Фото: ashley rose / flickr.com
Прийняте і свідомо пережите страждання може стати школою чеснот і стимулом для розвитку.
" Страждання вчить бути смиренним
Страждання вчить бути смиренним. Смирення – це життя у правді, згода на те, який ти є і яке місце посідаєш у житті. Страждання доводить до нашого відома, яка багаторівнева наша залежність від інших: від медперсоналу, друзів, сім’ї, а насамперед – від Бога. Що більше страждання, то більше розуміння, що ми само по собі неспроможні задовольнити всі свої потреби, і більша згода на допомогу інших. Смирення є протилежністю гордині та зле сприйнятої самостійності.
Одна черниця написала свідчення: «Я постійно прагнула до досконалості. В ордені, пізнавши харизму та ідеали, включилася в них усім серцем. Працювала понад сили, а по ночах штурмувала молитву. Ставала “дедалі досконалішою”. Щоправда, сестри інколи натякали, що я “ширяю попід небеса, не тримаючись землі”, але я не звертала на це уваги. Вважала, що моя досконалість – найважливіша. Зрештою, я для цього вступила в орден! Коли стали проявлятися перші ознаки мого трудоголізму, я їх ігнорувала. Ще більше працювала і молилася, кажучи, що так хоче Бог. Однак Бог хотів чогось іншого. З’явилися перші прояви хвороби, як з’ясувалося пізніше – невиліковної. Спершу я бунтувала, не могла зрозуміти, чому, я ж бо ціле життя віддала Богові, служила Йому днями й ночами! Якщо Він отак нагороджує своїх друзів, то я більше не хочу такої дружби. Я страждала фізично, психічно, а найбільше – духовно. Коли біль душі став нестерпний, я поволі повернулася до Розарію. Спершу вслухалася в молитву сестер, сама не могла молитися. Поволі віднаходила радість поклоніння Пресвятим Дарам. Почала роздумувати над сенсом страждань, медитуючи над книгою Йова. І тоді прийшло світло. Я зрозуміла себе, своє страждання, своє прагнення до духовного перфекціонізму і реальний нарцисизм, які вони далекі від Бога. Я погодилася зі своєю смертельною хворобою. І Бог зробив так, що моє життя діаметрально змінилося. Не знаю, скільки часу ще маю, але знаю, що найбільшим даром, який я отримала від Бога, була моя хвороба».
" Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць
Страждання вчить мужності, дає внутрішню силу й міць, воно є сталлю для душі (Ф.Хоган). Деякі форми страждання і болю тривають довгі роки. Ті, хто це зносить, здатні мужньо й навіть героїчно терпіти будь-яку хворобу і страждання та їх наслідки, наприклад, численні операції або тривале каліцтво. Чеснота мужності також допомагає підтримувати інших. Тоді людина не замикається у світі власних болів, а стає відкрита на інших, підтримує їх.
Страждання може набирати героїчних форм, зокрема в граничних ситуаціях. Таким часом був Голокост. Для тисяч людей від був утратою їхньої людяності, розчарувань у вірі та шляхом до атеїзму. Для інших же став дорогою людського зростання і поглиблення віри. До найбільш широко відомих описань Голокосту належать спомини Елі Візеля. В одному з епізодів табірного життя він описує «смерть Бога, який помирає разом із людиною».
Серед тих, для кого Голокост став часом «позитивної дезінтеграції», варто пригадати імена св.Максиміліана Марії Кольбе, блаж. Стефана Вікентія Фреліховського і Януша Корчака.
" Страждання є школою мудрості
Найвідомішою є смерть о.Кольбе, який пожертвував своє життя за порятунок співв’язня. Отець Фреліховський пройшов через табори Штуттгофа, Заксенхаузена і Дахау. Повсюди, наражаючи життя на небезпеку, він потаємно виконував пастирське служіння: правив Євхаристію, сповідав, організовував спільні молитви, допомагав хворим і помираючим. Героїчною є також смерть Януша Корчака, який загинув разом зі своїми вихованцями у Треблінці.
Страждання є школою мудрості. Воно змінює бачення багатьох випадків, які можуть здаватися дрібними й неважливими, але дозволяють побачити суть справ. Ось свідчення: «Моє життя склалося вдало: добрий чоловік, діти, перспектива погідної старості. Несподівано прийшла хвороба чоловіка – операція, боротьба за життя, інвалідне крісло. Спершу все завмерло, стало пусткою. Я автоматично їздила до лікарні, сиділа біля ліжка, навіть не молилася. Не відчувала жалю й не питала “За що?” Потім усвідомила, що все, що було раніше важливе, втратило цінність. Я почала думати інакше, замислюватися, що в житті найважливіше. Клопоти про матеріальні речі відійшли на другий план, а можливість бути з близькою людиною стала головною».
" Страждання також є дорогою до свободи
Страждання також є дорогою до свободи. Перестають бути цінними успіх, кар’єра, багатство, амбіції, плани… Людина відходить від мислення світу цього і стає вільніша, відкрита на духовний світ. Вочевидь цей досвід не одразу стає «бонусом» страждальця. Зазвичай цей процес вимагає часу, переосмислення, подолання спротиву.
Час страждання є благодаттю, яка може доповнити примирення і прощення. Нам потрібно простити Бога. Вочевидь, об’єктивно ми не маємо що Йому прощати, бо Він – сама любов, доброта і святість, нашою єдиною відповіддю має бути вдячність і прославлення. Однак із суб’єктивної точки зору ми Бога звинувачуємо за страждання, хвороби, болі, зло. Маючи в собі ці докори, складно зайняти позицію вдячності й любові. Треба насамперед «простити Богові Його провину», аби встановити з Ним глибший зв’язок. Дуже точно цю проблему виразив Жорж Бернанос, вклавши в уста Бога прохання до стражденного: «Прости Мене. Настане день, коли ти все зрозумієш і подякуєш Мені. Але зараз єдине, чого Я від тебе очікую, – це пробачення. Прости Мене».
Час страждань учить розуміння й милосердя. Він доводить, що прощення не завжди можливе одразу. Страждання може бути часом дозрівання до пробачення інших. Воно може бути пожертвуване за примирення і прощення. Варто єднати його зі Страстями Спасителя.
Страждання провадить до внутрішнього спокою, який починається від пробачення собі. Примирення з собою – найскладніша справа. Ми нездатні простити собі життєві помилки, гріхи, слабкості, не вміємо погодитися з історією свого життя… Святий Йоан Золотоустий писав про «перетворення ран на перлини». Бог до нас ласкавіший набагато більше, ніж ми самі до себе. Аби простити собі, ми насамперед маємо повірити, що Бог уже давно простив, стер і перемінив те, чим ми й надалі докоряємо собі.
" Час страждань учить розуміння й милосердя
Страждання визволяє з глибин душі чесноту вдячності. В такий період усе крутиться довкола нас, ми маємо тенденцію до егоцентризму, здається, що не існує нічого крім нашого болю. Ми зосереджуємося на собі й можемо ростити в собі негативні почуття. Натомість вдячність і почуття гумору дозволяють вирватися з деструктивного «самоспоглядання». Вдячність дозволяє помічати щоденне добро і любов ближніх.
Страждання – це школа терпеливості. Ця чеснота потрібна зокрема тоді, коли хвороба затягується, коли ми безсилі, потребуємо опіки. Вона особливо цінна, коли настає старість, бракує сил, добігає кінця життєвий час. До всього цього додається, можливо, усвідомлення, що ти залишився в тіні або й узагалі став непотрібним, «використаною річчю». Сьогодні над міру, особливо у рекламі, підкреслюється цінність молодого віку. Люди старші, які колись вважалися мудрими, сьогодні щораз то більше потрапляють на узбіччя життя. Для них це важкий урок терпеливості.
" Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати
Страждання народжує вміння співчувати, спів-відчувати. Завдяки йому ми можемо помітити страждання іншої людини,зрозуміти її, вслухатися в її біль і – якщо це можливе – втішати й допомагати. Стара приказка каже, що здоровий хворого не зрозуміє, як і ситий – голодного. А пізнання своєї крихкості зроджує в душі позицію доброго самарянина.
Свята Фаустина писала у своєму «Щоденнику»: в душі стражденній ми повинні бачити Ісуса розіп’ятого, а не дармоїда і тягар для спільноти. Душа, яка страждає з підкоренням волі Божій, випрошує більше Божого благословення для монастиря, аніж усі сестри, які працюють. Бідний той дім, у якому немає хворих; Бог не раз уділяє великі благодаті з огляду на стражленні душі, й багато кар віддаляє тільки заради них (пор. «Щоденик» 1268).
Хворий не тільки вимагає, він також і багато дає. Праця з неповносправними вчить безкорисливої любові. Про це свідчать спільноти «Арки», повні волонтерів.
Бенедикт XVI назвав спроби повного усунення страждання із життя «випиханням любові» і «деградацію людини». Такі спроби, писав Папа, це псевдотеологія. Їхнім наслідком може бути тільки пустка життя і пустка смерті. Людина, яка відступає перед стражданням, – замикається перед життям. Криза західного світу значною мірою викликана таким вихованням і такою філософією, яка хоче спасти людину без хреста, всупереч хресту, а отже – всупереч істині.
Stanisław Biel SJ, DEON.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
