Люблю послухати хорошу проповідь. З акцентом на слово «хороша». Взагалі люблю слухати і відчувати, як почуті слова мене переконують або й не переконують, а тільки заохочують до дискусії чи суперечки, всяке ж бо буває. Але в тому й суть проповідництва — викликати резонанс в головах, а якщо пощастить — то й в душах. Не від учора відомо, що «споконвіку було слово». Словом був створений світ. Словом оголошені Десять Заповідей і саме словом проголошено Добру Новину.
Вислів «притча во язицех» походить з церковнослов’янської, але базує на словах старозавітньої Книги Второзаконня (28:37). У двох найпопулярніших українських перекладах Святого Письма ці рядки трохи відрізняються. В Івана Огієнка: «І станеш ти страхіттям, поговором та посміховищем серед усіх народів, куди відведе тебе Господь.» А в Івана Хоменка: «І зробишся ти дивовищем, приказкою та посміховиськом серед усіх народів, до яких приведе тебе Господь.»
Бути притчею во язицех — це і є оте «бути поговором» або «бути приказкою».
Прийом з використанням негативного героя зовсім не новий. Святе Письмо аж рясніє від оповідей, збудованих на контрастах — Каїн і Авель, добрий самарянин і лихі розбійники, марнотратний син і його брат, та ще багато інших. І ми наче й не вчимося на чужих помилках, як каже приказка, а кожен намагається самостійно наступити на власні граблі, але все одно любимо послухати про чужі помилки. Вже й не пригадати скільки проповідей я почула за своє життя, де головними героями були такі персонажі як: «один чоловік, який 20 років не ходив до сповіді», «одна жінка, яка жила без шлюбу» чи «побожна жінка, в якої був питущий нікчемний чоловік», «молода людина, яка стала на погану стежку в житті» і т. д. І одного разу я себе запитала: А хто вони, всі ті люди, які допомагають священикам на своїх життєвих історіях будувати проповіді для Божого люду? Хто всі ці притчі во язицех і чи так взагалі можна — наче анонімно, але переповідати історії, в яких теоретично хтось міг би себе впізнати?
Кажуть, що немає нічого нового під сонцем, в тому числі й виняткових гріхів — бо все вже було і кожен гріх повторився невідь скільки разів, тому нібито і священика під час сповіді практично неможливо здивувати. Так що цілком можливо, що той «чоловік, який 20 років не ходив до сповіді» — то збірний образ для сотень таких чоловіків. А от наскільки докладно можна переповідати ексклюзивні історії, які священик почув від когось на духовній розмові або під час сповіді, навіть якщо вони неймовірно цікаві і при тому просто винятково повчальні? Всі ми знаємо про таємницю сповіді і я впевнена на 100%, що всі священики її дотримуються (правда, Йоане Непомуцький?).
Не знаю чому, але часто під час проповіді, де в головних ролях виступає якийсь грішник і його історія, я задумуюся про дві речі. Чи не послужить почутий приклад з чужого неправедного життя поставі, яку засуджує Святе Письмо? Чи не стану як той, хто свого часу молився у святині: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» (Лк. 18, 11-12)? І ще одне — а чи не стану і я колись такою самою «притчею во язицех» чиїйсь проповіді, звичайно, анонімно, так, як лікарі переповідають історії хвороб неназваних по імені пацієнтів, а все ж то буде моя історія, яка мала залишитися таємницею?..
«Цю історію мені розповіла одна молода жінка, яка свого часу займалася релігійною публіцистикою і вела авторський блог в одному суспільно-релігійному часописі…»
Та ні, навряд.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
