Хороші хрещені батьки

Холлі, Ерік і Софі – сім’я. Не дуже звичайна, бо Холлі і Ерік не подружжя, а Софі їм не рідна.

Ну добре, все по черзі. Ці троє – головні герої одного переглянутого на днях фільму. А мова йде про кіно «Життя як воно є/Life as We Know It» (реж. Грег Берланті, США 2010). Проте, це буде ніяка не рецензія і поки що бігти його дивитися зовсім не обов’язково. Фільм порушує віддавна важливе для мене питання хрещеного батьківства. Холлі і Ерік – хресні батьки Софі, яким випадає шанс і випробування опіки над своєю похресницею – після смерті батьків вони всиновлюють дівчинку і беруться її виховати. На них чекає багато випробувань і труднощів, але все закінчується тим, чим і повинно – хеппі ендом. Ну і тут аж хочеться вигукнути: все правильно! Якраз так і треба, адже на те їх і вибирали хресними!

Я в житті зустрічала людей, які ще тільки мріяли стати комусь хрещеним/хрещеною, були й такі, кому бракувало пальців на руках, щоб перерахувати похресників і пам’яті – щоб позгадувати відповідні дати і імена. Зустрічалася з сильно побожним підходом до завдання, мовляв, бути хрещеним – це батьківство у вірі, і з сильно меркантильним – не потрібні мені похресники, їм потім тільки на подарунки витрачайся, а як буде одружуватися, то взагалі з торбами по світу підеш. А при виборі потенційного хресного і взагалі важко буває. Це ж треба щоб і близька людина була, і не скупа (з думкою про ті ж подарунки для дитяти), та й до храму щоб час від часу ногою ступала – інакше ж священик не погодиться. Словом, непросте завдання.

Одна справа – вибрати хрещених, а зовсім інша їх мати. Не лише на світлинах і в дитячих спогадах, не на найбільших життєвих урочистостях (як те ж таки весілля), а завжди і постійно, так само, як рідних батьків. В деяких регіонах України є традиція вибирати по дві пари хрещених, а в інших – вибирати лише з-посеред рідні, дехто вибирає з кола найліпших друзів, а інші воліють просто знайомих чи сусідів. А от мені цікаво – чи в наш час хтось ще вибирає хрещених з думкою про те, що в майбутньому саме ці люди заопікуються їхньою дитиною як рідною, допоможуть у скруті, можливо, навіть всиновлять при потребі?

Одна справа – стати хрещеним, а зовсім інша ним бути. Так, сучасне життя задає шаленого ритму – ми не завжди живемо настільки близько, як би хотілося, а ще власна сім’я, робота, клопоти, тут хоча б про день народження похресника не забути, не те що. А ще ж є така традиція, що коли запрошують бути хрещеним, не гарно (та що не гарно – не можна!) відмовлятися. От і викручуйся.

Кожен з нас має хрещених батьків. Інколи це дуже близькі, а часом просто малознайомі люди. Багато хто сам ставав хрещеним або ставав перед нелегким завданням вибору хрещених для свого маляти. Слухайте, ніяка це не залізна традиція, що не можна відмовлятися потримати комусь дитину до Хрещення. Ба, інколи навіть варто твердо відмовитися. Бути хрещеним – це відповідальність на ціле життя і варто запитати себе, чого мені більше хочеться – щоб за 20 років мій похресник звертався до мене на пан/пані чи може щоб звірявся з проблем і ділився радощами? А тепер, якщо справді кортить, гайда дивитися той американський фільм з хеппі ендом. Ага, і на сам кінець: хороші хрещені батьки, як мені здається, беруться з хорошого почуття відповідальності.