У Хамовницькому суді м.Москви триває суд у справі «панк-молебну» «Богородице, Путіна прожени!» Проведений у лютому ц.р. у храмі Христа Спасителя, він залишається найгарячішою темою російського політичного життя.
Виступ і подальший арешт Надії Толоконникової, Марії Альохіної та Катерини Самуцевич викликали бурхливу реакцію. Підсудним загрожує до семи років позбавлення свободи. В ув’язненні вони вже провели майже п’ять місяців. Учасниці групи Pussy Riot відкидають звинувачення в хуліганстві, скоєному через релігійну ненависть, але визнали, що їхній виступ у храмі був «етичною помилкою».
«Свободаньюз» спробувала з’ясувати позицію католиків.
На думку Джованні Бенсі, італійського католицького журналіста, якби така акція відбулася в Італії, то не привернула б такої пильної уваги і не стала би предметом обговорення у Ватикані.
Згідно з доктриною Католицької Церкви, що вважається її образою?
– В Італії є статті громадянського карного кодексу про образу релігійних почуттів віруючих. У Ватикані немає ніяких доктрин, теологічних концепцій або документів, де було б викладено позицію щодо таких випадків. Церква вважає, що, згідно з Латеранськими угодами 1929 року, будь-які форми образи життя Церкви та віруючих, у тій чи тій формі, та переслідування цих правопорушень – це сфера діяльності держави, а це Церкви.
А якби щось таке відбулось у соборі св.Петра?
– Папа Римський точно б нічого не сказав. Якби хто взагалі й прокоментував таку історію, то це міг би бути прес-секретар Ватикану о.Федеріко Ломбарді. Звичайно, виникла б полеміка у пресі, бо ліві сказали б: «Це вираження свободи думки!» Консерватори, навпаки, стали б виступати за суворе покарання. Це схоже на те, що відбулося в Росії.
Ви можете уявити собі сцену: триває богослужіння, католицький храм, неділя, священики, парафіяни – й цієї миті відбувається така дивнувата панк-акція, контркультурний перформанс. Яка була б реакція священика і парафіян, що б вони зробили?
– Навряд чи в Італії хтось щось таке зробить, бо такі форми протесту вважаються несучасними. А якби таке відбулося, гадаю, священик зробив би вигляд, що нічого не помічає, або закликав би цих людей припинити і вийти з храму. Чи була би потім заява в поліцію – важко сказати. Але, звичайно, реакція тих, хто молився, була би негативна. Церква вважається немовби окремим світом, нецікавим у політичному сенсі, тому не варто організовувати якісь акції проти неї.
В сучасній Італії питання Церкви, релігії, віри – значна частина громадського життя?
– Існує традиція, згідно з якою Церква завжди давала якісь керівні вказівки, як організувати політику. Існувала навіть така Християнсько-демократична партія, орієнтована на католицькі цінності. Люди називали її «партією Церкви». Зараз її вже немає, і політично активні католики розкидані по різних партіях, правих і лівих. Але намагання Церкви бути одним із центрів політичного та морального керівництва країною, звичайно, є. Більше, ніж в інших країнах, бо в Італії Церква, так би мовити, присутня фізично. Ватикан, зрештою, це один з районів Рима.
В РПЦ є думка, що в сучасному світі християнство знову зазнає тяжких гонінь. Що з цього приводу думає Ватикан та італійські католики?
– Католики вже давно про це говорять. Факт, що християни – найбільш переслідувана релігійна група у світі, став «загальним місцем» у католицьких колах. Наводяться різні приклади: що відбувається в Африці, в Індонезії або інших країнах.
Але в РПЦ говорять про те, що на християнство йде атака з боку лібералів, атеїстів, діячів сучасної культури…
– У Католицькій Церкві майже ніхто про таке не заявляє! Є войовничі католицькі організації, які вбачають у будь-якій критиці Церкви атаку на неї, але це радше виняток. Існують різні думки, визнається, що у світі існує атеїзм, але скарги Католицької Церкви – принаймні, публічні – на те, що нібито триває атака атеїстів, у такій формі, як ми це бачимо іноді в російських публікаціях, такого тут немає.
Польща – країна, де католиками вважають себе 90% населення. Думку католицького священика «Свободаньюз» запитала в о.Станіслава Тасемського, настоятеля домініканської парафії у Варшаві на Фрета.
– Для католика розуміння того, що храм є місцем, присвяченим насамперед Богові, є визначальним. Головна місія Церкви – показати чільне місце Бога, Ісуса Христа, у житті людини. Це для нас ясне і зрозуміле. Водночас ми вважаємо, що місцем для обговорення громадського життя є саме суспільство, яке має створити механізми, що дозволяють висловлюватися всім громадянам. Метою такого обговорення має бути турбота про спільне благо.
А якби щось таке відбулось у Польщі, як би тут на це зреагували? Чи Ви взагалі не припускаєте такої можливості?
– На щастя, в Польщі існують незалежні ЗМІ. Тобто одні залежні більше, інші менше, але є місце для дебатів також і поза Церквою. Церква має слідкувати, щоби права людини та людську гідність поважали. Завданням Церкви завжди було нагадування про головні моральні принципи, обов’язкові для кожного християнина, також і для тих, хто при владі. Тому Церква не відмежовується від політики. Немає такої сфери життя, яка залишилась би поза рамками моральної оцінки і не вимагала б певної моральної праці людини.
Одначе якщо говорити про змішання політики й релігії, то ми пам’ятаємо, як за часів ПНР Церква активно допомагала опозиції, профспілці «Солідарність». Отже, можна припустити, що – особливо у країнах без свободи – політика і Церква переплітаються?
– Напевно головне завдання Церкви, яким є захист людської гідності, може викликати спротив там, де маємо справу з тоталітарним режимом, де людину позбавляють частини її прав. Права на життя, аж до його природного завершення, але також прав, пов’язаних з участю в громадському житті. Католицька Церква в Польщі завжди намагалася бути вірною цій місії. Хоча, звичайно, голос Церкви завжди був не прямо політичним, а – якщо так можна висловитися – навколополітичним. Наприклад, те, що в Церкві навчали історії, нагадували про важливі історичні події, що їх офіційна влада замовчувала, впливало на підтримку національної самосвідомості народу. Ідеться про турботу про різні людські потреби, а також і про те, щоби ті речі, про які не можна було вільно говорити, обговорювалися в храмі, або частіше не в самих святих місцях, а в залах при храмах.
*
Серед відповідей парафіян: «Політику необхідно відділяти від віри. Коли відбувається інакше, то питання віри стає немовби на продаж, віра стає розмінною монетою». «Я людина віруюча, в політиці якось беру участь, роблю, що від мене вимагається. Але насамперед – я віруючий».
За матеріалами: www.svobodanews.ru
фінансово.
Щиро дякуємо!
