стан свідомості можна назвати «дитячою хворобою», нехай мені проститься таке джерело цитування… Про що мені йдеться? Про схильність надміру возвеличувати те, що прочитане по книжках або почуте від інших, і применшувати те, що відбувається у власному житті. (Про тих, хто переоцінює власний духовний рівень, я тут не кажу.) Християнство, в його повсякденному втіленні, полягає, зокрема, і в правильному масштабі сприйняття всього. У здоровому, тверезому, спокійному погляді.
Чому я про це згадала? – Тому, що «дитяча хвороба» знайома й мені. Я не беруся повчати з зарозумілим виглядом: мовляв, є отака проблема, а я вища за неї, і взагалі. Та боронь Боже. Якщо я говорю про якісь речі, то на підставі власного досвіду, бо лише тоді я знаю точно, про що саме говорю.
Слово «покликання», почерпнуте з Євангелія, мало для мене той самий прекрасний, величний… шизофренічно-перебільшений відтінок. О, покликання, це коли ти відчуваєш у своїй душі щось Отаке, Отаке Особливе, це коли сам Бог приходить тобі сказати про твоє місце в Його планах, коли пориваєшся до нього всім своїм єством, коли захват підносить твою душу на сьоме небо… Ну, бо це ж Покликання!
Прийшовши в Церкву – уже в досить дорослому, хоч і не скажу, що «зрілому» – віці, я з часом стала шукати свого покликання, свого місця в цьому великому Тілі. Як сімейна людина, я вочевидь не могла присвятити своє служіння Богові в якийсь особливий спосіб; але стільки рухів, братств, кіл, навіть Треті Ордени є в Церкві, треба тільки вибрати! Я ходила на зустрічі різних молитовних груп, розмовляла зі священиками, намагалася «внутрішньо прислухатися», чи не буде десь якогось «сигналу», що моє місце – отут. Брала уставні документи різних Третіх Орденів, аби читати й роздумувати. Йдучи знайомитися з францисканцями, просила св. Франциска про керівництво. Чекала, коли ж нарешті я відчую оте саме «покликання» і з насолодою відповім йому «Так»…
…Працюючи при домініканському Інституті св. Томи, я цікавилася особливо лекціями зі Святого Письма, а оскільки їх читав о. Януш Марія Анджеєвський ОР, то я старалася бути на всіх по змозі зустрічах, які він провадив: Біблійному колі, інститутських заняттях, конференціях для терціаріїв… Після однієї з лекцій, яка відбувалася у Фастові, він окликнув мене, зупинив, бо я поспішала додому. Притримав мене за рукав куртки і запитав: «Зараз буде засідання Ради спільноти домініканців-мирян. Залишіться, я рекомендував Вас у новіціат».
З того дня минуло вже, якщо не помиляюся, тринадцять років. У день 4 жовтня я прийняла з рук асистента спільноти свічку, розарій і чорно-білий значок, який ми носимо замість скапулярію. І до сьогодні впевнена, що св. Франциск «віддав» мене домініканцям. І так само до сьогодні тихо дивуюся, наскільки смішними й дитячими були мої уявлення про покликання.
Не якесь «вознесення у небеса» або «розпливається в мені душа моя». Покликання може виглядати так: «А Ви куди, грішнице?»
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
