Пам’ятаємо

Моєму поколінню народжених в 60-х – не дозволялося говорити про Голодомор.

У школі вчителька історії на запитання про голод у тридцятих сердито відповідала, що голоду в Україні ніколи не було. Проте, усі діти в нашому класі якось знали й про голод, і про Сибір, і про репресії.

У далеких селах Київщини, Чернігівщини, Харківщини старенькі бабусі переказували своїми онукам про «страшну голодовку» і просили ніколи не викидати хліб, вважаючи це найстрашнішим гріхом. Згадую, як моя баба бережно, як до ікони, ставилася до хліба, який, Боже збав, було викинути, і, якщо не з’їв, то неодмінно мав засушити й завжди тримати в торбинці на чорний день. Зберігаючи в коморі їжу, баба із сумом і гіркотою в голосі казала: «А це, якщо буде голод»…

Цей бабин біль укорінений у нашу колективну пам’ять.

І він ніколи не дозволить нам забути про страшний Голодомор 1932-33 років.

Сьогодні, коли в Україні, як не прикро, робляться спроби переписати історію, заборонити відзначати ті чи інші події, шанувати наших героїв – як ніколи важливо говорити про Голодомор.

Надзвичайно вражає, що така країна як Канада, яка прийняла на постійне проживання тисячі українців, визнала Голодомор геноцидом українського народу. З 21 по 27 листопада 2011 року по всій країні проходитиме Всеканадський тиждень визнання Голодомору.

Українська громада роками активно поширює інформацію серед канадців про Голодомор, маючи на меті досягнення більш широкого визнання цього геноциду.

Тема Голодомору стає частиною шкільної та університетської навчальних програм. Це означає, що мільйони школярів і студентів, включаючи майбутніх педагогів, уже знають про цю страшну сторінку історії українського народу.

На моє прохання поділитися своїми думками й спогадами своїх родичів про Голодомор, мої студенти українського й напівукраїнського походження в далекій Канаді висловилися віршами, малюнками й просто розповідями.

Ось деякі з них, нехай далекі від досконалості, написані українською як іноземною, але наповнені щирими почуттями.

* * *

Настя Гончаренко: «Моя прабаба жила на сході України, і її розповіді були передані моєму поколінню. Я пам’ятаю, як мені розповідали, що єдине, що врятувало їх сім’ю під час Голодомору, були звичайні солодкі кавуни. Моя прабабуся й прадідусь мали город, на якому їх вирощували. Оскільки кавуни гниють швидко, радянські війська не забирали їх від сімей.

Не маючи нічого іншого, моя прабаба годувала своїх дітей «смачними стравами» в основі яких були кавуни. Вони з’їдалися повністю, нічого й ніщо не викидалося. Насіння кавунів з’їдалося після того, як баба молола його. Якби не кавуни, моя сім’я б не вижила».

* * *

Олена Луцишин, «Моя прабаба, яка пережила Голодомор»

* * *

Цього тижня цілий світ вшановує пам’ять мільйонів жертв геноциду 32-33 років.

У цей час у Канаді, для вшанування пам’яті по цілій країні вивішуються чорні прапори. А 22 листопада на Парламентському пагорбі відбулася пам’ятна церемонія, організована Конгресом українців Канади у співпраці з канадсько-українською парламентською Групою Дружби.

Ірина Константюк, для УП.Життя