Дайджест

З історії Сікстинської капели: крісло на двох

05 Травня 2012, 09:31 1586

 

Час від часу в історії музики трапляється, що хтось починає вважати себе єдиним законним носієм вищої творчої інстанції. Ця позиція майже ніколи не призводила ні до чого доброго. Розповімо про Доменіко Мустафу і Лоренцо Перозі.

Зазвичай у таких ситуаціях беруть участь два протилежно налаштовані угруповання. З одного боку – ті, хто зітхає за «старими добрими часами», коли «мистецтво було серйозною справою, і ми, хлопчаки, вчилися – на відміну від тих, хто сьогодні не користується уявою». А з іншого боку – завзяті прихильники сучасності, «треба звільни місце для молодим, бо майбутнє належить їм».

Наприкінці ХІХ і в перші десятиріччя ХХ століть такий підхід призвів до конфлікту двох поглядів на інтерпретацію і творчість у духовній музиці. По один бік опинилися ті, хто привносив у літургію стилі, типові для оперної музики, і серед них маестро Папської хорової капели Доменіко Мустафа. По другий бік – поборники повернення до чистоти григоріанського хоралу та поліфонії Палестріни, серед яких був і наступник Мустафи – Лоренцо Перозі.

Починаючи з 1898 року вони одночасно кілька років поспіль обіймали посаду директора, на яку молодого вихідця з Тортони призначив Папа Лев ХІІІ, оскільки Мустафа періодично самоусувався від своїх обов’язків, і зрештою подав у відставку з огляду на суперечки стилістичного характеру.

Посередництво було майже неможливим, але до такої спроби – з мистецького погляду – вдався музикант найвищого класу, Ференц Ліст. Він упродовж 20 останніх років свого життя отримував від Рима невеликі замовлення, і весь цей час намагався злити воєдино старовинний стиль і сучасне оркестрування, написавши шедеври, які надовго пережили критику його недоброзичливців.

Початок цієї історії можна віднести приблизно до першої половини ХІХ ст., коли в Німеччині, у Регенсбурзі, рушив процес перегляду стилю Палестріни.

Німецький священик і видавець Карл Проске, один із найбільших знавців церковної музики, автор чотиритомної праці «Musica Divina», заснував своїми виданнями, взятими з джерел XVI і XVII століть, справжнісіньку традицію інтерпретації, базовану не на оригінальних текстах Палестріни, а на їх пізніших редакціях.

«Майже через два століття після смерті Палестріни, – пояснює Роджер Обер у своїй «Історії Церкви», – друкарня сімейства Медичі в Римі (заснована кардиналом Фернандо Медичі та Дж. Б. Раїмунді) видала Римський Градуал, у якому григоріанські мелодії були оброблені відповідно до принципів нового часу. Це видання, яке зараз не викликає особливого інтересу, було прийняте до виконання у Мехелені 1848 року, але історичного значення набуло тільки внаслідок його передруків регенсбурзьким видавництвом Pustet, починаючи з 1871 року. Натхненником і пропагандистом цієї ініціативи був священик Франц Ксавер Харбель (1840–1910), який, кілька разів побувавши в Римі, став 1871 року капельмейстером Регенсбурзького собору, де 1874 року заснував школу духовної музики».

Попри те, що вже тоді виникали сумніви щодо історичності видання Медичі, ватиканська Конгрегація богослужіння і дисципліни таїнства надала видавничому дому Pustet привілей друку Римського Градуалу на 30 років. Це вельми вплинуло на процес творення музики подальших десятиріч. Шерег музикантів написали музику в цій манері. Крім того, згаданий Р. Обер, ретельно відновлюючи хід подій, цитує публікацію в бамберзькій газеті Katholikentag про те, що 1868 року священик Франц Ксавер Вітт (1834–1888) «заснував Генеральну асоціацію св.Цецилії для німецькомовних країн, яку за два роки, 1870-го, Пій ІХ затвердив як організацію папського права з кардиналом-покровителем. Папське послання містило устав асоціації, про головне завдання якої було сказано так: “Григріанський спів, або cantus planus, належить повсюдно зберігати з великою ревністю. Поліфонічний спів (сantus figuralis) старих і нових композицій належить заохочувати в рамках церковних законів”».

Виконання творів деяких композиторів мало обмежувальний характер, художні досягнення були вельми скромні. Натомість шкоди було завдано значної, оскільки виник своєрідний канон, якого належало рабськи дотримуватися, що стало причиною тривалого застою в музичній творчості. Від Палестріни взяли й історично закріпили форму, видаливши оригінальність.

«Якщо раніше церковну музику критикували за те, що вона містила в собі елементи симфонії та опери, то тепер, відділивши “церковну музику” від “світської”, Церква взагалі відгородилася від світу», – пише Обер. Хто не дотримувався визначених правил (наприклад, бельгійський композитор Едгар Тіннель, який до самої смерті 1912 року продовжував займатися інструментальною музикою), мусив змиритися з тим, що їхні твори мало виконуються.

У той час як у Регенбсурзі гадали, що питання вирішене раз і назавжди, – у Франції, в бенедиктинському абатстві Солем думали інакше. Жозеф Потьє (1835–1923) за дорученням свого настоятеля Проспера Гверагнера глибоко вивчав григоріанський спів, аби спробувати відновити принципи григоріанської традиції та очистити її від елементів віртуозності, які загрожували зруйнувати початковий дух цих творів. Така позиція відверто контрастувала з теоріями німців, і виникло жорстке протистояння.

Невдовзі (1882) в Ареццо відбулася наукова конференція, присвячена григоріанському співу, на якій, зокрема, було представлено напрацювання Солемського абатства. Реакція була миттєвою.: Конгрегація богослужіння і дисципліни таїнств підтвердила законність регенсбурзького видання Римського Градуалу.

А як добіг кінця термін привілеїв для видавничого дому Pustet, становище не те щоби змінилося – все разом стало складнішим. Кожна з двох шкіл продовжувала проголошувати себе носієм традиції, і це породжувало вельми жваву дискусію. В той період естетичні суперечки про те, якою має бути католицька літургійна музика, стали одними з найцікавіших в історії, і в них, безперечно, відбився дух часу.

Так, зокрема, представники асоціації св.Цецилії пропонували повернутися до первісної чистоти церковного співу, спираючись на теорії французьких бенедиктинців із Солемського абатства. Їм історія музики зобов’язана тим, що вони вчасно побачили прірву, яка постає між класичною і романтичною музикою в літургійних діях. Але спроба вирішення цієї проблеми була половинчаста: достатньо згадати негативні відгуки про творчість Антона Брукнера.

Наприкінці ХІХ ст. цей рух поширився майже по всій Європі, попри те, що стикався з перепонами, тим сильнішими, чим глибше були вкорінені принципи панівної тоді оперної музики.

Наприклад, в Італії, де вплив творчості Верді був дуже сильний, виявилося, що викоренити використання оперних мелодій та інструментів симфонічного оркестру з літургії вельми складно. Тоді перейшли до чітких директив, написаних чорним по білому, таких як Положення про духовну музику в Італії. В цьому документі (1884) підкреслювалося, що «крім органу, дозволено використовувати тільки труби, флейти, барабани та їм подібні інструменти, які в давнину використовувалися народом Ізраїля».

Потім був папський документ motu proprio «Inter pastoralis officii» (1903) Пія Х, з якого розпочався новий етап у розумінні григоріанського хоралу. Мета документа полягала в тому, щоб роз’яснити значення співу в літургії та закликати до слідування його первісному духові, чому сприяє науковий підхід французьких монахів із Солемського абатства.

Одним із натхненників папського листа motu proprio був Лоренцо Перозі, який з усіх сил підтримував діяльність асоціації св.Цецилії, що привело до зміни стилю, що панував у Сікстинській капелі до нього. Хоча не можна сказати, мовляв, прибічники асоціації перемогли, тим більше що маестро був пізніше звинувачений деякими критиками у тому, що не дотримується правил, які сам же і впровадив. Йому дорікали, що він пише музику в занадто «хроматичному» стилі, тому самому, який цей рух намагався викоренити.

Позиція Перозі була представлена як суперечлива, тоді як насправді в художньому плані вона була послідовна. Подібно до того, як старовинну музику належить виконувати, дотримуючись критеріїв того періоду, коли вона постала, то так само сучасну музику потрібно писати у відповідності до стилю свого часу, беручи до уваги вимоги літургії та поставлену мету.

Перозі був дуже багатогранною особистістю, які історики надаремно пробували віднести до тієї чи тієї категорії. І, можливо, саме тому, що він не вписувався у звичні рамки, про нього надовго забули.

Радио Ватикана

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity