Цього тижня Конференція єпископату Німеччини обрала собі нового голову. Єпископ Гільдесгайма Гайнер Вільмер замінив на цій посаді контроверсійного Ґеорґа Бетцінґа, який відмовився балотуватися вдруге.
Видання The Pillar підготувало матеріал, в якому детально придивляється до біографії нового очільника німецького єпископату, від якого тепер залежить подальший курс Церкви у Німеччині.
Коли єпископ Гайнер Вільмер у вівторок виголосив свою першу публічну промову як голова Конференції німецьких єпископів, його вступними словами були: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир людям доброї волі».
Він зауважив, що ця фраза взята з гімну «Gloria», який лунає під час Меси.
«Ці вірші з Євангелія від Луки несуть подвійне послання: погляд на Бога і погляд на людей, — сказав він. — Бог у центрі, мир для світу і справедливість як завдання».
Вільмер, 64-річний єпископ Гільдесгайма (Північна Німеччина), фактично представив свою програму дій на наступні шість років як очільник одного з найвпливовіших у світі єпископських об’єднань.
Він став першим представником чернечого ордену (Конгрегація Священників Найсвятішого Серця Ісуса), який очолив величезний єпископський апарат Німеччини. Його перший крок свідчить, що він привнесе особливу духовність у свою нову роль — духовність, сформовану його навчанням в ордені.
Хто такий єпископ Вільмер? Як він керував Гільдесгаймською дієцезією? І чому саме його обрали наступником суперечливого єпископа Георга Бетцінга?
Хто такий єпископ Вільмер?
Гайнер Теодор Вільмер народився 9 квітня 1961 року в Емсланді, районі на північному заході Німеччини, що межує з Нідерландами.
На відміну від багатьох високопоставлених католицьких ієрархів, які зазвичай є містянами, Вільмер виріс на фермі. Він донині вміє водити трактор і вболіває за маловідомий футбольний клуб «FC 27 Schapen» (який наразі перебуває на дні регіональної ліги). Він розмовляє нижньонімецькою мовою (Plattdeutsch) — регіональним діалектом, який вважається більш «грубим» і приземленим, ніж стандартна літературна німецька.
Вільмер відвідував місцеву гімназію, якою керували дегоніанці (Конгрегація Священників Найсвятішого Серця Ісуса) — орден, заснований наприкінці XIX століття у Франції священником Леоном Дегоном, чий процес беатифікації призупинили у 2005 році через звинувачення в антисемітизмі.
У центрі дегоніанської духовності — вшанування Найсвятішого Серця Ісуса. Членів ордену закликають бути «пророками любові», сповідувати дух відшкодування і діяти як «слуги примирення».
Після закінчення школи у 1980 році Вільмер вступив до новіціату дегоніанців у Фрайбурзі. У 1985 році він склав вічні обітниці, а у 1987-му був висвячений на священника. Він продовжив навчання в Папському Григоріанському університеті в Римі і здобув докторський ступінь у Фрайбурзі за дисертацію про французького філософа Моріса Блонделя, яка була відзначена премією.
Вільмер викладав у гімназіях Німеччини, а в 1997 році переїхав до США, де два роки викладав німецьку мову та історію в єзуїтській школі у Бронксі (Нью-Йорк).
Він повернувся до Німеччини, щоб працювати директором школи. Потім, у 2007 році, його обрали головою німецької провінції дегоніанців — цю посаду він обіймав до 2015 року, коли був призначений генеральним настоятелем усього ордену. Робота в Римі дозволила йому налагодити контакти з церковними лідерами з усього світу та ознайомитися з внутрішнім життям Ватикану.
Його термін на посаді генерального настоятеля закінчився достроково у 2018 році, коли Папа Франциск призначив його єпископом Гільдесгайма — дієцезії неподалік від місця народження Вільмера. Своїм єпископським девізом він обрав слова з Другого послання до коринтян: Adiutores gaudii vestri («Співробітники вашої радості»).
Коли напруженість між німецькими єпископами і Римом навколо суперечливого «синодального шляху» зросла, Папа Франциск, здавалося, обрав Вільмера одним із своїх основних співрозмовників. Починаючи з 2020 року, Папа регулярно приймав Вільмера на приватних аудієнціях.
Франциск настільки високо цінував Вільмера, що розглядав можливість його призначення префектом Дикастерію віровчення. Однак цей крок наразився на опір, і на посаду був призначений аргентинський теолог Віктор Мануель Фернандес.
Вільмер продовжував виконувати роль посередника між Німеччиною та Римом і за часів Лева XIV, який прийняв єпископа на приватній аудієнції в листопаді 2025 року.
З 2021 року Вільмер очолював комісію німецьких єпископів з соціальних питань, що зробило його загальнонаціональним голосом у соціально-політичних темах — від змін клімату до пенсійної реформи.
Він також продовжував писати книги, серед яких глибоко особиста праця «Gott ist nicht nett» («Бог не милий») та «Herzschlag» («Серцебиття») — уявний діалог з нідерландською єврейською письменницею Етті Гіллесум, яка загинула в Голокості у віці 29 років.
Як він керував своєю дієцезією?
Коли єпископ Вільмер очолив Гільдесгайм у 2018 році, дієцезія потерпала від скорочення кількості вірян і зменшення ресурсів.
Того року в дієцезії налічувалося 593 360 католиків, з яких близько 45 000 (7,5%) регулярно відвідували Месу. Тоді ж 7 018 осіб офіційно вийшли з Церкви.
До 2024 року кількість католиків у дієцезії зменшилася до 508 073, а регулярних відвідувачів Меси стало близько 30 000 (5,8%). У 2024 році 8 851 особа офіційно покинула Церкву.
Якщо судити виключно за цифрами, Вільмеру не вдалося зупинити спад членства у Церкві і релігійної практики. Однак те саме можна сказати про більшість єпископів у Німеччині та інших країнах Європи.
Під керівництвом Вільмера дієцезія планує скоротити кількість своїх будівель приблизно наполовину протягом наступного десятиліття, намагаючись збалансувати бюджет.
Разом з іншими німецькими єпископами Вільмер сприяв переосмисленню проблеми насильства. Кілька досліджень вивчали, як у Гільдесгаймській дієцезії історично вирішувалися випадки зловживань. У 2025 році Вільмер ініціював ще одне дослідження, яке також охопить його перші роки на посаді — ризик, на який інші єпископи могли б не наважитися.
«Події мають бути висвітлені аж до сьогоднішнього дня. Це моє глибоке переконання, — сказав він тоді. — Ось чому подолання наслідків сексуального насильства залишається пріоритетом для Гільдесгаймської дієцезії і для мене особисто».
Чому саме він?
Єпископ Вільмер лише на чотири дні старший за свого попередника, єпископа Бетцінґа, тож колеги-єпископи обрали його не через бажання зміни поколінь у керівництві.
Чому ж тоді обрали саме його? Щоб відповісти на це, варто згадати, які саме якості, на думку німецьких оглядачів, єпископи шукали в новому лідері.
У статті на communio.de, опублікованій напередодні виборів, журналіст Бенджамін Левен назвав вісім характеристик, що могли стати вирішальними для нового голови Конференції: вільне володіння італійською, досвід роботи в Римі, незалежність мислення, теологічна вага, переговорні навички, наполегливість, медійність і вміння визначати ключові теми майбутнього.
Вільмер відповідає багатьом із цих критеріїв. Він точно розмовляє італійською, хоча досі незрозуміло, наскільки добре він володіє «куріалезе» (curialese) — специфічним діалектом ватиканських владних коридорів. Йому знадобиться неабияка майстерність, щоб переконати Рим схвалити створення в Німеччині нового постійного національного синодального органу, відомого як Синодальна конференція.
Вільмер також сформував власний чіткий теологічний профіль і, за повідомленнями німецьких медіа, сприймається як «будівничий мостів» між ідеологічними фракціями всередині німецької Конференції єпископів.
Його перша пресконференція продемонструвала ясність та прямоту, які можуть імпонувати медіа, хоча йому, можливо, бракує шарму і добродушного гумору, притаманного найбільш медійним церковним діячам.
Окрім особистих якостей, важливо враховувати й те, де саме Вільмер перебуває в ідеологічному спектрі німецького єпископату. Загалом він підтримує широкі зміни в католицькому вченні та практиці, яких вимагає «синодальний шлях». Через це багато де у католицькому світі його сприйматимуть як радикального прогресиста. Проте зв’язки з Римом, імовірно, ставлять його ближче до центру Конференції, аніж до її крайніх ліберальних флангів.
Тому його обрання можна трактувати як підтвердження курсу на «синодальний шлях» з боку німецьких єпископів, проте в більш дипломатичному та менш тріумфальному тоні.
У своїй вступній промові Вільмер постав як діяч, що прагне вивести німецьку Церкву з років потрясінь, спровокованих кризою насильства, у більш позитивне майбутнє.
«Так, у нас є проблеми та виклики. Але віряни на місцях налаштовані оптимістично, — зазначив він. — Католицьке соціальне вчення — це пророчий голос для всіх людей. Цей голос має звучати гучніше. Католики в Німеччині хочуть впевнено й смиренно вести Церкву в нову еру».
Чи зможе Вільмер переконати розрізнених німецьких єпископів і розчарованих мирян згуртуватися навколо цього оптимістичного бачення? Чи вдасться йому запевнити Рим у тому, що «синодальний шлях» приведе до справжнього духовного оновлення?
Шанси, безперечно, не на його користь. Проте в день свого обрання він, імовірно, пройшов одне з перших випробувань на лідерство. Він чітко окреслив свій маніфест: Бог у центрі, мир і справедливість для світу. Хоч би що принесли наступні шість років, він зробив рішучий і цілеспрямований старт.
фінансово.
Щиро дякуємо!
