Розмова про те, «чи потребує Церква піару», завершилася зі змішаним «смаком». Є такий соус, кисло-солодкий. По тригодинній розмові в Інституті св.Томи з учасниками зустрічі 16 лютого відчуття залишилося приблизно таке: контрастне і незлитне.
З одного боку, було дуже приємно, що на черговий захід, проведений у домініканському Інституті, прийшло, як кажуть, трохи народу. І приїхали іногородні. І було кому висловитися.
Дуже приємно було знайомим побачитися – це суто «людський фактор», і він дуже милий на таких зустрічах.
Крім того, було приємно (у сенсі поглиблення інформації, суто домініканське задоволення) на власні очі побачити, скажімо, головуючого на зустрічі – Отара Довженка, викладача УКУ, відомого в Україні журналіста; програмного директора католицького телебачення EWTN о.Сергія Захарченка ОМІ, гостя в залі; президента (ще донедавна) альянсу «Україна без сиріт» Руслана Малюту та інших, кого знаєш переважно з інтернету. Так само як надзвичайно приємно було дивитися на «президію» цієї зустрічі: п’ятеро чоловіків у рядок, Отар біля мікрофона і далі за столом керівник РІСУ Тарас Антошевський, редактор журналу і сайту CREDO о.Микола Мишовський, релігієзнавець Юрій Чорноморець, директор Інституту о.Войцех Сурувка ОР. Перевага «серйозних чоловіків» у серйозних справах аж кидалася в очі.
Про що говорили? Звісно, про те, чи потрібен Церкві піар. На це запитання перша реакція у пересічного віруючого – негативна, з різних причин. Хтось гадає, що піар це погана штука, а тому непотрібна; хтось вважає, що Церква не зобов’язана розповідати медіальному світові про себе, бо «кому треба – той сам до нас прийде». Однак коли запитати інакше: чи потрібно, щоби про Церкву та її справи медіа писали грамотно і без дурниць, – то відповідь одностайно ствердна. Особливо ж у світлі тієї маячні, якою забитий інфопростір уже цілий тиждень, починаючи з проголошення папського зречення.
Певною мірою можна сказати, що дурниці, помилки, невправності, а також відверта ворожість, маніпулювання і «створення образу ворога», яких ми наїлися за минулий тиждень, однозначно й безсумнівно завершили всі та будь-які дискусії щодо того, чи потрібен Церкві піар. PR, тобто зв’язки з громадськістю, в тому числі й напрацьовані структури, лінії та конкретні особи, до яких звертатимуться журналісти, потребуючи розумних коментарів щодо церковного життя, – потрібні стовідсотково.
Однак є інший рівень у цьому святковому вирішенні обговорюваної теми. Це питання озвучив присутній на згаданій зустрічі Олексій Браславець, головний редактор «Католицького Вісника». Питання, яке звучить так: для чого саме ми тут зібралися? Для того, щоби переконати одні одних у тому, в чому ми й так переконані, де факто? Щоби провести час у дружньому колі? Щоби просто поширити книжку (нехай навіть це єдиний на сьогодні методичний посібник з питання зв’язків із громадськістю, сам по собі добрий, але чи він є суттю)?
Отже, повернемося до витоків справи. Немає жодних сумнівів, що грамотні зв’язки з медіа потрібні Церкві набагато більше, ніж самим медіа потрібна грамотна інформація про неї. Однак немає змоги говорити про якісь уніфіковані медіа, так само як про якусь уніфіковану Церкву. Присутні на тій зустрічі протестанти взагалі не мають аж таких великих проблем з організацією прес-служб, оскільки вони ніким і нічим де факто не обмежені – завдяки чому їхня прес-діяльність прекрасно розвивається, а відповідно, збирає щедрий урожай. За всієї поваги до щирих віруючих протестантських деномінацій: я говорю про те, що в цих структурах не існує Церкви як єдиної, цілісної організації. Кожен з осередків, який визначає себе як Церкву (в розумінні «скликання»), цілком вільно може визначити собі прес-секретаря, створити відділ, провадити піар-діяльність, нікому не підпорядковуючись. Бо така структура, така природа цих утворень. Це раз.
Два – діяльність греко-католиків, багато разів щедро хвалена на цій зустрічі. УГКЦ, при тому що вона як Церква є цілісною структурою, має Департамент інформації, прес-служби, прес-секретарів. Цілу розроблену систему. Зі своїми недоліками, звісно, про що згадував Ю.П.Чорноморець, але на сьогодні – найкращу в Україні і реально діючу.
Отже, питання про суботню зустріч як для мене звучить так: кому вона була насправді потрібна? – Нам, римо-католикам. Але не тим, хто намагається бодай якось «тримати планку» в нинішньому інфопросторі, хоч ця планка частіше виглядає як рятувальна соломинка… Бо ми, всі, хто в цьому просторі задіяний, прекрасно знаємо потребу прес-служб і грамотного піару. Ця зустріч була потрібна тим, хто в нашій Церкві – єдиному організмі, цілісній структурі – відповідає за те, щоб такі служби виникали.
У світі існують засоби для обміну інформацією. В Україні за ці 20 років вільнішого розвитку не бракує як просто охочих працювати на благо Церкви, так і фахівців, яких Церква ДУЖЕ потребує. Бракує хіба що «середньої ланки» – прес-центрів при єпископах, прес-представників дієцезій, прес-служб, які б самі готували для світських медіа інформацію, аби потім не чути якоїсь чергової ганьби або дурниці. Є потреба, є усвідомлення. Потрібне тільки втілення.
І як настала повнота часів…
А для нас вона вже настала, цікаво?
фінансово.
Щиро дякуємо!
