Роздуми над книжкою Вільяма Лобделла «Втрачаючи віру: як я втратив віру, роблячи репортажі про релігійне життя».
Назва говорить сама за себе. Прихильники секуляризму і борці за права атеїстів зробили цю книжку своїм маніфестом. У ній відкриваються глибинні переживання людини, яка у 28 років знайшла спасіння та втіху у вірі, понад десять років жила в ній і поступово дійшла до радикального засудження релігійних інститутів та повного заперечення Бога.
Когось вражають описані Лобделлом судові процеси над священиками-педофілами та викриття телепроповідників. Мене ж глибоко вразив сам факт утрати віри переконаним, активно практикуючим християнином. Прихід Лобделла до віри був пов’язаний з євангельськими протестантськими спільнотами, але поступово він став ходити до католицьких храмів, пройшов повний курс катехизації, проте так і не приєднався до Церкви, бо на цей період припали найгучніші секс-скандали довкола КЦ. Лобделл розслідував їх як журналіст і відчував, що приєднуватися до Церкви цієї миті було би лицемірством з його боку. Присутність на судових засіданнях, ретельне вивчення справ, постійні інтерв’ю з жертвами сексуального насильства стали першим поштовхом, який захитав світогляд Лобделла. Але тоді він ще знаходив пояснення тому, що відбувається. Те ж саме пояснення, що його знаходить кожен з нас, раптово стикаючись із несправедливістю в Церкві: усе це людська слабкість і гріховність, але це зовсім не доказ неіснування Бога.
Потім було ще багато розслідувань: телепроповідники, яка наживаються на нещасних, і без того скалічених людях, невпинне копирсання у статистичних даних, що характеризували вірних найгидкішим чином, і все нові й нові жертви насильства. І ось, уже розуміючи, що віра тане в його серці, немов весняний сніг, Лобделл дедалі рідше відвідує церкву і майже не може молитися. Варто сказати, що за віру він боровся: розмовляв із кращими проповідниками та людьми, які віру зберегли попри все, чого зазнали. Але йому вже ніщо не допомагає. І ось це мене по-справжньому приголомшило.
Для мене католик і атеїст – це два притилежні полюси. Поясню, чому. Представники мало якої іншої конфесії так глибоко занурені у життя Церкви й так залежать від самого інституту Церкви. Ми ходимо на Месу щонеділі, а багато хто й частіше. Ми молимося вранці, увечері, перед їдою… Ми щороку ходимо в паломництва до святих місць, дотримуємося постів, беремо участь у реколекціях, читаємо життєписи святих і труди Отців Церкви, відвідуємо заняття, присвячені розгляду Святого Письма, зустрічі з єпископами і священиками. Більшість моїх знайомих у католицькому середовищі близько дружать з різними чернечими орденами та конгрегаціями, допомагають їм у найрізноманітніших справах. Інші допомагають у парафії. Ми усвідомлюємо себе спільнотою. Якщо дивитися глибше, Бог для нас не абстракція. Він втілений в особі Ісуса Христа, який залишив цілком чіткі вказівки: хто вживатиме Його Тіло і Кров, той спасеться. Відповідно, нам потрібне Таїнство Євхаристії, яке може подати тільки Церква. А до Таїнства Євхаристії не можна приступати без Таїнства Покаяння, яке також подає тільки Церква. Таким чином, католики прив’язані до інституту Церкви, Святе Письмо – наше керівництво в ухваленні життєвих рішень, а Бог – Особа, яка присутні у нашому житті постійно і не менш реально, аніж, скажімо, наші батьки чи сусіди, або колеги з праці. Тільки Бог набагато більший. Одного разу зіткнувшись із Ним, з Його діями у нашому житті, вже неможливо заперечувати Його реальність. Це все одно що стояти перед багатотонним бронепоїздом і стверджувати, що його не існує.
Так я думала.
Так, віра – це Дар, а не плід вольового зусилля. І мені завжди здавалося, що, одного разу отримавши цей дар, втратити його неможливо. Й ось, протягом 400 сторінок я спостерігала за історією людини, яка дуже хотіла цього дару, отримала його і багато інших дарів від Бога, але всього цього виявилося замало. Гостре почуття несправедливості отруїло її віру. Віри не стало. Причому Лобделл у такій ситуації не самотній. Він наводить приклади інших людей, які так само сильно хотіли вірили і дуже переймалися, відчуваючи, що віра маліє, але потім змирилися і сказали собі, що Бога немає, виключили Його з системи координат, у якій вони існують.
Що це означає – по 10 роках життя у Церкві сказати, що Бога немає? Визнати, що весь цей час ти жив в ілюзорному світі? Що, молячись, розмовляв сам із собою? Визнати, що мільйони людей в усьому світі, з найрізнішими рівнями освіти і соціальним статусом, помиляються? Визнати, що все, чим ти керувався половину свого свідомого життя, фальшиве? Це не вкладається в моїй голові.
Читаючи автобіографію Лобделла, я думала про те, чому це відбувається з людьми, чому певної миті сумніви перетягують. Я не раз бачила, як віруючі люди знічуються і міняють тему розмови, коли справа доходить до «незручних» питань. Наприклад, чому Бог допускає страждання невинних, смерть дітей, навіть своїм святим і праведникам допускає пройти крізь страшні муки і жахливу смерть. Або чому при стихійних лихах чи масових убивствах віруючі гинуть нарівні з невіруючими: ті, хто молить Бога про допомогу, – разом із тими, хто в Нього взагалі не вірить. Багато хто, наскільки я це бачила, воліють не думати про це або обмежуються стандартним набором пояснень і прикладів зі Святого Письма, які дає Церква. Лобделл зіткнувся з тим, що його ці пояснення не задовольняють. Так само як вони не задовольняли й мене, і певної миті я дійшла необхідності пропустити кожний свій сумнів крізь себе та крізь досвід свого особистого спілкування з Богом. Мені здається, тільки так можна виробити чітке ставлення до кожного такого «незручного питання», щоб не дозволити йому отруювати твою віру надалі. Якщо ж ми відкладаємо ці питання, замовчуємо їх навіть усередині, для себе самих, то поступово цей тягар стає незносним, і наша віра падає під тяжкістю цих сумнівів.
Але це швидше пережитий досвід. Якщо говорити про мораль, яку можна винести з 400 сторінок автобіографії Вільяма Лобделла, то вона така: ми маємо якомога серйозніше ставитися до своєї віри. Інколи ми ризикуємо звести її до набору певних механічних дій: сповідь, Причастя, дрібні на пожертву, щоби сусід на церковній лавці чого поганого не подумав, автоматичне бурмотіння завчених молитов… І ще гірше: ми так любимо робити собі поблажки, кажучи, «ну, це Ісус, звичайно, казав не буквально, Він говорить метафорами», або «а це актуально тільки для тієї епохи/тієї культури». Все це новонавернений Лобделл називає «християнством-лайт». І найстрашніше, що воно справді існує, і не в комусь так, кого ми за це обіллємо презирливим поглядом, а в кожному з нас воно час від часу стає таким. Ми забуваємо, що слово Ісуса живе, завжди актуальне, і містить у собі заклик до дії, а не просто збірку житейської мудрості. Якщо ми вибираємо, які слова Ісуса сприймати серйозно, а які пропустити повз вуха, то ми вже не можемо зватися християнами. І приклад Лобделла показує, як часто люди відходять від Бога, бачачи, що віруючі у Нього ігнорують залишені Ним заповіді і вже нічим не відрізняються від інших.
Анастасія Орлова, Приход св.Екатерины Александрийской
фінансово.
Щиро дякуємо!
