Томаш Галік, чеський філософ, католицький священик, він же — професор Карлового університету, удостоївся престижної премії за кращу богословську книгу Європи 2011 року під назвою «Поблизу від далеких» (в українському перекладі – «Терпеливість з Богом. Зустріч віри з невірою »). Галік став першим, кому дісталися ці лаври. До вашої уваги розмова з автором книги, яка була перекладена декількома мовами і полюбилася читачам багатьох країн світу.
– Які основні критерії нагородження цією літературною премією, яка дебютувала 2011 року?
– Одним з критеріїв для нагородження премії було також те, що моя книга виявилася здатною привернути увагу читачів, не пов’язаних з церковним колом людей або з теологами. З аргументації Міжнародної теологічної комісії, яка оцінювала рівень цих книг, випливало, що журі схвально відгукується про книгу в тому сенсі, що вона є продовженням жанру теологічного есе, майстрами якого були такі автори, як Честертон або Роман Гвардіні, тоді як сучасна релігійна література — це найчастіше спеціалізовані академічні монографії, а їх ніхто, окрім фахівців, не читає, або ж таке собі народне чтиво, також призначене для вузького кола читачів. А книга «Поблизу від далеких», за своїм жанром, зайняла нішу між цими двома видами літератури.
– Тобто книга адресована як невіруючим, так і віруючим, чиї ряди рідшають – принаймні, на Заході…
– Це спадання стосується тих, хто стовідсотково ототожнює себе з певними церковними інституціями, їхнім віровченням і практикою, також як і зменшення кількості переконаних атеїстів. Одночасно ми бачимо, що примножується кількість тих, хто перебуває в пошуку. І мої книги призначені тим, хто шукає. За допомогою книг я хочу сказати їм, що якщо ми маємо справу з вірою справжньою і живою, вона не може бути ідеологією, а є пошуком. І в цьому я згоден з нинішнім Папою Римським, який повторює, що віра, яка не спирається на розум і роздуми, може бути небезпечною. Водночас, якщо розум не бере до уваги етичні та духовні імпульси, що виходять з глибин віри, він є одностороннім.
– Критики також позитивно оцінюють те, що Ваша творчість несе відбиток автобіографічності А ще відзначають Вашу мужність відверто говорити про кризу віри, яка пов’язана із внутрішнім досвідом і підстерігає практично кожного.
– Я думаю, що кожна справжня віра повинна пройти гарт сумнівами і кризою. Так народжується переконливе і не сухе, внутрішньо холодне академічне письменство, те, що виходить з особистого досвіду. Наприклад, досвіду діяльності в підпільній, нелегальної Церкві або спостережень зі подорожей по світу і т. д..
– Критика також говорить про притаманний Вашій книзі новий стиль дискусії з атеїстами або агностиками. Нагадаю у зв’язку з цим, що під час свого празького візиту Папа Римський Бенедикт на питання про те, що він вважає головним завданням Чехії, відповів, що це — розгорнутий інтелектуальний діалог з агностиками. Хвалять книгу і за внесок в актуальну дискусію про культурну ідентичність Європи, оскільки сьогодні знову постає питання про ідентичність, самобутність Європи. В загальному хорі чуються два абсолютно протилежні голоси.
– Це християнський фундаменталізм, в певному сенсі ностальгія за Christianitas, за середньовічною католицькою культурою, так як її бачили романтики, і якою вона ніколи не була і не буде. І тому ця ностальгія за католицькою Європою мені видається вкрай нерозумною і небезпечною. І такою ж небезпечною я вважаю версію суто секулярної (незалежної від Церкви, світської — прим. ред.) Європи, відповідно до якої християнство не є легітимним і не повинно мати право голосу в суспільному житті.
– Однак, якщо б секуляризм — концепція, згідно з якою уряд й інші джерела права повинні існувати окремо від будь-якого типу релігій, став панівним у Європі, відзначає Томаш Галік, то він сам би перетворився на релігію, нетерпиму до інших течій.
– Мені здається, що секуляризм, так як він представлений новим атеїзмом або надмірно активними поборниками політичної коректності, вже є односторонньою ідеологією і набагато менш терпимим у своїй сутності, ніж Католицька Церква після Другого Ватиканського Собору або більшість християн. Я думаю, що більшість християн сьогодні набагато толерантніші, ніж представники радикального секуляризму.
– Ви часто торкаєтеся питання діалогу віри з невірою, який, по-вашому, відгукується в кожному людському серці. Що ж лежить в основі нетолерантності — як з боку віруючих, так і невіруючих?
– Думаю, що немає такого віруючого, який не знав би ніяких сумнівів і не ставив би собі критичних питань, так само як не існує й атеїста в чистому вигляді. Цей діалог дійсно проходить в серці людини, і це — в жодному разі не діалог між двома укріпленими таборами. Найчастіше люди, які не сумніваються у своїй вірі чи атеїзмі, проектують ці сумніви на інших і таким чином вони з іншими воюють. І в цьому, думаю, й полягає суть нетолерантних фундаментальних і войовничих релігії або атеїзму.
Я намагаюся показати, що зріла віра здатна впоратися з відкритими питаннями, що це відвага зробити крок в невідомому напрямку, де знаходиться таємниця. Бог не є якоюсь істотою за лаштунками історії або природи, Він — сама глибина сенсу. Бог — це також контекст, в якому життя людини і фрагменти історії набувають сенсу. І це таємниця, а тому вірі необхідна терпеливість. З цього і починається моя книжка — я не кажу атеїстам, що вони не мають рації, а кажу, що вони нетерплячі».
Лорета Вашкова, Радіо «Прага»
фінансово.
Щиро дякуємо!
