Реальність воскресіння

Так, я таки напишу щось добре. Для своїх постійних читачів…

Дві зустрічі, два типи розмов зійшлися нещодавно в моєму житті. Були поминальні дні «після паски», як ото кажуть у народі. Мама дзвонила, розповідала в подробицях, як саме вона з’їздила в село, як приїхали всі живі на сьогодні члени родини, як вони гуртом порядкували в полишеній по смерті маминої тітки хаті, як замовляли пам’ятник. Як сиділи і згадували тих, кого вже немає, з ким попрощалися навіки, кого не бачили живими довгі роки (скажімо, бабця – мамина мама – померла ще до мого народження). Споминали, пили, зітхали, щоправда, вже майже не плакали, бо з відходом близьких із цього світу найбільше пов’язане одне слово-полегшення: відмучилися.

Поговорила мама зі мною, і про бур’яни на цвинтарі, і про те, що життя минає, всі розлуки – неминучі, і що варто сьогодні збиратися з силами і зустрічатися, доки ми ще живі, спілкуватися. Навіть якщо нас розкидало життям по цілій Європі, від Криму до Португалії. Треба зустрічатися, не варто відмовлятися від запрошень на гостину, бо скільки того життя…

Звісно, вона каже щиру правду. І про те, що життя минає, і що потрібно, обов’язково потрібно зустрічатися.

А невдовзі після тієї розмови побачила я в нашій маленькій парафії бабцю, яка раніше не приходила, бо дуже хвора. Дочка, теж уже «третього віку» жінка і теж хвора, привезла її на таксі, бо «мама дуже хотіла замовити Месу і бути на ній». Поки готували вівтар, чекали на священика – ця бабця сиділа в куточку, весь час тихенько, якось «всередину себе» усміхалася, і все примовляла: «Буг заплаць». За що? – за те, що ми є, за те, що готуємо Стіл Господній, за те, що дочка її привезла, за те, що їй дали зручного стільця з високою спинкою, за те, що посадили там, де їй добре… тобто – за все. Погідно і ласкаво, за найменші дрібниці, на які у звичному спілкуванні я ніколи й уваги не звертала. Це була суцільна літанія подяки.

А потім приїхав священик, і вона сказала йому свою інтенцію на Месу: «За здоров’я і добру смерть для Владислави». Я здивувалася, як то за здоров’я і смерть разом. Але якщо священик приймає таке молитовне прохання, то будемо всі разом сьогодні на цій Службі Божій за це молитися. А за кого ви молитеся?

– То за мене, – сказала вона, знову тихо усміхаючись. – Я за свою смерть прошу.

І в тому, як саме вона вимовила слово «смерть», я не побачила ані порядкованого кладовища, ані пам’ятників на мовчазних могилах, ані порожньої хати, де оселилося «прощання навіки». Вона сказала про свою смерть так, аж відчулося, що поріг ось-ось недалеко, а за порогом – ласкавий погідний сад, пахучі квіти, сонце і небо, безкрає небо. І Господь, який завжди поруч.

Знаєте, реальність воскресіння буває настільки відчутною, що майже доторкальною…

Я досі перебуваю під враженням від цієї короткої зустрічі. І все, що можу, – це переказати її інтенцію. Щоб ви помолилися, як вона хотіла: про здоров’я і добру смерть для Владислави.

А ще я думаю, що атеїсти – це ті, хто просто не зустрівся з людиною, довкола якої отакий реально відчутний простір віри… Не винайдено ще приладів для виявлення «рівня Царства Небесного». Але якщо немає приладу, то хіба це заперечує реальність цього Царства?

_________________________________________________________

У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.