Вибори папи римського — не те саме, що конклав. Найдовшими папськими виборами були ті, що відбулися у Вітербо: вони тривали 2 роки, 9 місяців і 1 день.
Згідно з Апостольською конституцією Universi Dominici Gregis, після похорону папи Церква дотримується дев’ятиденної жалоби, після чого — між 15‑м і 20‑м днем — має розпочатися конклав. У разі смерті Франциска це означає, що конклав планувалося розпочати між 5 та 10 травня; на 5‑й загальній конгрегації кардинали вирішили оголосити його початок на середу, 7 травня 2025 року.
У першому тисячолітті не було усталених засад обрання Єпископів Рима. Правила змінювалися; вибори пап були вразливими до втручання імператорів — особливо після Міланського едикту, коли християнство перестало бути переслідуваним. Іноді втручання світського правителя було порятунком, бо то була єдина людина, здатна вгамувати розділених римських християн; а іноді, навпаки, він був стороною суперечки з Церквою — або навіть тим, хто нав’язував кандидатуру нового папи. Ще однією проблемою, яка тягнулася дуже довго, був сильний вплив могутніх римських родів.
Найдовші папські вибори тривали 2 роки, 9 місяців і один день (33 місяці). Це були вибори у Вітербо, між 1268 і 1271 роками, внаслідок яких 1 вересня 1271 року папою став Григорій X. Другими за тривалістю вибори в Ліоні, у 1314-1316 роках, тривалістю 2 роки, 3 місяці та 5 днів, коли було обрано Йоана XXII. Третю позицію в цьому списку — 2 роки, 2 місяці й 29 днів — посідають вибори в Перуджі, коли було обрано Целестина V.
У цих випадках, однак, назву «конклав» ще не слід використовувати: цього інституту або ще не існувало, або він не був застосований.
Перший конклав відбувся 1276 року, і тривав він… один день. Другий, того ж року, тривав 7 днів. Тодішній обраний папа Адріан V призупинив дію конституції «Ubi periculum» щодо способу обрання Папи — що знову викликало продовження терміну наступних папських виборів.
В XI столітті відбулася так звана «кардинальська реформа», що дало зміну самих виборців, тобто формули «народ і духовенство Рима». Відтоді обирати Єпископа Рима стали виключно кардинали.
Кардинали-виборці завжди були з духовенства. Навіть якщо мирянин мав такий титул — він не міг обирати Папу, а отже, не був виборцем. Так, зміст термінів змінюється з плином часу; кардинали зовсім не завжди були представниками вищого духовенства з найвищими правами управління в Церкві. Сам термін і його початкове розуміння Церква (багато в чому будована на римському праві) почерпнула у Римської імперії. Скажімо, за імператора Феодосія (IV століття) титул кардинала належав найвищим посадовцям імператорського дому. Відповідно, вищі очільники церковних територій були найближчими співпрацівниками пап і найважливішими («кардинальними») служителями. Кардинали очолювали великі церковні округи (Titulus); їм підпорядковувалися дияконії. Папи призначали собі «головних співпрацівників», тобто кардиналів, також і з числа мирян. Такі миряни могли навіть бути одруженими. Титул кардинала міг належати якомусь юнакові впливового роду: до прикладу, майбутній папа Лев Х — Джованні ді Медічі — став кардиналом Вселенської Церкви ще в підлітковому віці. Звісно, йшлося про політику і згаданий вище вплив сильних родин.
Щоби зробити Церкву незалежною від світської влади, 7 липня 1274 року папа Григорій X видав конституцію «Ubi periculum», яка гарантувала виборцям свободу виборчого рішення через їхнє усамітнення «під ключем» — «cum clave». Крім того, вони мали зустрітися там, де помер папа: у тому ж палаці, місті чи дієцезії. Ідея полягала в тому, щоб уникнути проблеми затягнутих папських виборів — на багато місяців або навіть років. Ізоляція гарантувала відсутність зовнішнього втручання. Заради скорочення терміну виборів навіть планувалося зменшити продовольчі пайки, якщо нового папу не оберуть за три дні. Ще через п’ять днів кардинали мали отримувати їжу тільки двічі на день, причому лише одну страву; а протягом наступних п’яти днів — тільки хліб, воду і трохи вина.
До ХІХ століття найбільшою проблемою під час обрання пап був інститут вето і винятки. Папа Пій X, видавши конституцію «Commisium nobis», а потім «Vacante Sede Apostolica» у 1904 році, під страхом відлучення від Церкви заборонив переказувати побажання світської влади й посилив секретність навіть після завершення конклаву. Ці вимоги діють і нині. Так було вирішено, щоб запевнити кардиналів: ніхто й ніколи не дізнається, за кого вони голосували. Перший конклав без вето відбувся 1914 року.
Найдовший із власне конклавів тривав 179 днів, або 5 місяців і 27 днів, — у 1740 році, коли кардинали обрали Бенедикта XIV. А починаючи з 1846 року конклави тривають не довше 5 днів.
Українськими кардиналами були митрополит Київський Ісидор (XV ст.), митрополити Львівські Михайло Левицький, Сильвестр Сембратович, Йосип Сліпий, Мирослав Іван Любачівський; потім — глава УГКЦ Любомир Гузар (1933-2017).
РКЦ на території нинішньої України мала своїх кардиналів: у XVII столітті — Бернард Мацейовський, архієпископ Луцький (до слова, цими днями Луцька архідієцезія святкувала своє 650‑річчя); у ХХ столітті — кардинал Мар’ян Яворський (1926-2020), архієпископ митрополит Львівської архідієцезії РКЦ.
На сьогодні католики в Україні свого кардинала не мають. До певної міри Україну на конклаві представляє нещодавно призначений кардинал Микола Бичок (УГКЦ), Єпарх для українців католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.
Переклад CREDO за матеріалами: Niedziela
фінансово.
Щиро дякуємо!
