У Франкфурті, кажуть, відбувся шлюб християнки з мусульманином. Два роки Урсула Геберт і Бернуссі Салтані шукали пастора, який би погодився їх обвінчати. З боку мусульманських служителів нікого так і не вдалося знайти.
Та конкретна місцинка в Інтернеті, де я виловила це посилання, попри свою католицькість, відзначилася тільки запитанням: а навіщо цим людям узагалі було брати шлюб? Вінчати їх не хотіли, вік у них уже «достатній» – 52 і 59 років, мають доньку, і, власне кажучи, ні жінка-протестантка не є аж так глибоко віруючою, ні чоловік-мусульманин. То нащо їм знадобилося оте вінчання?
А мені подумалося – хіба ж це так погано, що люди, живучи як подружжя і маючи дитину, все ж таки відчувають потребу визнати свій зв’язок шлюбом.
А ще подумалося – якби більше було нормальних новин про шлюби з мусульманами, то, гляди, і міжрелігійне напруження трохи б ослабло (дай Боже). І щоб більше було нормальних мусульман, здатних одружуватися з християнами, будувати сім’ю, мати дітей і не сваритися… Отак просто і по-людськи. Бо всі ми – насамперед люди, а вже потім чорні, жовті, білі, право- чи ліво-славні…
І ще подумалося – ох уже ця Європа. Два роки нормальна пара, традиційної орієнтації і традиційних вір, шукала пастора, а одностатевим «шлюбам» – будь ласка, зелене світло ввімкнено.
Дивні справи в цьому світі!
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
