Продовжимо заглиблюватися в зрозуміння самого поняття – що таке натхнення Святого Письма. Після того, як ми відкинули хибні розуміння ролі Святого Духа в написанні священних книг, необхідно пригадати класичний підхід до цього питання, який знайдемо у багатьох католицьких працях.
Святий Тома з Аквіну
Розпочнемо з Середньовіччя, а саме – з теорії св.Томи Аквінського. Він не залишив системного викладу своїх думок щодо натхнення Біблії. Його вчення треба збирати по крихтах із його численних трактатів.
Фундаментом міркувань Аквіната була теза про подібність натхнення Святого Писання до пророчого натхнення. Бог діяв «на» чи «в» пророкові, завдяки чому той пізнавав надприродну дійсність (осяяння). Крім надприродного осяяння, пророк мав ще природній спосіб пізнання речей, як кожна людина, в тому, що стосується земних справ. Первопричиною пізнання в обох випадках завжди є Бог.
На думку більшості томістів, у пророцтві святий з Аквіна розрізняє об’явлення й натхнення. Об’явлення – це відкриття якоїсь істини, досі прихованої заслоною незнання чи темряви. А натхнення – це додаткова частина об’явлення, бо допомагає зрозуміти те, що пророк бачить, чує, відчуває, пізнає. Отож, натхнення не може бути відділене від об’явлення, бо будь-яке пізнання Бога може відбутися виключно через дію Святого Духа, який підносить людину до пізнання та розуміння Божої дійсності.
Бог, який є causa efficiens будь-якого пізнання (природного та надприродного), діє на сам процес пізнання (acceptio rerum) та на правильне сприйняття (iudicium de rebus acceptis). Божа допомога на всіх етапах пізнання така дієва, що істини, виражені пророками, є певними та правдивими настільки, наскільки певним і правдивим є сам Бог. Тобто Писання непомильне.
Святий Тома говорить про Бога як головного автора, а людина – це знаряддя, інструмент. На думку святого, дія Святого Духа розпочинається з початком написання твору, тому вся початкова праця не підпадає під процес натхнення. Тобто Біблія не “впала з неба”, а Бог захотів спілкуватися з людьми через письмовий твір, через таку ж саму людину: як і всі інші.
Трошки історії
Собор у Флоренції (1442) ввів в офіційні тексти поняття натхнення, яке є причиною та підставою божественного характеру книг Святого Писання. Собор у Тренто (1546) зробив подібно, лише згадуючи натхнення Біблії без пояснення що саме мається на увазі.
Енцикліка Папи Римського Лева ХІІІ Providentissimus Deus (1883) уперше офіційно говорить про психологію священнописців. Папа вказує на три виміри впливу Бога: розум, воля та виконавчі функції людини. У ній теж пишеться про три фази людської творчості, в яких діє Святий Дух: приготування до написання твору, рішення писати та сам процес компонування.
Також Папа Бенедикт XV пише енцикліку Spiritus Paraclitus (1920), в якій повторює поняття “диктанту”, вжите в енцикліці Папи Лева ХІІІ та постановах Собору в Тренто. Але це не заважає авторові у творі проявити себе як особистість, тобто можемо в кожній книзі побачити творчий талант окремих авторів і культуру їхнього оточення, їхнє життєве середовище. Наступна енцикліка, пов’язана з натхненням Біблії, Divino Afflante Spiritu Папи Пія ХІІ (1943), вже не вживає терміна “dictare”, як і Перший Ватиканський Собор. Пій ХІІ повертається до людини-автора як знаряддя, але дія Святого Духа не зводить людину до ролі пера, бо можна побачити характерні риси його особистості автора. “Священний автор при написанні священної книги виступає в ролі знаряддя Святого Духа, але живого й наділеного розумом…”
Dei Verbum ІІ Ватиканського Собору
Догматична конституція ІІ Ватиканського Собору про Боже одкровення уникає висловів про психологію натхнення в авторах біблійних книг. Хоча в 11 пункті говориться, що “Бог діяв у них (авторах) і через них”, тобто є певна ідея людського автора як знаряддя, але самого слова “знаряддя” Отці Собору не вживають. Чи це так важливо? Так. У цьому разі важливо не лише те, що Собор стверджує, але й те, чого він не стверджує. До початку Собору відповідна комісія підготувала текст, над яким працювали Соборні Отці. Заготовка носила назву De fontibus Revelationis. У ній була вписана цитата з енцикліки Divino Afflante Spiritu, де вживається слово “знаряддя”, поняття Бога як першого дійсного автора Біблії, повторення схеми св. Томи “сприйняття розумом – достовірне зрозуміння”. Але все це не було прийнято на Соборі, і був опрацьований зовсім інакший документ, який дістав назву Dei Verbum. Собор ствердив: “Для творення священних книг Бог вибрав людей і сам діяв у них і через них, щоб вони, послуговуючись власними здібностями і силами, як справжні автори передали на письмі усе те і лише те, що Він захоче”.
Теорія натхнення після Собору
До класики тлумачення натхнення можна віднести теорію богослова Бенуа (Benoit). Він говорив про натхнення до діяння, натхнення до мовлення й натхнення до писання. Ці три форми тісно пов’язані між собою і можуть виступати разом у деяких людях. Але вершиною натхнення є саме натхнення до писання (інакше кажучи, скриптуристичне). Більше можна знайти у книжці Й.Кудасевича “Богословсько-практичне введення до Святого Письма”.
Той само автор цитує у своїй книжці теорію Логвінка про натхнення і, без цитування, говорить про богословську думку іншого відомого бібліста Алонса Шокеля, який проводив аналогію поміж натхненням Біблії та Втіленням Ісуса Христа. Ісус Христос – це Богочоловік, у Якому не можна відділити людської природи від Божої. Так і Боже Слово несе в собі природу і Божу, і людську. Бог в Ісусі Христі увійшов у конкретну людську дійсність, приймаючи конкретне людське обличчя, мову, культуру, аби донести вічну Правду. Божі істини виразилися людськими словами, з усіма їх недосконалостями та обмеженнями.
Для поглиблення запрошую прочитати відповідні розділи в книзі Валеріо Мануччі “Библия – Слово Божие”.
Отож…
ІІ Ватиканський Собор віддалився від звичаю засуджувати неправильні погляди і представив своє навчання без апологетичних нот. Отці Собору не повторювали класичних формул богослов’я, щоб не пов’язувати натхнення з одним лише способом його інтерпретації. Цим самим Собор дав поштовх до поглиблення проблеми та вираження її іншими словами, більш зрозумілими для нашого часу. Цю думку необхідності поглиблення повторив також і Папа Бенедикт ХVI в уже цитованій адгортації Verbum Domini. Спробую і я представити читачам ще одну теорію…
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
