Ось ми бачимо картинку – ганьбу на весь інтернет. Це не «фейк», як кажуть нині.
Це реальне фото, зроблене нещодавно, 2011 року. Не в Україні, але і в нас казусів вистачає. Втім, я не про самі казуси. На фото з привітанням до «Дня перемоги» на тлі перевернутого російського прапора (завдяки чому це не російський прапор, а триколор власівців) замахується гранатою німецький солдат ось із цього фото:
Це саме те, через що я найбільше не люблю офіціозні святкування т.зв. Дня перемоги. До слова, таки немає окремого «дня радянської перемоги», без участі інших держав, і стосовно війни 1939-1945 років ідеться про Другу Світову, а не про само по собі Велику Вітчизняну, і не сам-один СРСР переміг нацизм. (Якщо переміг… Але це геть окрема тема.)
Що маємо у цьому святкуванні сьогодні? Голий офіціоз, бездумний, і голу готовність порвати на британський прапор всіх, хто не згоден. А при цьому, найчастіше, – жодного знання і розуміння. То німецьку фотографію для "радянського вітання" використають, то ветеранів на тлі "тигра" привітають (а хоч хтось задумався, як цим старичкам-ветеранам отримувати плакатні вітання на тлі того, з чим вони воювали?), то американців із прапором – теж широко відома історія про японську війну – вмістять під радянським гаслом "вітання з Днем перемоги". Кого над ким і над чим перемоги? Самі легенди і міфи, зате – лакмус для "своїх". Чи ти до цього приєднуєшся.
Я глибоко поважаю подвиг тих, хто віддавав свої життя на захист тієї країни, яку мав за Батьківщину. Сюди, до речі, входять для мене і бійці УПА, вони билися за реальну батьківщину, а не ідеологічну. Однак за всієї поваги до тих, хто щиро бився і щиро гинув, існує ще й "друга війна" – бридке ідеологічне явище. Невідривне від першого. Межа, яка проходила – за Солженіциним – через серця, і проходила вельми звивисто. І перемоги, не раз здобуті завдяки "заваленню тілами", а не мудрості командування, і передові загони, «заградотряд», штрафбат, за якими йшли особісти, стріляючи в тих, хто не хотів іти вперед. Я розмовляла з ветераном, ще як школяркою робила інтерв’ю перед 9 травня, він мені це виклав детально.
І я читала "Обитаемый остров" братів Стругацьких. Якщо хтось не знає цієї повісті, то саме зараз, сьогодні, за всього того, що колотиться за нашим північно-східним кордоном, її варто прочитати. (Тільки, крий Боже, не дивитися фільм, цю ганьбу виробництва Бондарчука-мол.) Прочитати те, що Стругацькі писали про вигадану планету Саракш на підставі того, що бачили довкола себе в радянських умовах. Усвідомити, що таке масована держпропаганда і як вона діє. А я читала і добре розумію, що таке випромінювачі.
Так ось. Коли ті, хто перебуває під впливом випромінювачів (досі перебуває), починають різко пишатися і святкувати, то на адекватну реакцію розраховувати немає сенсу. Тут і німецькі фотознімки годяться для "своєї" ілюстрації – бо насправді вже всім усе байдуже, історичну достовірність викинуто на смітник, а важливе одне: чи ти сьогодні співаєш ці гімни разом з усіма, деручи горлянку і сліпо не помічаючи невідповідностей.
А поза цим – так, коли вимикалися башти «промивки мізків», Гай був дуже симпатичним хлопцем. І Мака попервах сильно дивувало, звідки в ньому береться люта ненависть до «виродків», яких випромінювання не брало, і вони завдяки цьому були спроможні сприймати дійсність реальною…
З Днем Саракшу всіх. «Незабаром і в Україні».
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
