Мені часто доводилося вислуховувати нарікання на парафіяльне життя: якесь воно нудне, нецікаве, без запалу, без захоплюючих заходів, немає роботи з молоддю, немає опіки над людьми похилого віку та самотніми, навіть хору постійного немає, ну і так далі. Звичайно, буває інакше, і не візьмуся сказати, яких парафій більше – «застійних» чи жвавих, немає в мене такої статистики. Але хоч би скільки «жвавих» парафій було на світі, та не легше від цього тому, хто потрапив у «застійну». Отож потрібно щось робити, але що саме, й головне – а хто це робитиме?
– Що означає «хто»? Священик, звісно! – ось відповідь, яка першою спадає всім на думку. І справді, у «жвавих» парафіях ініціатива нерідко належить настоятелю, й ті, кому дістався такий ініціативний настоятель, можуть заслужено вважати, що їм пощастило.
Однак головна роль і завдання настоятеля, і духовенства загалом усе-таки не в цьому. Це – додаток, так би мовити, гарнір. А головне, для чого існує священство, це таїнства. Сповідь, Євхаристія. І поки ці таїнства у парафії звершуються, своє базове завдання священик виконує. Хтось може робити ще щось? – ну й чудово! А не може – примушувати та дорікати ми не маємо права. Особливо ж недоречні закиди про брак динамізму, керовані в бік Апостольської Столиці. Її роль – зовсім не роль динамо-машини! Згадаємо слова Христа до Петра: «Ти – Петро (скеля), і на цій скелі Я поставлю Мою Церкву, й пекельні ворота її не подолають» (Мт 16,18). Роль каменя – служити опорою, підставою. Для цього опора має бути непорушна. Якщо вона раптом почне штовхатися, то це катастрофа, землетрус! Борони, Боже!
То що ж тоді робити, і все-таки – хто робитиме?
Почну здалеку. Один мій друг у молодості полюбляв походи. Їхня компанія зашивалась на Північ, кудись там за Вологду, селилась у якомусь покинутому селі, яких тоді там було чимало – зараз вони, швидше за все, позникали, – і проводила там тиждень, два, на скільки бажання вистачало. Якось він мені сказав з одного конкретного приводу:
– Знаєш, ми в походах переконалися на практиці, що все має робити той, кому це більше за всіх потрібно. Ось кому більше за інших потрібно зранку чаю випити, той і встане, і воду закип’ятить, чаю заварить, а там уже й решта до нього підтягнуться. Ніякі «на зміну», ніякі «справедливі» чергування ні до чого, крім постійних суперечок, не приводили…
А ось другий приклад, серйозніший. Коли Матір Тереза побачила вмираючих на вулицях Калькутти, вона не стала запитувати: «Хто має ними займатися?» Ні, вона одразу зрозуміла, що займатися ними вона має сама, і так і зробила. Чи це було легко? – не в сенсі догляду за вмираючими вбогими, це саме по собі, що воно нелегко, але чи легко їй узагалі було на таке зважитися? Скільки людей сердилися, скільки крутили пальцем біля скроні, причому зі своїх же, близьких, своїх сестер, церковного начальства? А в неї ж було налагоджене життя в ордені, який вона сама вибрала, і все там складалося цілком непогано! Й ось, полишити це все, та й просто дах над головою і налагоджене харчування, і вирушити у безвість, покладаючись виключно на Провидіння!.. – і Провидіння, як усім відомо сьогодні, не підвело.
У «туристичному» прикладі не вдавалося налагодити регулярне чергування, бо то була не військова частина й не спортивна команда, підпорядкована суворій дисципліні. Ні, то була група друзів-однодумців, яким подобалося проводити час схожим чином.
А тепер – питання: як ми сприймаємо Церкву? Як військову частину, як спортивну команду з суворою дисципліною, чи як групу друзів-однодумців? (І додаткове питання: а як, на вашу думку, сприймала Церкву Матір Тереза.)
У групі однодумців, більше того, в групі братів, якими є ми, християни, все робить той, кому це більше за всіх потрібно. Тебе непокоїть, що немає кому зайнятися молоддю? – ось і займися. Тобі боляче від того, що ніхто не допомагає старим і самотнім? – ось і допоможи, хоч би тому, хто до тебе ближче за інших. Допоможеш одному – побачиш, як допомогти іншим. Із часом знайдуться послідовники, співпрацівники; а не знайдуться, то що – ти хотів допомагати чи заснувати громадський рух? Ні Мати Тереза, ні святий Франциск не думали ні про який рух, вони просто робили те, що вважали за потрібне, а рухи виникали самі. Точніше, з волі Провидіння…
– Стійте-стійте! – чую. – Ви ще найголовнішого питання не поставили! А як сприймає Церкву наш настоятель??
Що ж, питання й справді вельми важливе. Але рідко який настоятель не зрадіє, побачивши, що в його парафії хтось зайнявся молоддю, хтось опікується старшими та самотніми, а хтось збирає хор на репетицію, просячи від нього тільки благословення й молитви. Якщо ж настоятель твердо переконаний, що раз Церква – це воїнство Христове, то значить, це військова частина, в якій усе має відбуватися за словом командира, або не відбуватися взагалі, – то над таким настоятелем є єпископ, над єпископом архиєпископ чи митрополит, над митрополитом Папа, а над Папою Бог. Свята Мати Тереза, святий Франциск і ще стільки інших небожителів зуміли відшукати шлях до Цієї Найвищої Інстанції. Щоправда, на такому шляху нерідко доводиться відмовлятись і від надійного даху над головою, і від гарантованого харчу…
о. Анрі Мартен, Katolik.ru
фінансово.
Щиро дякуємо!
