Роблю це переважно для себе, для їхньої посмішки та вимовленого пошепки «дякую», що варте втоми і праці, – каже доктор Христина Стопчик, лікар- педіатр на пенсії, яка вже 10 років працює волонтером у госпісі Карітасу у Варшаві (Польща).
Як Ви почали працювати у госпісі?
Христина Стопчик: 12 років я опікувалась хворим чоловіком і старенькою мамою, заради них мусила залишити працю. Коли 2002 року обоє померли, я сказала собі: маєш два місяці на відпочинок і відновлення, а потім мусиш щось придумати. Я знала, що по 12 роках перерви не зможу повернутися до праці як лікар, отже, подумала про волонтерство у госпісі. Виявилося, що я потрібна саме тут, у Карітасі, де розпочала працювати у січні 2003 року. Спочатку я не знала, що маю там робити: отримала формуляр з обов’язками, з яких можна було вибрати, і я підкреслила майже все – від миття підлоги, прасування, поливання квітів до годування пацієнтів. Ці 10 років я займалась майже всім, мірою змоги та сил. Починала від прасування, поливання квітів, підготовки одягу, сидіння при помираючих (бо інколи пацієнт помирає кілька хвилин, інколи кілька годин, тому потрібно, щоби хтось при нім був, доки не прийде родина).
Сьогодні головне моє заняття – організаційна діяльність, упорядковую папери. Мені здається, що це звичайне перекладання аркушиків, я мала сумніви у потрібності такої роботи, але лікарі переконали мене, що для них це обтяжливо. Сьогодні кількість формулярів та бланків при прийнятті одного пацієнта становить 11 примірників: частину заповнюють медсестри, частину – лікарі, деякі – сам пацієнт та його родина. Виписки, згоди, свідоцтва, номерки, підписи, на які треба звертати увагу, бо їх нестача означатиме нестачу конкретних коштів на госпіс від Державного фонду здоров’я. Якщо маю час, то допомагаю годувати пацієнтів, хоча стараюся не відбирати праці у студентів школи медсестринства, які у нас проходять практику.
Отже, кандидат у волонтери має вибір, чим зайнятися…
– Доки кандидат стане волонтером, він проходить 2-3 співбесіди, зокрема із супервізором волонтерів, із медичною сестрою відділення та керівником Карітасу. Волонтерів у нас багато, але надалі їх потребуємо. Є волонтерка-перукар, яка робить зачіски та голить наших пацієнтів, є вчителька на пенсії, фахівець у купанні хворих, хтось займається квітами. Якщо приходять новачки, які не знають, що робити, – ними керує сестра відділення. Коли є час, заглядаємо у палати, питаємо, чи щось потрібно, поправляємо постіль.
Серед волонтерів переважає молодь чи люди старші?
Двоє старших осіб. Дуже багато молоді, але їхній ентузіазм триває 9 місяців – стільки, скільки навчальний рік. Виїжджають на канікули додому, а потім не повертаються. Є також група в’язнів. Це зазвичай молоді люди з короткими термінами покарання, їм немає сенсу втікати. Вони займаються найважчою роботою: миють підлогу, переносять речі. Не розмовляють із пацієнтами, вони дещо замкнені у собі, а більшість наших хворих у такому стані, що вже не можуть говорити.
Кандидати у волонтери проходять співбесіду, тобто не кожен може виконувати цю роботу?
Якщо хтось не може, то дякуємо йому за добру волю і бажання допомогти. Потрібна не тільки емпатія, а ще й здатність прийняти людину повністю, хоч це буває важко, особливо для тих, хто зустрівся з болем, хворобою, стражданнями та смертю. Для віруючої людини смерть є природним явищем, але є люди, які її не приймають.
Завжди, а особливо у госпісі важлива «об’єктність» пацієнта, яка може видаватися перебільшенням. Принаймні я так відчувала, коли прийшла до госпісу 10 років тому. Як лікар-педіатр, ставилась до дітей як до об’єктів – не можна пояснювати дворічному малюкові, що треба зробити укол, бо у нього запалення легень, тому що дитина і так цього не зрозуміє, просто потрібно зробити цей укол. Але такий підхід абсолютно неприйнятний стосовно дорослого пацієнта. Це було для мене зрозумілим, однак я дуже здивувалась, коли медсестри в госпісі питають у пацієнтів, яку ногу спершу помити. Тоді я жартувала, що якби ми мали справу із сороконіжками, то миття пацієнтів ніколи би не закінчилось. Але такий підхід справді важливий. Пацієнт має право не хотіти купатися, хоча це може бути незручним для інших. Тоді залучається родина, волонтери, товариші, аби його вмовити митися, але не насилу. Якщо хтось не хоче їсти, то не їсть. Набагато гірше було би, якби пацієнта змушували купатись чи митись, коли він би не мав вибору і почувався як в’язень.
Пацієнти, також і звичайних шпиталів, мають право на інформацію. Лікар має обов’язок повідомляти пацієнта, які ліки він йому призначає, як триває процес лікування. Часто лікарі грішать тим, що не інформують пацієнтів. А хворий має право відмовитися від прийому ліків, також і знеболювальних.
Чи у госпісі трапляються випадки відмови хворими приймання знеболювальних ліків?
Рідко або до певного моменту. Сьогодні зменшення болю перебуває на високому рівні, лікарі, ніби артисти – знають, чого і коли додати. Це справжнє мистецтво. У нашому госпісі на 24 ліжка не чути криків, стогонів чи нарікання. Панує тиша. Не тому, що пацієнтів «усмиряють», але що вони отримали ліки, стосовні для комфортного вмирання.
Чи хворі часом просять про «скорочення страждань»?
Протягом 10 років не зустріла нікого, хто хотів би померти. Ні одного. Ніколи не чула від лікарів, що хворі про щось таке просили, навпаки – просять, аби допомогли, полегшили біль.
Чи волонтери відчувають страх перед розмовами з помираючими?
Так. Це виникає через те, що відчувається безпорадність перед смертю.
Як цей страх перемагається?
Я особисто не знаю, бо з цим не стикалася, це трапляється у молодих волонтерів.
Як розмовляти з людиною, яка знає, що скоро помре?
Проблема в тому, що не кожен знає. А повинні знати, бо про це має попередити лікар шпиталю, сімейний лікар, родина, хоча родині найважче то зробити. У госпіс приймаються особи після закінченого онкологічного лікування, коли терапія не має результатів і єдине, що залишається зробити ,– заопікуватися хворим і дати знеболювальне. Бувають випадки, коли пацієнт не розуміє ситуації і вимагає хіміотерапії чи опромінення. Є пацієнти, які до останнього «підключені» до ноутбука, займаються бізнесом, і треба їх попередити, аби встигли закінчити свої справи, забезпечити родини. Ми дотримуємося принципу, що «не виходимо за межі» і говоримо пацієнтові те, що він хоче почути. Якщо питає лікаря «коли помру?», той відповідає, що не знає години власної смерті.
Чи провадять розмови про віру і Бога?
Про це мало розмовляють. Пацієнти не завжди хочуть цього. Якщо скажеш помираючому, що по смерті він походжатиме небесними пасовиськами, то він того не хоче, прагне залишитись у брудному ліжку і жити. Тут нема чому дивуватися. Інколи на ложі смерті відбуваються сімейні примирення і поєднання. Це зворушує.
У госпісі добре видно, як суспільство переконане в тому, що релігія – це приватна справа. Для мене було очевидним, що коли хтось помирає, то треба молитися при ньому. Тепер це рідко можна побачити. Молиться родина, якщо встигне приїхати, часами волонтери, якщо дізнаємося, що хворий відходить. Звичайно, маємо капелана, який відправляє св. Месу і уділяє св. Причастя, він частіше провадить такі розмови з хворими.
Чи існує ліміт віку для волонтерів у госпісі?
Мені видається, що це має бути повнолітня особа. Для 12-13-річного перебування в госпісі є надто великим емоційним перевантаженням. Верхньої межі немає – не можна бути занадто старим, треба бути тільки повносправним, рухатись, бачити і чути.
Одного разу у своїй парафії я взяла участь в акції, яка пропагувала волонтаріат. На всіх недільних Месах ми заохочували до цього. Лише двоє осіб із кількох тисяч слухачів відповіли на заклик. Більша відозва у молоді, хоч їхній запал вигасає швидко; старші люди кажуть, що мають час, хочуть бути корисними для інших, перебувати серед людей.
Такою самою була моя мотивація – хотіла бути серед людей, проводити час продуктивно. Після року праці зрозуміла, що то не я допомагаю, а мені допомагають. Коли хворий посміхнеться чи пошепки вимовить «дякую», мене це до глибини розчулює.
Колись побачила у госпісі бабусю з блакитними очами і сивим волоссям, вона була дуже схожа на мою бабцю. Першим бажанням було обійняти її, і аж потім я подумала, що це їй може не сподобатися. Порозмовляла з нею, а потому спитала, чи можу погладити її по голові. Її сяючі очі та усмішку пам’ятатиму до кінця життя. Вся моя праця, втома, години, проведені у відділеннях і обходах варті цієї усмішки. Я певна, щосаме це тримає волонтерів у госпісі – переконання, що вони потрібні.
фінансово.
Щиро дякуємо!
