Якщо йдеться про те, щоб дитина сама навчилася відрізняти добро від зла, то ми не повинні виробляти в неї страху чи почуття провини. З Мартою Бялецькою-Пікуль та Яцеком Прусаком SJ розмовляє Артур Спорняк.
– З чого діти сповідаються?
О.Яцек: Головно з того, що не слухалися батьків і вчителів, воюють з братами-сестрами вдома, б’ються з ровесниками. Або що забули прочитати «Отче наш» і «Радуйся, Маріє».
– Може, їм ще рано сповідатися?
О.Яцек: Якщо моральний розвиток є відображенням пізнавального, то діти ще не можуть зрозуміти, чим є гріх, крім того, що щось є хорошою чи поганою поведінкою. Вони знають, що щось є погане, не розуміючи в теологічному сенсі, чому це так.
П.Марта: Натомість діти дуже швидко усвідомлюють, чим є кривда. Дворічна дитина може втішати маму, коли та сумує. Отож на турботі про близьку людину можна будувати переконання, що та чи та поведінка – неналежна. Аби лиш не будувати цього на почутті провини.
о.Яцек: Так, сенсом сповіді для дітей є те, щоб їм позитивно показувати добрі наслідки доброго вибору і підвищувати їхню чутливість до поганих наслідків поганого вибору, не збуджуючи в них почуття провини і не лякаючи їх Господом Богом. Не можна переконувати дитину в тому, що вона є грішником. При сповіді першопричасників потрібно не тільки зменшувати їхній острах перед дуже емоційним визнанням провин, а й дати їм усвідомлення, що Ісус їх любить, і що Він ними задоволений.
П.Марта: Якщо дорослі розмовляють з дитиною про заповіді, то впровадження у світо моральності відбувається правильно. Гірше, якщо немає спілкування. Тоді дитина може мати непотрібні переживання. Наприклад, син моєї колеги дуже переймався, що «чужоложить», бо кілька разів спав у ліжку двоюрідного брата. Він зрозумів заповідь як міг, а пояснити йому було нікому. Якщо в іспиті совісті написано: «Чи не думав охоче про нечисті справи? Чи не робив чогось безсоромного сам або з кимось» та ін. – хто пояснить 8-річному, про що йдеться?
О.Яцек: Діти інакше ставляться до своїх тіл, ніж молодь і дорослі. Парадоксально, але на певні речі (наприклад, пов’язані з сексуальністю) треба звернути увагу тільки для того, щоб дитина знала: її це не стосується.
– Психологія здавна знає, що обіцянка майбутніх кар більше сприяє цікавості до забороненої речі, і велика нагорода в майбутньому зовсім не утверджує в бажаній поведінці. Отже, як бути з істиною, що Бог за добро винагороджує, а за зло карає?
О.Яцек: Після останнього Собору це вже не є вихідним пунктом на катехизах. Тепер більше уваги звертається на формування вдумливої совісті, ніж на залякування Богом. Підкреслюється Боже милосердя. Форма покутної молитви «Жалію про всі мої гріхи, через них я втратив небо і заслужив на справедливу кару – пекло» не викликає довіри до Бога і не формує сумління дитини. Вона звучить як вирок засудження грішника, а не як Добра Новина про те, що Бог нас любить.
– То потрібно відмовитися від провини як категорії?
О.Яцек: Ні. Діти знають, що таке провина, здатні її розпізнати в собі й дорослих. Не про те йдеться, щоб усунути поняття провини, але щоб визнання скоєного супроводжувалося почуттям прощення і прийняття з боку Бога. Провина як відчуття, що з’являється після неналежного вчинку, є абсолютно правильною реакцією. А ось збуджування почуття провини, щоби хтось чогось не робив, – це непедагогічно, й до того ж викривлює образ Бога і сенс сповіді.
П.Марта: Міжлюдські стосунки базуються на взаємній повазі. Вона ж ніколи не постає з допомогою кар. Якщо ми посилаємося на Бога тільки як на того, хто карає, до формуємо зовнішню моральність, регульовану «процедурою» сповіді. На жаль, саме таким чином функціонують чимало дорослих.
Заповідь «люби ближнього, як себе самого» несе дуже позитивний зміст: ти маєш себе шанувати, ми – дорослі – тебе шануємо, і ти також маєш шанувати інших. Дитячий вік – це такий етап, коли дитина повинна побачити сенс цього послання в конкретиці. Інакше вона вивчить правила поведінки як щось зовнішнє і незрозуміле. Потім же, в період дозрівання, легко відкинути від себе всі такі чужі правила.
Чи це не є, загалом беручи, ширшим явищем? Коли ми, дорослі, функціонуємо у зовнішньому, дуже поверховому католицизмі, а всередині керуємось моральністю восьмирічної дитини?
– Конкретний «зовнішній» авторитет з часом перетворюється на голос зрілого сумління: наскільки розумію, така є мета душпастирських зусиль, пов’язаних із втаємниченням у Таїнство примирення.
П.Марта: Це дещо нагадує прощання з образом святого Миколая. Дітям важко розстатися з цим конкретним баченням. Можемо їм допомогти перейти на рівень розуміння, чим є ідея безкорисливої допомоги загалом, і сказати: а тепер ви маєте бути такими святими Миколаями. Або ж залишити їх сам-на-сам із прикрим відкриттям, що ніякого святого Миколая не існує.
О.Яцек: Ідеться про позбавлення світу казковості, а не про його руйнування.
П.Марта: У сповіді йдеться ось про що: «Знай, що отак не робиться, і раз ти йдеш до сповіді, то повинен про це сказати священикові». Ось важливе слово: повинен. Власне, йдеться про моральний розвиток дитини, аби вона сама знала, що повинна й чого не повинна робити. В почутті провини чи в пережитті сорому підставою є страх, а він викликає неврози.
О.Яцек: Або будеш покараний – що зроджує почуття провини; або будеш відкинений – до провадить до почуття сорому.
– Чи спроможні діти виконувати умови доброї сповіді: жаліти за гріхи, приймати рішення виправитися, приносити відшкодування?
о.Яцек: Коли дитина каже мені на сповіді, що погано поводилась, я за покуту даю завдання зробити щось добре для батьків або родичів, краще поводитися або ж помолитися за сестру чи брата. Покута не може бути спеціально конкретизована або надто ускладнена, аби дитина пізніше не сповідалася з того, що не змогла виконати сказаного священиком.
Сповідь – це таїнство примирення, а не перекреслення чи відкинення.
А яким є завдання батьків?
О.Яцек: Супроводжувати, допомагати. Вловлювати сигнали, чи сповідь не викликає в дитини страху. Потрібно замислитися, якщо дитина неспокійна перед сповіддю, пітніє, не хоче йти до храму – саме тоді, коли є сповідь.
З мого досвіду, травми в дітей з’являються в трьох ситуаціях. По-перше, якщо діти не були достатньо добре впроваджені у сповідь, а мають відчуття, що повинні висповідатися з усього. По-друге, якщо вони взагалі реагують страхом, сповідь для них – стрес, а підтримки немає ні від батьків, ні від священика чи катехита. По-третє, якщо сам сповідник викликає стрес своєю поведінкою.
Довідка
Доктор Марта Бялецька-Пікуль – керівник Лабораторії психології розвитку малої дитини при Інституті психології Ягеллонського університету.
Яцек Прусак – єзуїт, психотерапевт, член редколегії «Tygodnika Powszechnego», душпастир парафії Святого Духа в Новому Сончі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
